Скрипка «Спіріт Лейку»

7

Зведення численних таборів у Квебеку і в Канаді перестало бути тільки чутками. Навіть якщо канадський уряд і намагався тримати своє рішення в секреті якомога довше, новина ширилася, як пороховий дим, і розпалювала уяву в’язнів. Такі заходи переважно мали на меті заспокоїти населення, стурбоване присутністю на своїй території чужинців, у яких вбачало ворогів.

— На північному заході провінції солдати почали готувати концентраційний табір, — повідомив Микола своїй дружині, коли вона прийшла відвідати їх 29-го листопада.

Ліна слухала з недовірою.

— Може, знову чутки.

— Військові явно отримали наказ не патякати, бо не хочуть про це говорити. Але брат Стефана Бойка, шевця, чия майстерня згоріла у серпні, дістався аж до Абітібі[7] в пошуках роботи, і йому запропонували працювати в одному з місць, призначених для в’язнів.

— Бойко тут із вами?

— Так, його заарештували. Його документи, що засвідчують особу, згоріли в майстерні під час пожежі, але офіцер, який його зупинив, відмовився вірити. Його інтернували, бо він був безробітним й ішов на народний суп, щоб поїсти.

— Він заїка, тому міліція могла подумати, що він не сповна розуму, — зауважила Ліна.

— Маєш рацію, не так багато треба, щоб мати нормальний вид, якщо не говориш мовою країни.

— Думаєш, вас теж туди відправлять?

— Усе можливо. Бойко казав, вони звели вишки, і робітники натягують колючий дріт довкола будівель. Ясно, що не для того, щоб зробити там зону відпочинку.

— А де це — Абітібі?

— Не знаю, але десь дуже далеко на півночі, якщо я правильно зрозумів.

Ліна заплакала. «Ми приїхали до Канади з надією, що більше не боятимемося за нас і наших дітей, — подумала вона, — і ось мій чоловік і син — в’язні. Їх навіть збираються відіслати в концтабір».

— Я навіть уявити не могла, що з нами станеться таке тут, в Америці, — з жалем мовила вона вголос.

— Ти занадто довірлива, мамо, — втрутився Петро, який до цього часу мовчав. — Начальство скрізь однакове, що в Україні, що в Канаді. А бідняки, як ми, мають мовчати й підкорятися. Ми не багато значимо у їхніх очах. Для одних ми — гарматне м’ясо, й нічого більше, а для інших — небезпечні вороги.

Повертаючись післяобідньої пори додому, Ліна заглянула до церкви. Вона не могла допомогти своїм, тому сказала собі, що тільки молитва може їх хоч якось захистити.

У середині грудня Микола й Петро дізналися, що вони в списку тих, кого перевозитимуть на північний захід провінції Квебек. Дата ще не була визначена, але перекладач повідомив їм, щоб готувалися. Групи направлятимуть, починаючи із середини січня.

— Підготуватися! Наче в нас великий багаж, що маємо брати із собою! — похмуро ображався Петро.

Майор, який повідомив їм новину, дав зрозуміти, що більшість утримуваних буде переведено у табір Спіріт Лейк.

— Як каже Бойко, Богом забуте місце посеред тайги, за чотириста миль від Монреаля, — уточнив батько, — але хоча б зостанемося у Квебеку. А є й такі, кого відправлять на канадський захід.

За кілька днів, після меси, Ліна й Олена запитали кюре Бельвілля про географічне положення Спіріт Лейку. Він запросив їх до пресвітерської.

— Міріам, додайте два місця до мого столу, — сказав він служниці. — Ці дами обідатимуть зі мною.

Стара покоївка окинула презирливим поглядом обох жінок. Її хрещеник тільки-но переправився на той берег, як тут казали, щоб битися на боці британців. Тож ці дві австро-угорські українки були небажаними в місці, яке вона вважала своєю пресвітерською.

Пообідавши зі своїми гостями, кюре Бельвілль провів їх до свого кабінету, де на всю стіну висіла карта світу. А поряд висіла карта Квебеку. Олена зупинилася перед першою з них й обвела контур України, думаючи про свого батька. Де він тепер, Антон Ловенець?

— Ходіть гляньте, сказав їй священник, указуючи рукою на північний захід провінції.

