Скрипка «Спіріт Лейку»

13

Уже багато годин залізничний конвой зміївся поміж укритих кригою озер, гір, а насамперед — соснових лісів, які, наче загублені серед дикої природи дзвіниці, вказували своїми засніженими вершинами в небо. Залізниця була вкрита шаром снігу, від руху поїзда він здіймався вихорами, чим тішив дітлахів, які поприлипали носами до вікон.

Сьогодні рано вранці з першими проблисками світанку на пероні Віндзорського вокзалу зібрали сім’ї, які відбували до Спіріт Лейка. Усі чекали. У кожного в руках — невеличка валіза, люди очікували, коли віддадуть наказ сідати в поїзд. Прибула група в’язнів, оточена озброєними солдатами, їх безцеремонно запхнули в перший вагон, і двері з металічним брязкотом зачинилися. У хвості конвою Олена помітила комфортніші вагони, ніж ті, до яких повели її з Віталієм і Тефаняків. Працівник у кашкеті шанобливо схилився в привітанні багато вбраних людей, які заходили до своїх купе, і навіть не кинув погляд на безіменну масу бідних сімей, що за кілька кроків зібралися на пероні.

Закутавшись у комір свого пальта, Олена роздивлялася засніжене довкілля, що простягалося скільки вистачало погляду. Небо було похмурим і загрозливим. Навпроти неї сиділи три жінки, говорили німецькою й краєм ока спостерігали за своїми дітьми, які розважалися тим, що малювали на запотілих вікнах. Відчувши, що за ними спостерігають, одна з них обернулася.

— Мене звати Абіґаль Фрайман, — вона приязно назвала себе французькою, — а це — моя сестра Ґретель і моя мати Гельґа. Ми їдемо до наших чоловіків у табір Спіріт Лейк.

— Мене звати Олена Ловенець, а це мій брат Віталій. Наш кінцевий пункт такий самий, як і у вас.

— Я побачила у вас скрипку. Ви музикантка? — поцікавилася Абіґаль.

Олена поклала руку на футляр і ніжно провела по ньому кінчиками пальців.

— Війна загальмувала мої мрії стати першою скрипкою, та музика — моя пристрасть.

— Відчуваю, ми зможемо добре порозумітися, бо я піаністка, — мовила німкеня. — Я рано вийшла заміж, тож із кар’єрою не склалося, та я і моя сім’я — просунуті меломани. Мій батько був диригентом Берлінського оркестру.

— Він в’язень Спіріт Лейку?

— Так. Ми втекли з Німеччини через напругу у відносинах різних європейських держав. Ми боялися війни, а саме це і сталося. Хоча вони й кузени, імператор Ґійом, цар Ніколай і англійський король Едвард, але, здається, не надають великого значення сімейним стосункам.

— Вас арештували, коли ви прибули до Канади?

— Ми вже рік як були в Америці. Тільки-но мій чоловік знайшов роботу на будівництві, але втратив її, коли почалася війна.

— Усі іммігранти мають схожий досвід.

Їхню розмову перервали крики дітей, які сперечалися на передній лавці. Абіґаль вибачилася й пішла до них, щоб залагодити суперечку.

Олена скрутилася на своїй лавці й загорнулася у своє пальто з хутра. Здійнявся сильний вітер, від якого вібрували вагонні вікна, і довкілля зникло за поривами вітру зі снігом, а від вагонних зчеплень лунав різкий свист. Малеча Абіґаль перелякалася і зайшлася плачем.

— Не переймайтеся, — заспокоїв її французькою контролер, який проходив повз їхнє купе, — таке часто трапляється, коли минаємо озеро Шібуґамо. Зима тут триває майже цілий рік.

— А у Спіріт Лейку погода м’якіша? — поцікавилася Ґретель.

— В Абітібі теж вистачає і снігу, і морозу, та тепер уже кінець квітня, клімат має бути кращим за тутешній.

Через різке гальмування контролер ледве втримався. Його штурхнуло вперед, і він дивом утримався на ногах. Поїзд повільно відновив рух.

— Сподіваюся, ми не застрягнемо у цьому закинутому місці, — захвилювалася Олена.

— Якщо поїзд зупиниться, то чи зможемо ми з Толею піти гратися в снігу? — поцікавився Віталій, очі якого задоволено палали від цієї думки.

— Ти не боїшся вовків? Вони точно водяться там у лісі.

