Скрипка «Спіріт Лейку»

4

На Віндзорському вокзалі стояло відлуння суміші голосів тих, хто прибував до Монреаля, і тих, хто від’їздив. Микола Тефаняк разом зі своїм сином Петром чекали на поїзд із Галіфакса. Телеграма від Олега Севчука, яка повідомляла про приїзд дітей колишнього патрона, його здивувала. Вбивство ерцгерцога Франца Фердинанда мало призвести до неабияких потрясінь у Європі, щоб Антон Ловенець наважився відправити їх із Європи самих. Упевнений, що Ловенці подорожували з багатьма валізами, він позичив в одного із сусідів воза, досить великого, щоб усе вмістилося. На щастя, була неділя, і він із сином мали вихідний. Микола не міг дочекатися новин із Батьківщини.

— Олена з Віталієм, я майже не пригадую їх, ми насправді жили в різних світах. Олена ходила до приватного коледжу, а я тоді кинув школу після п’ятого класу, щоб піти працювати на фабрику її батька.

— Коли ми поїхали з Калуша, малій було тринадцять років, а її брату лише п’ять. Вони напевне сильно змінилися.

— Мені було сімнадцять, коли я полишив Україну. Єдине, що пам’ятаю про цю дівчину, те, що вона була досить снобістським підлітком, яка ніколи не виходила з дому без гувернантки чи батька.

— Ти ще маєш пам’ятати, що панянка Ловенець мала неабиякий хист до музики.

— Так, вона грала на скрипці в церкві щонеділі, — згадав Петро, імітуючи відповідний рух. — Ну справжня маленька кривляка, яка намагалася бути принцесою!

Їхню розмову перервало прибуття поїзда. Микола легко упізнав дітей Ловенців по їхньому за українською модою гарно вишитому одягу.

— Щастя, що ми найняли досить великого воза, — бурчав Петро, закидаючи важкі валізи на підводу.

Олена роздивлялася незвичний транспорт, якого тягнув величезний кінь із довгою шерстю біля копит. То був такий собі прямокутний ящик, поставлений на чотири колеса; дошка спереду слугувала сидінням.

— Сідайте біля мене, — запропонував їй Микола. — Олег із вашим братом сядуть ззаду.

«Хоч дощу немає», — подумала вражено молода жінка.

Свідомий того, що панянка Ловенець звикла до більшого комфорту, Петро допоміг їй забратися на сидіння з насмішкувато вигнутими кутиками губ. Потім він усівся ззаду на підлогу разом із Віталієм і Олегом.

— Ви живете далеко звідси? — запитав учитель, не наважуючись скаржитися на недостатній комфорт.

— Доїдемо за пів години. Ми живемо на південному заході міста, в робітничому районі, який франкоканадці називають малясовим передмістям.

— І що означає така назва? — занепокоєно запитав Олег.

— Відчуєте, коли проїжджатимемо повз пристані, — відказав Петро. — Величезні цистерни з малясом, з яких іде такий цукристий дух, що неможливо сплутати.

— У нашому районі є українська громада, — повідомляє Микола. — Тому що поруч фабрики й порт, легше знайти роботу. Нам із Петром пощастило. Ми працюємо на взуттєвому складі.

— Тому що останнім часом у Монреалі багато безробітних, навіть серед франкоканадців.

— Правда, стільки, що міські служби змушені були організувати народні супи, щоб дати змогу людям без доходів їсти хоча б раз на день.

— А що таке народні супи? — запитав Віталій. — Їх так називають, бо вони найкращі в Канаді?

Микола не зміг втриматися від посмішки.

— Для людей, які голодують, вони справді найкращі у світі.

— Але серед наших земляків багато хто не хоче туди йти, — вів далі Петро. — Вони бояться, що їх заарештують за бродяжництво й відправлять назад до України. Тож вони збирають їжу, де тільки можуть, щоб вижити.

