Скрипка «Спіріт Лейку»

27

Три черниці-вчительки зібралися в каплиці на вечірню, але ніхто з них не міг молитися, притишені Оленині схлипування, що долітали до них, їх глибоко засмучували. Під чорними туніками, билися жіночі серця. Вони легко уявляли, якою нестерпною може бути для молодої мами втрата немовляти. Сповнений жорстокості Азад Фортен відмовив їй востаннє навідати молодшого брата в госпіталі Спіріт Лейку — таке рішення викликало спротив, особливо тому, що вона сказала, що 12 червня хлопчикові виповнюється дванадцять років. Як каже давнє прислів’я: починається рік удачі для нього.

Сестрі Йоланд-Марі раптом спала ідея. Вона підвела голову від складених разом долонь і, порушуючи правило, яке приписувало мовчати в цьому святому мисці, звернулася до присутніх.

— Що ви скажете, якщо цього вечора ми запросимо мадам Олену за наш стіл? Це буде її останньою справжньою трапезою в монастирі, і я впевнена, що їй стане краще, якщо ми розділимо її біль.

Пропозиція видалася черницям гідною.

— Ця українка не злочинниця, — сказала сестра Тереза. — Я вірю їй, коли вона каже, що вони з Александром Лявальєром не мають жодного стосунку до вбивства її чоловіка.

— Вона як ангелятко, — додала сестра Філомена. — І така ж юна, як наші п’ятнадцятирічні учениці. З висоти мого набутого з роками досвіду я можу відрізнити добрі зерна від полови, і ця молода жінка — жертва, а не вбивця. Ходімо заберемо її й дамо запас любові до того, як вона поїде до в’язниці й зіткнеться зі своїми суддями.

Після колінопреклоніння перед вівтарем три черниці покинули каплицю.

— Я зроблю пиріг із родзинками й цукром, — вирішила сестра Тереза.

У коридорі, що вів до спалень, вони побачили Розен, яка прийшла провідати породіллю.

— Ви сьогодні раніше, — зауважила сестра Йоланд-Марі. — Зазвичай ви приходите перед тим, як ми лягаємо спати. Ми запросимо мадам Олену сьогодні за наш стіл. Вас теж запрошуємо. Нас не буде забагато, щоб огорнути її співчуттям.

— Прекрасна думка, дякую, ви дуже добрі, — відповіла Розен. — Ви не вірите, що вона винна, якщо судити з тої уваги, яку ви їй приділяєте. Чи я не права?

Усі троє кивнули.

— Кожна з нас чула її марення. Вона говорила тільки про любов до Александра, свого немовляти, до батька і, звичайно, до свого хворого молодшого брата у Спіріт Лейку. Ви знаєте, що сьогодні Віталію виповнюється дванадцять років?

— Ні, не знала, — відповіла розчулена Розен.

Перш ніж продовжити, вона витерла очі хусткою.

— Бідний хлопчик помер сьогодні вранці, — зронила вона, ледве стримуючи ридання. — Мені сказав сержант Лєпін. Він тримав його за руку, коли той відійшов.

Черниці засмутилися. Сестра Філомена витягла з рукава білого носовичка й голосно висякалася.

— Яка жахлива новина для молодої матері! Деякі відрізки життя такі болісні, що потрібно міцно триматися за віру. Інакше можна повстати проти Бога, який іноді так жорстоко б’є.

Стара сестра перехрестилася, щоб попросити вибачення за сумніви, які вона щойно висловила щодо беззаперечної доброти Творця.

— Думаєте, варто повідомити їй про смерть молодшого брата сьогодні ввечері? — запитала сестра Тереза. — Вона й так вже сильно страждає, що втратила своє немовля! Можемо зачекати до завтра.

— Сестри, — мовила Розен, дивлячись на них загадковим поглядом, — у мене є до вас пропозиція. Я думала діяти таємно, та бачу, що Олена викликає у вас такі самі почуття, що й у мене. Ця нещасна українка далеко від своєї країни, в неї забрали немовля й несправедливо звинувачують у вбивстві.

— А ще вона така самотня! — прошепотіла сестра Тереза.

— Маєте Рацію, Розен, їй потрібна наша підтримка, — погодилася сестра Філомена. — Що ви пропонуєте?

— Сьогодні вранці сержант Лєпін отримав листа від Александра Лявальєра.

— Як його справи? — запитала сестра Тереза, яка дуже любила цього молодого хлопця, завжди такого веселого.