— Жодної назви міста там, куди ви показуєте, — зауважила Ліна.

— Абітібі — нова територія, яку Квебек приєднав усього шістнадцять років тому, а моя карта набагато старша. Бачите оці простори вздовж онтарійського кордону? Амос десь тут.

Він показав пальцем місце поряд із річкою Аррікана.

— Якщо в мене правильні дані, то табір Спіріт Лейк звели всього за кілька миль від поселення.

— Ви чули про нього? — здивувалася Олена.

— Загально. Минулого тижня я отримав лист від одного з моїх колишніх вікаріїв, Жозефа Лавальєра, він тепер живе в Амосі. Він згадав, що почалися якісь роботи, і регіон отримав нове дихання. Тоді я не пов’язав ці факти, та чим більше думаю, тим більше переконуюся, що говорив він саме про будівництво цього табору, куди направлять Миколу й Петра. Щоб обладнати його, потрібно багато робочих рук.

— Видається, що той куток відірваний від усього, — зауважила Ліна.

— Тільки минулого року, пізньої осені, було укладено останні рейки трансконтинентальної дороги, що з’єднала Квебек із Вінніпегом. Тепер, коли залізниця перетинає Абітібі, ця частина Квебеку відкрита для колонізації. Я постійно отримую листи від нашого єпископа, які маю читати з кафедри, щоб заохочувати парафіян туди переселятися. Абітібі — величезний регіон, який сприймають як територію майбутнього, особливо тепер, коли він став доступним.

— Може, для канадців і звучить як запрошення, та для нас — то концентраційний табір, — засмутилася Ліна. — До того ж, якщо вірити вашій карті, це майже кінець світу. Наводить на думку про Сибір, природну в’язницю, звідки ніхто не може втекти.

Мати знала, про що казала. Засуджений на довічне ув’язнення її другий син поїхав на заслання до Сибіру, і вона не отримала від нього жодної звістки, як попрощалася на пероні сім років тому. Вона боялася, що на Петра чекає така сама доля.

— Я розпитаю своє керівництво, — запевнив їх пастор, — а ще напишу Жозефу Лявальєру. Намагайтеся не надто переживати. Канада — країна, яка виконує Гаазьку конвенцію. За відсутності свободи з вашими чоловіками мають поводитися відповідно.

— Дякую, — сказала Ліна, — потискаючи руку священнику, який явно був обізнаним у їхніх справах.

— Я триматиму вас у курсі щодо своїх кроків, — пообіцяв кюре, проводжаючи їх до дверей пресвітерської.

Напередодні Різдва Микола попередив дружину, що вони з Петром відбудуть до табору Спіріт Лейк у січні. У Ліни запаморочилося в голові. Повернувшись додому, вона, розпачлива, повідомила новину Поліні й Олені.

— Учора в ресторані, — відповіла донька, — я чула, як українські пані казали, що дружини арештантів і їхні діти зможуть приєднатися до своїх чоловіків навесні.

— Знову, мабуть, чутки, — припустила нажахана Олена. — Якщо ви всі поїдете, що станеться з нами, зі мною і Віталієм?

На це запитання відповіді не було. Ліна з дочкою не могли ніяк її утішити. До цього часу Олена голодувала й мерзла, але вони були всі разом. За кожного удару долі вони підтримували одна одну, додавали сил. Якщо вона зостанеться одна з братом у ворожо налаштованій країні, на кого вона зможе покластися, щоб бути в безпеці?

Засмучена, вона підвелася, взяла скрипку, тепло одяглася й вийшла. Холод щипав за шкіру, і сльози проклали дві крижані борозни на її щоках. Ноги привели її до церкви, вона ввійшла. Олена сіла на останній лавці в глибині нефа. Священники ковзали, наче тіні, готуючи вівтар до опівнічної меси. Вона стала навколішки. Плакала й молила Господа привести до неї батька. Саме він був їй потрібний. Хіба ж Різдво не день для дива?