— Якщо помирати з голоду, то вже краще у своїй країні — проказала Олена, яка й досі жаліла, що полишила рідну землю.

— Ви не знаєте, про що кажете, — відповів їй гнівно Микола. — У Канаді немає війни, і ніхто не зобов’язаний нести військову службу проти власного бажання. Двох моїх синів забрали до російської армії, а я нічого не міг вдіяти. Старший загинув на Тихому океані, коли японський флот потопив його корабель. Другого депортували до Сибіру, бо втік, став дезертиром після смерті старшого брата. Можу запевнити вас, що я ніколи не жалітиму, що перебрався сюди.

У його словах відчувався такий батьківський біль, що ніхто не мав бажання сперечатися, і поміж них запала важка мовчанка. Перервав її Віталій.

— Ми житимемо у вас?

— На певний час ми потіснимося, щоб усім вистачило місця. Ми тільки сьогодні зранку дізналися, що ви приїздите й не встигли знайти для вас житло.

Невдовзі підвода зупинилася перед триповерховим будинком. Будівля була обкладена цеглою темного червоного кольору; зовнішні сходи вели до кожного з поверхів.

— Великий будинок, — здивувався Олег.

— Ми живемо на третьому, — уточнив Петро.

Олена приголомшено розглядала споруду в дуже поганому стані. З фасаду звішувалася черепиця. Здавалося, що дерев’яні сходи от-от заваляться; перша сходинка небезпечно похилилася направо й бильця були без решіток. Тільки-но вона ступила на землю, відразу підійшла до Олега.

— Ми маємо їхати в готель, — прошепотіла йому на вухо.

Поки Тефаняки займалися багажем, він не заважав.

— Зачекайте, всього на кілька днів, ми точно знайдемо щось пристойніше.

Огрядна жінка, одягнена за українською модою, збігла хиткими сходами, що вібрували під нею. Вона підійшла до прибулих і розвела руки для привітання. Хлопчик, на вигляд того самого віку, що й Віталій, тримався за неї, наче тінь.

— Панянко Олено, ласкаво просимо до нас, — сказала вона обіймаючи гостю. — Мене звати Ліна, я дружина Миколи.

Її доброзичлива простота сподобалася дівчині. Щира теплота господині змусила її забути на якийсь час незугарний вигляд цього місця. Віталій підійшов до хлопчака, що повис на материній руці, й усміхнувся.

— Радий із тобою познайомитися, — сказав він. — Сподіваюся, ми станемо друзями, бо всі мої друзі лишилися в Калуші.

Замість того щоб відповісти, хлопчик сховав обличчя в материній спідниці.

— Толя, наш син, він глухонімий. Він побоюється незнайомців, бо не може добре спілкуватися.

Віталій виявив наполегливість, смикаючи його за рукав.

— Поглянь, — сказав, показуючи мішечок із маленькими олов’яними солдатиками, який завжди мав із собою, — можемо гратися разом.

Толя не чув Віталієвих слів, але, відчувши його руку на своїй, він повернув голову й уздрів мішечок, наповнений іграшками. Його погляд загорівся, і невпевнена усмішка проступила на блідому обличчі.

— Ваш брат робить дива, — заявила Ліна. — Мій син ніколи не цікавився незнайомцями. Через його ваду від нього тікають діти його віку. Вони вважають його дурником і сміються з нього. Тож він найчастіше буває один. Його єдиний друг — брат Петро. Він завжди його чекає з роботи. Ці двоє добре ладнають.

Вона була явно гордою за своїх синів.

Ліна повела Олену до ненадійних сходів.

— Може, буде трішки тіснувато, та ми раді вас прийняти. Ми не забули ласку вашого батька до нас. Коли п’ять років тому ми поїхали з України, він хотів допомогти моєму Миколі, і його гроші стали нам у великій пригоді тут, у Канаді. Тож нам приємно, що можемо, своєю чергою, допомогти вам.