— Добре як на ті умови. Та він попереджає нас, що його батьки й адвокат працюють на те, щоб усі обвинувачення у вбивстві свого чоловіка звалити на Олену. І якщо бідну визнають винною, на неї чекає смертна кара.

— А Александр? Він теж ризикує...

— Звинувачення в організації вбивства загрожує більше Олені, ніж йому. Думаю, його розглядають радше як співучасника, — розсудливо зауважила Йоланд-Марі. — Що ми можемо зробити, щоб допомогти цим нещасним?

— Позичити мені одяг черниці.

— Ви хочете переодягнутися в сестру?

Індіанка широко усміхнулася.

— Ні, не я, — відповіла вона, її розвеселило здивування трьох жінок.

— Тож для кого? — поцікавилася сестра Тереза, ще більше заінтригована.

Розен нахилилася й тихо проказала.

— За допомоги сержанта Лєпіна й Аранка, який чекає на нас на узліссі, ми допоможемо Олені втекти звідси.

— Перевдягнутій на черницю...

— Прекрасна ідея! — вигукнула сестра Тереза.

Але сестру Філомену й сестру Йоланд-Марі це, радше, спантеличило.

— Тихше, не треба кричати, — сказала Розен, прикладаючи до губ пальця. — Наш план поки що не здійснено, але маємо шанс його втілити, якщо діятимемо обережно.

— Піду принесу свій змінний костюм, — мовила молода черниця, — у нас з Оленою один розмір.

— Не знаю, що подумає наша мати настоятелька, — сказала до себе сестра Філемона, найстарша серед них трьох. — Чинячи так, ми стаємо співучасницями втечі, а мадам Олену звинувачують у вбивстві...

— Щоб нас не запідозрили, — запропонувала сестра Йоланд-Марі, — коли ви йтимете з монастиря, ми із сестрами будемо в каплиці. Тож і не станемо свідками вашої втечі.

— Так, молитимемося за вас, — додала сестра Філомена, — змовницьки підморгуючи сестрам.

— Наші молитви супроводжуватимуть вас. Ми будемо в каплиці годину, а потім виявимо втечу мадам Олени. Одна з нас вийде назовні, щоб попередити вартового, що її немає. Чи буде у вас достатньо часу?

— Так, — відповіла Розен, — план чудовий. Ніхто й припустити не зможе, що ви нам допомогли.

Сестра Тереза принесла вбрання.

— Хочете, щоб я пояснила, як його одягати?

Розен глянула на білий корнет[18], що лежав на купі одягу.

— Не відмовлюся, відповіла вона.

— Вони зайшли до кімнати, а директриса пішла на кухню, щоб приготувати їжу для Олени. Ледве оговтавшись від пологів, вона має зібрати всі свої сили для втечі.

Сидячи перед вікном, Олена дивилася на хрест дзвіниці, який чітко вимальовувався на грозовому небі.

— Хіба не єдиною заповіддю, яку лишив нам Ісус, була заповідь любити один одного? — запитала вона, не обертаючись, коли почула, як входять Розен і сестра Тереза. — То ж чому люди тут так мене ненавидять?

Індіанка обійняла її, намагаючись заспокоїти.

— Людська істота є загадкою, яку не варто намагатися зрозуміти. Так каже наш шаман. Ми ж вас любимо і вирішили допомогти вам.

— Дякую! Та ви нічого не можете зробити для мене. Завтра я сяду в поїзд...

— Правда, залізниця здається єдиним шляхом, щоб покинути Амос, та ми, індіанці, ми знаємо й інший.

І вона розповіла їй свій план.

— Я ледве ходжу. Як я зможу бігти з вами лісом?

— Соканон дала мені ось це, — сказала Розен, дістаючи з ранця флакончик. — Це зілля, яке дасть вам сили і заспокоїть біль на час, доки ми виберемося з цього монастиря й дістанемося лісового покрову.

Олена випила зілля, яке простягнула їй індіанка.

— А якщо нас зупинить охоронець? — запитала вона.

— Наш план провалиться й життя йтиме далі.

— У вас вийде! — вигукнула сестра Тереза, яку охопила гарячковість від думки, що вона бере участь у змові. — Ходіть, я переодягну вас у черницю.

Вона допомогла їй одягти чорну сукню й корнет.

— У вас багато волосся, — зауважила вона, — вам буде в ньому незручно з ним на голові. Буде трішки давити.

Розен оглянула її й сказала.