Перші ноти Minuit, chrétiens[8] прорізали тишу святого місця. Вони здійнялися аж до арок мирної церкви. Скрипалька дістала свій інструмент й акомпанувала органісту. Вони часто грали разом, і сьогодні ввечері вона приєдналася до нього на лекторії для опівнічної меси. Допоки вона віддавалася музиці, її думки линули до Калуша. У великому батьківському будинку потріскував вогонь і в повітрі плавали приємні запахи спецій. Голос Антона долинув до неї так ясно, наче він був поруч. «Кожна проблема має своє розв’язання, — сказав він. — Наша сім’я нікого не кидає напризволяще. Тобі достатньо пошукати — і ти знайдеш».

Органіст грав Тиху ніч[9], знамениту різдвяну австрійську пісню, яку написав Йозеф Мор, священник з австрійських Альп. Молода жінка заплющила очі й отримала подих свого краю, як відповідь на її запитання. «Довіряй життю», — десь глибоко прошепотів голос, схожий на голос її матері.

Олена відчула в собі нову силу. Вона пішла в холод, до бідної квартири, яку вони з братом ділили з Тефаняками. Під ногами скрипів сніг, і місяць, який ще низько стояв над горизонтом, заливав Монреаль синюватим світлом. Був переддень Різдва, вечір. Створений для щастя, а юна українка плакала, одна в чужій країні.

Раптом, поруч неї з тіні з’явився чоловік і схопився за ручку футляра від скрипки.

— Пусти, — закричала вона, намагаючись вирвати футляр із його рук.

Олена тримала його з усіх сил та злодій не відпускав, і ручка порвалася. Вона впала горілиць, випустивши інструмент, ударившись головою об землю. На якусь мить Олена втратила зв’язок із реальністю. Коли отямилась, зрозуміла, що скрипки немає. Із запамороченою головою вона незграбно намагалася підвестися. Над нею у світлі місяця проступив чоловічий силует. Вона налякалася, перш ніж зрозуміла, що то кюре Бельвілль.

— Я нагодився вчасно, — сказав він, простягаючи їй руку допомоги. — Той поганець відірвав ручку від вашого футляра, і вона теліпається. Ходімо у пресвітерську, думаю, я зможу її полагодити.

Тремтячи, Олена пішла за пастором.

— Мені було так страшно, і я почуваюся такою одинокою! Бачите, мені варто зробити всього кілька кроків одній, без супроводу, щоб на мене напали.

— У Монреалі страшенна бідність, — зауважив церковник. — Той крадій хотів отримати трохи грошей, продавши ваш інструмент. Якщо вам потрібно вийти, хай вас супроводжують Ліна чи Поліна. І ви супроводжуйте їх так само. Нікому з вас не варто ходити по одинці.

— Сьогодні я дізналася, що наступної весни Ліна з дітьми, можливо, зможе приєднатися до чоловіків, яких триматимуть в Абітібі. Я питаю себе, що стане зі мною й Віталієм...

— Не тривожтеся завчасно, — заспокоїв її кюре, — ще нічого не відомо достеменно. В’язнів ще не відправили. Довіртесь Богу, Батьку нашому Небесному. Він ніколи не кине своїх ягнят. Вирішення ваших труднощів знайдеться, коли настане час.

Знайшовши викрутку і тюбик клею, він оглянув те, що мав ремонтувати. За кілька хвилин він повернув футляр власниці.

— На щастя, ваш футляр якісний. З одного боку ручка витримала, і він знову як новий.

Олена подякувала й підвелася, щоб іти.

— Зачекайте. Я візьму пальто і проведу вас до Тефаняків. Приходьте, якщо вам буде потрібна моя допомога. Я тут для своєї пастви.

Кілька годин по тому парафіяни зібралися на опівнічну месу. Разом з органістом Жаном-Полем Олена супроводжувала хор, який щойно виконав Minuit, chrétiens. Чарівне звучання! Сидячи на лекторії, Віталій захоплено дивився на старшу сестру. Постать її вирізнялася у світлі свічок, і йому пригадувалося найкраще з Різдвяних ночей у Калуші. Найбільше йому хотілося, щоб різдвяна магія повернула йому батька, але його бажання, здається, загубилося посеред гуркоту гармат, що лунав над його країною. Витягнувши з-під пальта світлину, що поцупив із наплічника Олени, він усміхався батькам. Звук скрипки нагадав йому, що Олена опікується ним і нікому не дозволить заподіяти йому щось зле. Йому пригадалися щасливі миті: ніч, щоб якось зігрітися, він тулиться до неї в ліжку, у якому вони сплять разом. Іноді Олена плакала уві сні, і тоді наставав його час турбуватися про неї. Він обіймав її і пестив обличчя, щоб заспокоїти.