— Будьте певні, ми заплатимо свою частку за той час, доки житимемо з вами, — поспішила уточнити дівчина.

Піднявшись сходами нагору, вона слідом за Ліною ввійшла в помешкання Тефаняків. І відразу спитала, де туалет.

— Мені потрібно освіжитися, — сказала вона. — У поїзді завжди багато пилу.

— Для цього ми користуємося раковиною на кухні, — відповіла Ліна. — Мені шкода...

Олена схилилася до неї й прошепотіла на вухо:

— Насправді, мені терміново потрібно в туалет.

Лінині щоки почервоніли. Взявши Олену за руку, вона завела її до спальні й зачинила двері.

— Жінки в нас користуються ось цим, — показала вона на горщик біля ліжка.

Олена збентежено дивилася на строкатий керамічний горщик, який накритий кришкою був радше схожий на казанок для приготування їжі.

— А як же чоловіки?

— Надворі є туалети. Потрібно мати ключ, щоб у нього зайти. У кожної квартири — свій. Улітку ми з Поліною теж туди іноді ходимо. Я зачекаю вас на кухні.

Коли Олена повернулася до головної кімнати, яка видалася їй замалою, щоб там розмістилася вся сім’я, то поцікавилася:

— Скільки вас тут живе?

— Ми з чоловіком, наші сини Петро і Толя, а ще наша донька Поліна, з якою ви поки що не знайомі. Вона — посудомийка в ресторані. Прийде ввечері.

Ліна подивилася на дівчину й здогадалася про її побоювання.

— У нас три кімнати, — запевнила вона. — Допоки ви лишатиметеся в нас, то спатимете з Поліною. Ваш брат спатиме в іншій кімнаті — з Толею...

— Я переберуся на горище, — сказав Петро, перебиваючи матір.

Повернувшись до Олега, вів далі:

— Ви можете піти зі мною. Я майже задурно роздобув два матраци на блошиному ринку. Звісно, що взимку там спати не можна, але влітку — досить практично. А ви зможете знайти житло до перших холодів.

Балкон позаду квартири виходив на провулок. Після того, як поїли, Олег з Оленою сиділи там, доки Ліна мила посуд. Олена запропонувала їй допомогти, але та відмовилася.

Учитель мови розумів, що ця квартира не придатна для його протеже, але плата, яку попросили Тефаняки, була мінімальною, а він не знав, коли Антон зможе приєднатися до них. А ще, казав він собі, вони можуть лишатися тут хоча б улітку. Безсумнівно, до вересня Антон приїде, і сім’я зможе облаштуватися в будинку, який їм сподобається.

У понеділок вранці, коли Олена встала, Микола й Петро вже пішли на фабрику, а Поліна теж готувалася йти на роботу. Олег, сидячи за столом, гортав газету, якій уже було кілька днів. Олена підійшла до кухонного вікна.

— У Монреалі завжди так гарно? — спитала вона, дивлячись на пустир, на якому бігали діти й намагалися запустити змія.

— Вам пощастило, що приїхали в липні, — відповіла Поліна, направляючись до дверей. — Зима в Канаді довга й холодна. Тож до вечора!

Сидячи на підлозі, Віталій розставив своїх олов’яних солдатиків і грався ними, змушуючи битися одну їх частину проти іншої. Толя, мов зачарований, сидів біля нього й наслідував кожен його жест.

— Думаєте, тут десь можна знайти спокійне місце, щоб попрактикуватися на скрипці? — запитала Олена.

Ліна подивилася на дівчину, яка намазувала повидло на шматок підсмаженого хліба. У її погляді була глибока туга. Вона розуміла, що вісімнадцятирічній дівчині було важко опинитися самій із молодшим братом у чужій країні. Вона й сама пам’ятала, як їй було сумно, коли вони тільки обживалися в Монреалі.