— Має пройти. Ми готові. Відчуваєте в собі сили переграти ваших охоронців?

— Зілля від вашого шамана вже подіяло, бо я ще ніколи так добре не почувалася, звідколи нас затримали солдати біля грота в лісі.

— Добра новина!

— Я не можу піти без своєї скрипки.

Вона взяла футляр зі столу. Поки Розен сумнівалася, чи варто погоджуватися на це, почався проливний дощ, який сильно барабанив у вікно.

— Ось і Божий знак! — сказала сестра Тереза. Зводячи долоні до неба. — Я принесу накидку. Вам буде під нею легко сховати вашу чудову скрипку.

— Правда, цей потоп саме вчасно нагодився, — визнала Розен. — Тепер треба йти.

Олена підійшла до молодої черниці й ласкаво обійняла її.

— Дякую. — сказала їй, — і подякуйте від мене вашим товаришкам.

— Коли вийдете, то йдіть із похиленою головою, — порадила сестра Тереза. — Бо ми завжди набираємо благочестивого вигляду, коли йдемо до церкви.

Військові стояли біля обох виходів із монастиря. Розен вибрала перший, сподіваючись, що сержант Лєпін буде неподалік. Щойно вона вийшла, як їх зупинив вартовий.

— Куди ви йдете в таку собачу погоду? — запитав він французькою.

— Хочемо помолитися за бідну дівчину, яку завтра відправлять до в’язниці, — відповіла Розен.

— Мені здається, що Бог скрізь! Для чого ризикувати захворіти на запалення легенів через злочинницю?

У цей момент Олена здригнулася. Військовий підійшов ближче. Лєпін, який вийшов із продовольчого магазину, що навпроти монастиря, прокричав здалеку:

— Залиш, старий, ти маєш наглядати за монастирем. Я відведу цих дам до церкви.

І зробив знак двом жінкам іти за ним.

— Тобі краще сховатися під навіс, — знову сказав Етьєн своєму товаришеві по зброї, — бо інакше весь промокнеш. Скидається на те, що температура вночі знизиться. Яка собача погода!

Він спокійно довів жінок до церковного ґанку. Це місце ніколи не зачиняли на ключ, завжди готове прийняти парафіян у будь-який час дня і ночі. Аранк чекав на них усередині.

— Уперед! Поспішаймо, маємо забратися якнайшвидше звідси та якомога далі.

— Ходімо через ризницю, — запропонувала Розен.

Вона штовхнула двері. Посеред кімнати, у якій горіла свічка, стояв вікарій Жозеф Лявальєр. У трьох друзів від здивування перехопило подих. Олена підвела голову і зустрілася поглядом із ним. На занадто худому обличчі в обрамленні білого корнета її сповнені переляку очі були чисто непорочними. І священник пом’якшав.

— Удачі, — прошепотів він, роблячи рукою в повітрі знак хреста.

Олена підійшла до нього і взяла у свої долоні руку, яка їх щойно благословила.

— Передайте Александру, що я його кохаю.

— Саме на прохання вашого брата ми й допомагаємо Олені втекти, — мовив Аранк.

Жозеф опустив очі.

— Я нічого не бачив, — сказав він. — А тепер поспішіть! Мосьє кюре може ввійти будь-якої миті.

Олена раптом кинулася в обійми священника.

— Благаю, — прошепотіла вона, — знайдіть нашого сина й подбайте про нього.

Розен потягнула її до виходу.

Вони довгого бігли під страшною грозою, Олена почувалася розбитою. Дія зілля зменшувалася, і в неї бракувало сил триматися і вона впала. Стурбований, Аранк нахилився й легко взяв її на руки. Ноша не була для нього важкою. За пів милі від Амоса на них чекали двійко запряжених коней. Аранк скочив у сідло. Розен допомогла йому підняти втікачку, і він посадив її перед себе, обхопивши руками. Спершись на груди свого рятівника, юна українка дозволила собі сподіватися на краще. Після всіх страждань, які вона витримала, добрі великодушні люди рятують її на прохання Александра. На противагу тому, що передрікала Імельда, її коханий і в камері думає про неї.

Олена прокинулася вдосвіта, дощ перестав, і сонячні промені проникали через полотно тіпі[19]. Дезорієнтована, вона перелякано роздивлялася довкруж себе.

— Не хвилюйтеся, — сказала Розен, — ми не в нашій резервації, де солдати здогадаються вас шукати. Аранк поставив вігвам далі на північ, у важкодоступному місці. Ходіть їсти, вам знадобиться багато сил протягом наступних днів.