У спокій опівнічної меси ввірвалися крики ззовні. Віряни почали прислухатися. Він повернув голову й помітив помаранчеві відблиски, що проникали через вкриті ожеледдю вітражі.

Служка, який стояв у кінці нефа, кинувся відчиняти двері. І відразу святе місце заполонив дим.

Розуміючи, що десь зайнялося, віряни поспішили до виходу. На центральній вулиці, за двісті метрів від церкви, палала будівля.

— З таким вітром, — крикнув якийсь чоловік у натовпі, — згорить увесь район.

Коли Ліна вийшла на сходи, у неї все похололо. Горів сусідній з їхнім будинок, Поліна лишилася вдома, щоб доглядати за Толею, який уже спав, бо ніколи не ходив на релігійні відправи. Разом з Оленою, яка однією рукою тримала скрипку, а другою — свого брата, вона побігла додому. Її серце мало не вискакувало з грудей. Віталій вільною рукою стискав футляр від скрипки, який не забув прихопити. Коли вони прибігли до свого будинку, його стінка з боку сусідньої будівлі, що горіла, вже зайнялася, і язики вогню лизали вікна третього поверху, кімнати, яку вони віддали тим двом жінкам, яких, на щастя, не було вдома. Але ця кімната була поруч із тією, де спав Толя. Ліна швидко оглянула натовп, хотіла знайти своїх дітей, але їх там не побачила. У ту мить, коли вона кинулася до будинку, який швидко охопив вогонь, якийсь чоловік, що здогадався про її намір, зупинив її порив.

— Там дуже небезпечно! — крикнув він перекриваючи гул натовпу.

Мешканці другого поверху спускалися в піжамах. Одна з жінок несла на руках дитину, яка плакала. А двері на третьому так і лишалися зачиненими. Ліна волала, намагаючись вирватися. Звук пожежного дзвону наближався, та вогонь усе збільшувався...

Олена, на яку ніхто не звертав уваги, відпустила Віталієву руку й кинулася до будинку. Вона злетіла по хитких сходах. На щастя, вони були з протилежного боку від будівлі, яка горіла й уже завалилася. Ускочивши в квартиру й побачивши вогненні сполохи за вікном, вона щосили закричала, щоб розбудити Поліну. Секундою пізніше віконне скло луснуло й розлетілося на друзки. Відступивши на крок, Олена закрила обличчя шарфом. Вогонь уже взявся за віконну раму. Не можна було втрачати ні секунди.

Знаючи, що Толя не може її почути, вона кинулася до спальні: хлопчик спав на своєму ліжку, не відаючи про нещастя. Вона потрясла його, та він не прокидався. Дівчина схопила його за плечі й потягла з кімнати, накульгуючи від напруги. Якийсь незнайомець прийшов на допомогу. Він узяв Толю й виніс назовні.

Обернувшись, Олена побачила Поліну, яку взяв у полон вогонь. Охоплена панікою, вона кричала про допомогу. Олена зняла пальто й почала збивати ним вогонь, щоб допомогти їй урятуватися. Поліна, скориставшись цією можливістю, вирвалася зі своєї в’язниці. Блузка її піжами вже загорілася. Вона дошкандибала до порогу квартири й впала на підлогу. Пожежник, який щойно дістався місця, видерся нагору по сходах, поспіхом загасив на ній полум’я й поніс униз.

— Слідуйте за мною, — наказав він Олені.

Не маючи чим дихати від диму, смілива дівчина сіла на сходах. Вона через силу переставляла ноги з однієї сходинки на іншу, аж до кінця сходів. Виснажена, вона впала на засніжену землю. Потім відчула, як хтось волочив її, щоб відтягнути далі від огнища.

Олена не могла осягнути реальність. Поліна з почорнілим, дуже обпеченим обличчям лежала поруч. А якась обпечена долоня вся в клаптях тремтить над її головою. Може, її власна? Десь далеко вона чула, як плаче Віталій, його плач зміщувався з гомоном голосів, що стояв довкруж. Виснажена, вона провалилася в туман, втративши свідомість.