— Не забувай, що мені десять років! Кілька вовків мене не злякають, заявив він, повертаючись до партії парчізі[13], яку грав із Толею.

Олена з любов’ю подивилася на брата. Незважаючи на безпросвітні умови їхнього існування, його наївність і життєрадісність уберігала її від меланхолії. Щоразу як вона дивилася на нього, або коли вони разом сміялися з якоїсь дрібниці, до неї поверталася часточка їхнього колишнього щастя, і вона тішилася від цього.

Перспектива зустрітися з Петром її пригнічувала. Після від’їзду чоловіків на початку лютого вона хотіла втекти разом із Віталієм. Та без цента в кишені в чужій країні й не маючи когось, хто міг б допомогти, усі плани були незмінно приреченими на провал. Вона має змиритися з наслідками свого рішення. То була для неї єдина реальна можливість, як мінімум до того часу, доки не закінчиться війна.

Біля неї сіла Поліна.

— Я тут почула, що ти назвалася іменем Ловенець отій дамі в зеленому пальті.

— І що, мене так звати.

— Уже ні, — заявила Поліна. — Ти Тефаняк — не забувай. Якщо й надалі називатимешся своїм дівочим ім’ям, мій брат стане посміховиськом серед своїх товаришів. Його це дуже засмутить.

— Поліно, з тієї Різдвяної ночі в мене відчуття, що ти ненавидиш мене, і я не розумію чому, — проказала Олена, роздосадувана її їдким ставленням, що не зникло від часу її повернення з лікарні.

Молода українка щільніше замотала обличчя хусткою й, не відповівши, повернулася до своєї матері. Олені було шкода її, але Поліна мала навчитися жити зі своїм новим обличчям. Усі її намагання бути доброю до неї ні до чого не призвели. Може з часом рубці зникнуть, або Поліна зможе переконати себе у власній жіночності, незважаючи на сліди на обличчі й знову намагатиметься подобатися.

Раптом зловісний скрегіт перекрив завивання вітру, і поїзд різко зупинився. Пасажири вже не відрізняли небо від землі. Зачинені у своїх вагонах, вони почувалися бранцями товстої хмари білих сніжинок.

Чекання розтягнулося на довгі години.

— Сподіваюсь, що хуртовина незабаром ущухне, — непокоїлася Абіґаль. — Ми взяли із собою харчі, та якщо набагато запізнимося, нам їх не вистачить.

Тільки рано вранці природа заспокоїлася. Червонясте сонце з’явилося над горизонтом і повільно підіймалося над озером Шібуґамо. А широка сніжна рівнина зблискувала тисячами вогнів.

— Як гарно, — захоплено сказав Віталій, потираючи очі, які ще обтяжував сон.

З бряжчанням відсунулися двері й залунали військові команди. Військовий зайшов у вагон.

— На рейки впали дерева, — повідомив він. — За допомогою наших людей в’язні за кілька годин повинні все розчистити. На щастя, сьогодні вранці не холодно.

— Нам можна вийти з вагона? — поцікавилася Абіґаль. — Було б добре трішки розім’яти ноги.

— За кілька хвилин солдат принесе вам гарячі напої. Потім зможете вийти, але тримайтеся якнайдалі від...

Його слова перервали постріли, що долинули ззовні.

— Що це за звуки? — спитав Віталій, притискаючись до Олени.

Не відповівши, військовий вийшов із вагона. Жінки, охоплені страхом за дітей, запитально перезирнулися. Було малоймовірно, майже неможливо, щоб в’язні спробували тікати. Ніхто не вижив би тут сам, у цьому суворому кліматі.

Випивши гарячої кави з галетами, які їм принесли, матері тепло одягнули дітей і почали ходити вздовж колії в очікуванні, коли рушать далі. Ошаленілі від радості, Віталій і Толя весело скочили в сніговий замет просто біля дверей вагона й розважалися, прокладаючи доріжки в кучугурах. У хвості поїзда замотані в хутра чоловіки теж вийшли й спокійно палили сигари, тоді як жінки, які, здавалось, зовсім не були стривожені затримкою, стояли біля колії, розмовляли й сміялися.

Разом з Абіґаль, у якої на руках була п’ятимісячна дитина, Олена пішла довідатися, що то були за постріли. Її це збентежило, тож вона хотіла заспокоїти себе. Але озброєний солдат заступив їм дорогу.