Олена сіла на килимку.

— Дякую вам. У нас вийшло, як бачу.

— Ми не зостанемося тут, бо це занадто близько до табору й військового підрозділу. Мене точно запідозрять, що я вам допомагала, то мені теж краще бути якомога далі від Амоса. Завтра ми з Аранком відвеземо вас до альґонкенської[20] резервації Нотр-Дам-дю-Нор. Кічі Макензі, їхній шаман — наш друг. Я впевнена, що він погодиться вас сховати, доки не буде визнано вашу невинуватість або доки ви не вирішите втекти до Сполучених Штатів.

— Я не можу лишити Александра самого перед судом. Він знає, що в мене забрали нашого сина?

Розен витягла листок із кишені своєї туніки й простягнула Олені.

— Ось записка, яку передав Александр Етьєну Лєпіну.

Олена взяла аркуш тремтячою рукою.

— Александру невідомо, що нашу дитину забрали. Я почуваюся винуватою, що не захистила наше немовля! — почала винити себе вона.

— Такої! Ви втратили свідомість! Ви ні в чому не можете звинувачувати себе.

Індіанка підвелася й стала навколішки біля вогнища, над яким висів чорний казанок. Ковшиком вона насипала в миску кашу, яку й подала Олені.

— А от я маю відчувати вину. Я занадто довірилася. Я думала, що вони прийдуть відбирати у вас дитину, але не вірила, що зроблять це в ніч одразу після народження. Я тоді втомилася й заснула, згорнувшись біля вас на ліжку. Коли ж прокинулася вранці, немовляти вже не було.

— Черниці нічого не чули?

— Чули, та думали, що то Орфа. Вони двері не замкнули, щоб вона могла ввійти, коли буде потрібно.

— А що Орфа, їй щось відомо? Немовля не забирають так просто, щоб ніхто не знав.

— Я питалася її. Вона сказала, що шеф поліції Азед Фортен прийшов за ним десь опівночі.

— І ніхто не знає, куди він його відніс?

— Кілька наступних днів Аранк спостерігав за Лявальєрами. Він зрозумів, що дитини в них немає.

— Тож...

— Вони поїхали до Монреаля, до сина, і нічого не вказує, що вони знали, де ваш син.

— Александру нічого не відомо, це зрозуміло, бо він думає, що дитина зі мною.

— Ми з Лєпіном і далі його шукали, — сказав входячи до намету Аранк. — Думаємо, що Фортен відвіз його до Сентер і віддав комусь із родичів. Етьєн поїде туди у свою наступну відпустку. Довіртесь нам, ми зробимо все, щоб його знайти.

— Дякую, — сказала Олена, серце її розривалося, — ви найкращі друзі! Як добре, що ви є в Александра.

— Ви теж наш друг, Олено, — запевнила її Розен. — Те відторгнення суспільством, яке ви переживаєте, нам теж відоме. Ми, індіанці, знаємо, що таке бути вигнанцями. Відколи з’явилися білі, нас закрили в наших резерваціях, позбавили величезних територій, що належали нам не так уже й давно.

— Мені пощастило, що можу розраховувати на вас. Дякую!

Під співчутливими поглядами друзів Олена взяла ложку каші, та апетиту не було.

— Не хочу зловживати вашою добротою, та хочу попросити вас про дещо, — сказала вона.

Здогадуючись, про яке прохання юної українки йдеться, брат і сестра сумно перезирнулися.

— Я не можу піти до Нотр-Дам-дю-Нор без Віталія. Як думаєте, чи змогли б ви забрати його з госпіталю Спіріт Лейку з допомогою сержанта Лєпіна? Там послабили охорону звідтоді, як в’язні отримали дозвіл повертатися на роботу до міста.

— Олено, вам потрібні всі ваші сили, — сказала лагідно Розен.

Очі молодої жінки збільшилися від переляку, і серце зупинилося.

— Ні! — вигукнула вона, — Віталій не...

— Мені шкода, — мовив Аранк, обіймаючи її. — Ваш молодший брат покинув нас учора.

— Ні! — кричала Олена, звиваючись в обіймах індіанця.

Аранк міцніше притиснув її до себе.

— Етьєн був біля нього, — шепотів він і ніжно пестив її. — Він тримав його за руку до самого кінця.

Здригаючись від плачу, Олена почала бити по ньому кулаками.