— Звичайно! — відповіла вона. — Я піду з вами. Ми в десяти хвилинах ходу від тінистого куточка над річкою Святого Лаврентія, який для цього наче створений. Його просто дивом якимось не зайняв ні порт, ані якась фабрика. Там величезні в’язи, і коли під них заходиш, здається, що потрапив у собор.

— Я піду з вами, — заявив Віталій, який долучився до сестри й тягав їжу з її тарілки.

Олена ніжно скуйовдила йому волосся.

— Перестань гратися моїм сніданком. Якщо ти голодний — візьми печиво. Ліна напекла, і воно смачно пахне, — сказала вона, вдихаючи запах кориці.

На ріці плавала качина сім’я, лишаючи за собою тремтливу хвилю на тихій воді малюсінької затоки. Сховавшись у густому листі в’язів, пташки оживляли цей напрочуд мирний краєвид усього за кілька кроків від фабрик, які плювали в небо своїми довгими стовпами сірого диму.

Віталій знайшов піщану галявинку й розставив там своїх солдат, за ним спостерігав Толя, підкорений тим, що цей хлопчик погодився з ним гратися.

Ліна сіла на лавку й витягла плетіння. За ним її душа полинула в минуле. Її матір померла під час пологів. Коли їй було всього чотири роки, її батько помер від тифу, і вона, маленька, сором’язлива й тиха дівчинка, опинилася в сиротинці. Батька вона не пам’ятає зовсім. Зустріч із Миколою, його люб’язність до неї, а ще його бажання створити сім’ю стали для неї одкровенням щастя. Вони жили бідно, але щасливо в будиночку в Криму. Там вона привела у світ чотирьох дітей — трьох хлопчиків і дівчинку. Хоча політичний клімат був нестабільним, Миколі вдавалося забезпечувати свою сім’ю. Тефанякам же більше нічого й непотрібно було від життя. А потім, 10 лютого 1904 року, японський імператор оголосив війну Росії. Навіть якщо мета конфлікту була простою, від того вона не стала менш важливою; політичний контроль і володіння територіями у Східній Азії давали переможцю перевагу постійного доступу до Тихого океану. Військові втрати призвели до того, що юнаків, здатних тримати зброю, мобілізували до царської армії. Щоб захистити сім’ю, Микола вирішив переїхати на Західну Україну, до Галичини, бо ця частина належала Австро-Угорській імперії, яка не воювала. На жаль, його синів, яким тоді було, відповідно, вісімнадцять і двадцять років, влада знайшла до того, як вони дісталися мети, і ті змушені були піти у військо. То було навесні 1904 року, Ліна була вагітна Толею. Коли хлопчик народився глухонімим, вона сказала собі, що дитина має такі вади, тому що йому болить доля старших братів.

Підвівши голову від плетіння, Ліна побачила Олену, яка трохи далі вибрала плоский камінь у тіні й легенько плескала ногами у воді. За якусь мить, натхненна власними мріями, вона дістала з футляра скрипку. Перш ніж почати грати, задумливо вдихнула аромат інструмента, який ще зберігав запах батьківського дому, а потім піднесла його до плеча, шанобливо приклала до шиї й провела смичком. Спочатку, для розігріву, виконала кілька гам, а тоді заграла Ще не вмерла України, патріотичну, сповнену любові до своєї країни, пісню.

Почувши її, Ліна знову занурилася в минуле. Вона бачила своїх дітей, які босоніж бігали широкими рівнинами її рідної землі. Як було добре тоді! Увечері з роботи повертався Микола й грався з малечею з одного боку столу, доки вона поралася біля печі. Ей, не так довго то все було! Добре, що тепер вони живуть у країні, у якій свобода є священним і невіддільним правом.

Молода скрипалька грала Ave Maria Шуберта, коли до неї наблизився служитель Церкви з молитовником у руці.

— Я приходжу сюди щодня молитися, слухаючи птахів, — сказав він, — та вперше їх хор супроводжує така гарна музика. Ви справжня артистка, мадемуазель.