— Зоставайтесь біля свого вагона! — наказав він сухо.

— Ми хочемо тільки спитати про причину пострілів. У нас аж кров похолола, — відповіла Олена англійською.

— Постріли під час війни не повинні вас дивувати, — буркнув військовий, якого цікавість жінок явно дратувала. — Думаю, вам треба радіти, що з вами добре поводяться, і не заважайте нам виконувати нашу роботу.

— Можливо, це і війна, — відказала вона йому, підводячи голову й шокована зневагою з боку солдата, — та ввічливість ніхто не скасовував.

— Назад! Геть! — закричав військовий, трясучи гвинтівкою.

— Облиште його, мадам, — порадив їй спокійний голос. — Пострілами відлякували вовків.

Олена кинула останній викличний погляд на злостивого вояка і повернулася до того, хто підійшов. З розширеними від здивування очима вона впізнала Александра Лявальєра, хлопця з ковзанки. Він теж був надзвичайно вражений.

— Мадемуазель Аліс! Ви остання людина, яку я очікував зустріти у цьому Богом забутому кутку. Чудасія, як випадок може стати нашим союзником. Я щовечора чекав на вас на ковзанці, — привітно пробуркотів він.

Олена промовчала. Усміхнений погляд, що спостерігав за нею, лякав її.

— Ходімо, хай люди працюють, — наполіг Александр і повів у кінець поїзда, взявши за руку.

Дівчина покірно пішла за ним. У світлі цього гарного квітневого ранку вона раптом відчула себе такою ж легкою, як білі сніжинки, що зривалися з верхівок дерев.

Дійшовши до свого вагона, вона зупинилася.

— Це наш вагон, — мовила Абіґаль, яка йшла попереду.

Здивований, Александр підвів брову, але не встиг щось сказати. Сніжка поцілила йому прямо в обличчя.

— Перепрошую, — прокричав Віталій, гамуючи вибух сміху. — Я не у вас цілився, а у свою сестру Алю.

Александр струсив сніжинки, що поприлипали до одягу, й виклично глянув на винуватця. Примружившись, він попрямував до нього. Віталій відступив на крок, не знаючи, чого очікувати. Раптом Александр стрибнув уперед, схопив його за талію й повалив.

— Ось так буде тому незграбі, хто кидається в мене сніжками, — сказав він, натираючи йому кінчик носа.

— О, а сніг мокрий. Зліпімо сніговика, — запропонувала Абіґаль.

Вона віддала дитину матері, і всі взялися до діла, мимохіть пирскаючи від сміху. Менш як за пів години цілий ряд сніговиків виструнчився вздовж залізниці.

Гудок поїзда перервав їхні ігри. Колію нарешті розчистили. Настав час заходити у вагони. У доброму настрої кожен обтрушував із себе сніг як міг, перш ніж зайти у вагон. Александр нахилився до Олениного вуха.

— Сподіваюся, цього разу ви вже не зникнете, і ми побачимося.

Зніяковіла, вона не знайшлася, що відповісти.

— Ви виходите в Амосі? — наполягав Александр.

Поліна, яка чула, про що йшлося, постала перед ним і голосно проказала:

— Моя зовиця Олена їде до свого чоловіка у Спіріт Лейк. Не думаю, що він дозволить їй зустрічатися з вами.

Здивований, Александр запитально подивився на Олену; та молода жінка мовчала — на її очах бриніли сльози.

Зрозумівши, що вона спантеличена від усього цього, він ввічливо попрощався, повернувся й пішов до свого вагона-люксу в кінці поїзда.

Нерухома, Олена стояла біля металічних сходів і дивилася на високу фігуру Александра Лявальєра. Засмучена, вона бачила, як він широкими кроками віддаляється з її життя. Він зайшов у вагон і навіть не оглянувся.

— Швидко підіймайтеся, — сказав владним голосом контролер, — ми й так набагато спізнюємося.

Вирвавши себе із власних думок, вона піднялася сходами й сіла на своє місце на дерев’яній лаві.

— Той чоловік, він добрий! — вигукнув Віталій, падаючи біля сестри. — Я ще ніколи не мав стільки задоволення від гри відтоді, як грався з татком...