— Ви брешете! Ви брешете! — кричала вона крізь сльози.

Коли сили зрадили її, вона впала на плече індіанця.

— Я монстр, — шепотіла вона. — Я обіцяла йому, що нас ніщо не розлучить, він помер, а мене не було біля нього. Якби замість піти у схованку до Александра я пішла в госпіталь, нічого з того лиха, яке нас переслідує, не сталося б.

— Не звинувачуйте себе. Ми не можемо повернутися й змінити біг долі. Наш шаман завжди каже: все, що записано, станеться.

— Після трагічних подій, які ви пережили, — сказала до неї Розен, — ви маєте знайти сили йти далі й відшукати в собі сили, що підштовхнуть вас уперед, як бажання побачити свою дитину.

Вона взяла з низенького столика пакет.

— Тримайте, закривши очі Віталію й помолившись за нього, сержант Лєпін узяв оце для вас.

Нещасна здивовано взяла його. То була рамка з трояндового дерева. Збережені часом, Антон і Дарія посміхалися до неї. Олена притиснула її до серця.

«Я маю побачити Віталія», — вирішила вона.

Вона з натугою підвелася й пішла до виходу з намету.

— Зачекайте! Ви не можете ризикувати, щоб вас знову заарештували, — скрикнула Розен.

— Сестра має рацію...

— Але я не можу, щоб Віталія поховали, а я з ним не попрощалася.

Засмучені, Розен і Аранк, які добре знали силу братерських почуттів, шукали, як утілити її бажання. Але рішення знайшла Олена. Вона поцілувала фото, яке тримала в руках.

— Я хотіла б, щоб цей портрет поклали в труну до Віталія. За порогом смерті батьки подбають про його останній сон. З ними братику буде не так самотньо.

І знову заплакала.

— Етьєн казав, що Віталія ховатимуть завтра, — мовив Аранк. — Відспівувати має Жозеф Лявальєр. Сьогодні ввечері я віднесу йому портрет, я впевнений, що він погодиться виконати ваше прохання.

— Не знаєте, Тефаняки будуть на похороні?

— Ні, вони вчора поїхали. Толя, малий глухонімий, теж був біля вашого брата саме перед тим, як той зробив останній подих. Етьєн казав, він робив йому знаки долонями.

— Я навчила їх розмовляти знаками, — відповіла вона між схлипуваннями. — Добре, що Віталій не був сам, коли помирав. Як думаєте, можна мені бути на його похороні, сховавшись у лісі?

— Дуже ризиковано, — застеріг Аранк.

— Та якщо вирішите піти, ми підемо разом, — запевнила Розен, упевнена у братовій підтримці.

Аранк кивнув на знак згоди. Він розумів Олену.

Наступного дня лив дощ, але повітря було теплим. Переодягнена індіанкою, із заплетеним у косу волоссям Олена разом з Аранком сховалася на узліссі, звідки спостерігала за процесією, що рухалася до кладовища Спіріт Лейку. Кілька дерев’яних хрестів, що стояли вряд, позначали місця поховання тих, хто помер у таборі за півтора року його існування.

Думки молодої жінки полинули до Калуша, у її дитинство. Щасливі й безтурботні, вони вірили в безмірне щастя, та війна перервала їхні мрії. А тепер її молодшого брата опустять у глибину чужої землі, яка зустріла його, як парію, і у який він спочине навічно. Жозеф здійняв руку для останнього благословення, і в цю мить дощ припинився. Промінчик сонця пробився крізь хмари й освітив труну, зроблену з ялинових дощок.

— Спочивай із миром, дорогий Віталію, — прошепотіла Олена лагідно. Там, куди ти прямуєш, ти знайдеш маму, ти казав, що з часом ти майже забув її обличчя, та я впевнена, що ти впізнаєш її. У неї така сама гарна посмішка, як і в тебе. Відтепер я розраховую на вас. Ви будете моїми ангелами-охоронцями.

Співчутлива Аранкова рука лягла їй на плече.

— Мені шкода вас підганяти, та ми маємо піти раніше, ніж нас знайдуть.

Вона кинула останній, сповнений любові, погляд на кладовище і, заплакавши, пішла за своїм індіанським другом. Вкритою мохом стежкою вона прямувала в непевне майбутнє. Іти вперед спонукала її тільки надія відшукати чоловіків свого життя: свого батька, Александра та їхнього сина. Вони були десь там, чекали на неї. Їй було важко йти, та вона йшла.