Ліна підійшла привітатися, і священник упізнав одну з українок, які ходили до його церкви.

— Олена з братом приїхали лише вчора. Вони зупинилися в нас, доки не підберуть собі квартиру.

— Мадемуазель, — вів далі кюре Ернест Бельвіль, — ви можете подумати, що це зухвалість, адже ми з вами ще не знайомі, та для мене й моїх парафіян буде великою радістю, якщо ви погодитеся грати в нашій маленькій церкві.

Здивована запрошенням, Олена не знала, як реагувати. Вона запитливо глянула на Ліну.

— Мадемуазель Ловенець — добра католичка. Вона із задоволенням поділиться з нами своїм талантом, — відповіла та.

— Я згодна, — відказала злякано Олена.

Пастор був задоволений.

— Зайдіть до мене в будинок настоятеля сьогодні по обіді, десь о другій. Вам підходить? Я поговорю з нашим органістом і нашими хористами. Упевнений, що вони вас із радістю зустрінуть.

Наступної неділі після меси українці зібралися на церковному паперті; вранішні газети повідомили, що Сербія за підтримки Росії відкинула ультиматум австрійського імператора з вимогою, щоб австрійська поліція брала участь у розслідуванні вбивства спадкоємця австро-угорської корони. Олег Севчук перекладав українською статті з французької.

— Дипломатичні відносини між двома державами розірвано. Телеграфні повідомлення з Великої Британії вказують, що мир у Європі під загрозою.

— Наші брати не уникнуть війни, — бідкався Микола.

Олена, повна відчаю, стисла братову руку.

— Думаєте, тато скоро приїде? — запитала вона в Олега.

Учитель мови не міг, на жаль, дати відповідь на її запитання. У разі збройного конфлікту пересуватися стане важко.

— Пан Антон — винахідливий підприємець, — нарешті промовив він тоном, який мав заспокоїти. — Якщо ваш батько вирішив, щоб ви їхали першими, це — щоб ви були у безпеці, а ще, щоб мати більшу свободу рухатися, якщо йому доведеться поспіхом полишати країну.

Якщо подумати, то Олена була рада, що вона в Канаді. Але ця країна ще була для них чужою, і невпевненість тиснула на неї так, що їй аж млосно ставало. На щастя, поряд був Олег.

Дорогою до квартири Тефаняків вона взяла його попід руку. Зустрічні нагороджували їх злими поглядами, а дехто навіть викрикував образи. Вони й до цього були неприємними, але погіршилися, порівнюючи з минулими днями.

— Думаєте, на нас дивитимуться, як на ворогів? — запитав Петро в батька. — Тут нас сприймають як австрійців, а Англія — союзниця Сербії.

Чоловік не відповів; він волів не робити передбачень; ще буде час, щоб хвилюватися, якщо конфлікт усе ж вибухне.

Олег ішов швидко, з Оленою попід руку. Хоча й стояла липнева спека, дівчина тремтіла під тонкою одежею.

— Не хвилюйтеся, — проказав він тихо, — ми в безпеці в Канаді, і ваш батько скоро буде з нами, не сумнівайтеся.

Та Олена боялася. Вона кликнула Віталія, який вистрибував перед ними, взяла його за руку і міцно тримала.

Пізно ввечері, не в змозі заснути, вона підвелася з ліжка, яке ділила з Поліною, і вийшла надвір. Сидячи на східцях, вона розглядала зоряний небозвід, на якому блищав молодий місяць. То була тиха спокійна липнева ніч; їй видавалося неймовірним, що з іншого боку океану, який вони нещодавно перетнули, світ трусило, і той готувався до борні. Їй бракувало батька. Олег був приємним і робив для них усе що міг, але, незважаючи на всі його зусилля, вона не відчувала себе поряд із ним у такій же безпеці, як поряд із батьком. З’єднавши руки, вона молила небо, щоб її батько швидше приїхав до Канади.