Дитина не закінчила фразу. Він схопив Оленину руку й притулився до неї. Дівчина опустила голову й заплющила очі. Хоча їй дуже хотілося стерти його, та образ Александра закарбувався у неї в пам’яті. Ці вибухи сміху в снігу, його життєрадісність, тепло від його присутності, коли він узяв її під руку, а найбільше — його ласкавий погляд, було стільки спогадів, які вона нездатна була забути, що відтепер поселилися у її думках. Немає нічого протизаконного в тому, щоб вигадати собі щасливе життя. І воно полегшить її щоденну реальність.

Зручно влаштувавшись у шкіряному кріслі, Александр боровся з розчаруванням, яке відчув, коли довідався, що ця гарна юна дівчина заміжня. В Монреалі, після їхньої приємної зустрічі на ковзанці, він повертався в один і той самий час на те саме місце, сподіваючись побачити її. Повернувшись до Амоса, спогади про Аліс часто не давали йому заснути. Дивно, але в нього було передчуття, що одного дня він ще зустрінеться з нею.

У свої двадцять три роки Александр уже мав інші захоплення, але був надто прив’язаний до своєї дорогоцінної свободи, а його закоханості були швидкоплинними, чим дуже розчаровував усіх мадемуазелей.

Сподіваючись зустріти її знову, він переконував батька, що сам поїде до Монреаля на закупівлі для магазину. Через замовлення для табору Спіріт Лейк Едмон мусів їздити туди щомісяця. Запропонований перепочинок його влаштовував.

— Сину, — проказав він підозріло, — підозрюю, що не тільки закупівлі гонять тебе до міста. Чи не ховається якась спідниця за твоєю нетерпеливістю?

Батько й син чудово розуміли один одного. Щоб позбутися жорсткості Імельди, жінки дуже владної, яка запровадила у сім’ї свої строгі правила, що поширювалися й на бізнес, у них розвинулося відчуття товариського плеча.

— Тату, ваш інстинкт вас не обманює, — зізнався Александр. — У Монреалі я випадково зустрів чарівну європейку, яку дуже хочу знову побачити. Вона мешкає в районі, у якому жили й ми, перш ніж переїхали до Абітібі. Я знаю, що мої шанси знову зустрітися з нею мізерні, але хто нічого не робить, у того нічого й немає.

— Доля непередбачувана. Та, як і ти, я сумніваюся, що ваші дороги знову перетнуться. Ти ж знаєш, Монреаль — велике місто!

— Я зустрів її на ковзанці, на яку ми ходили, коли я був ще малим. Її звати Аліс.

— Це все, що тобі про неї відомо?

— Так, — чесно зізнався Александр. — Але якщо повернутися й гуляти біля ковзанки, то можливо...

А знайшов він її біля озера Шібуґамо. На жаль, вона була заміжньою. І це було останнє, про що він взагалі думав. Він узяв газету, що лежала поряд, намагаючись читати.

Нескінченна поїздка добігала кінця, і в пізніх сутінках поїзд прибув на вокзал Амоса. Доки чоловіки поспішали вивантажити товари, Александр зійшов на платформу, пообіцявши собі, що навіть не гляне в бік вагона, у якому їхала Олена. Та його серце, ігноруючи всі доводи розуму, змусило його повернутися. Притулившись чолом до вікна, дівчина дивилась на нього втомленими очима. Раптом він здійняв руку й зробив легенький прощальний знак. «Провидіння кинуло свій жереб», — сказав він собі. Прощаючись із мріями про завоювання, він пішов у напрямку села.

Після п’ятнадцятихвилинної зупинки поїзд рушив у західному напрямку, не набираючи швидкості — табір Спіріт Лейк був за якихось п’ять миль від Амоса. Коли за десять хвилин потяг зупинився, вже була ніч. Сяйво місяця, що ледве зійшов над обрієм, було жорстким і зловісно видовжувало тіні, особливо сторожових веж, на яких чатували озброєні солдати.

Вагонні двері зі скреготом відсунулись, і з вагонів вийшли виснажені в’язні, опинившись в оточенні військових і собак, які завзято гавкали й рвалися з повідків. Після переклички сумний кортеж чоловіків, за яким із вікон спостерігали жінки, попрямував до табору для інтернованих. Якийсь лейтенант запросив жінок на вихід.

Абіґаль відразу впізнала свого чоловіка, свояка і батька, які чекали на них. Троє жінок і діти радісно кинулися до них. Вони забралися на підводу, запряжену двійком коней, і поїхали горбистою стежкою.

Ліна уважно роззиралася, намагаючись видивитися Миколу із сином.

— Як так може бути, що їхні чоловіки були тут, щоб їх зустріти, а наших немає? — запитала вона, беручи Олену за руку.

— Я знаю не більше від вас, та напевне, є якесь пояснення.

— Сім’ї українців, вам сюди, — прогриміло позаду них.

Усі повернулися. Перед ними стояв вусатий офіцер і лихим оком дивився на них через товсті скельця своїх круглих окулярів у черепаховій оправі. Стоячи занадто прямо, він клацнув підборами.

— Я — сержант-майор[14] Овен Мартінс. Слідуйте за мною, — наказав він, вказуючи на дерев’яну хатину футів за п’ятдесят від них. Маємо обшукати вас, щоб упевнитися, що ви не привезли зброї чи інших заборонених речей.

Перекладач поруч із ним перекладав накази.

Колона попрямувала до будівлі. Малеча плакала, а старші благали матерів дати щось поїсти. Виснажені, жінки ледве рухалися.

— Швидше, — крикнув вусатий офіцер.

Всередині потрібно було покласти валізи на величезний стіл, і солдати приготувалися їх обшукувати.

— Ви повинні також здати нам прикраси й гроші, які у вас є, — наполягав Мартінс.

У жінок при собі не було нічого. У кількох ще збереглися обручки, а більшість їх уже продала, щоб купити їжу. Товстий офіцер знічев’я крутив каблучку на безіменному пальці лівої руки.

— Можете лишити свої обручки, — грубо кинув він.

Він наблизився до Олени й вихопив футляр зі скрипкою. Вона хотіла вчепитися в нього, та чоловік діяв швидко, не попереджаючи, й інструмент вислизнув із її рук.

— Це лише музичний інструмент, — благально сказала вона. — Будь ласка, лишіть мені його.

Віталій кинувся до сержанта-майора, щоб відібрати скрипку, та офіцер його із силою відштовхнув, і той сів на землю біля сестриних ніг. Вона допомогла йому підвестися й знову ввічливо звернулася до Мартінса, хоча їй це вимагало неймовірних зусиль. Та він не слухав її. Він передав футляр одному із солдатів, який безцеремонно кинув його у брезентовий мішок. Молода жінка, стримуючи сльози, притиснула до себе Віталія. Вона відмовила цьому церберу в задоволенні бачити, як вона плаче.

За годину обшук закінчився. Забрали всього кілька особистих речей і кілька піастрів, які жінки не наважилися сховати. Усе записали до великого чорного зошита, у якому кожна з них мала розписатися, щоб визнати, що вона передала на збереження канадській армії.

Вийшовши на холод, Олена побачила довгі сани, запряжені двійко тяглових коней. З обох боків виструнчилися солдати, які утворювали караул.

— Старі й діти сідають у сани, — сказав перекладач, — інші йдуть пішки. Ваші будинки за милю звідси.

Кортеж рушив під чарівним місячним сяйвом, світло якого сріблило стежку. Вкриті памороззю ялини й берези виблискували в ночі й виказували до виснажених жінок і їхніх дітей більше привітності, ніж ті, що вели їх швидким кроком. Коли сани зупинилися біля хатинок із кругляка, офіцер Матрінс став біля коней і крикнув англійською:

— Виходьте! Ви вдома.

І ще голосніше звернувся до солдатів:

— Увага! Підрозділ, по двоє, шикуйсь!

Дванадцять солдатів підкорилися й вишикувалися.

Біля будинків нерухомо стояли чоловіки, очікуючи, коли підуть солдати, перш ніж кинутися до своїх сімей. Зустріч була зворушливою, окрім як для Олени й Віталія, які трималися осторонь.

— Ходімо, — сказав Микола, запрошуючи своїх до хати. — Не надто розкішно, але ми зможемо жити сім’єю. Ми з Петром залишили наш барак тільки сьогодні. Вирішили, що краще буде тут жити разом із вами.

— З нами житимуть інші сім’ї? — прошепотіла Ліна на вухо чоловікові, розуміючи, що за ними заходять й інші.

— Бараки будували з розрахунку розмістити двадцять осіб у кожному. Ми житимемо тут із Менделями й Новаками.

Він указав на своїх компаньйонів, що стояли в оточенні своїх родин.

Відчуваючи незручність, Олена пошукала очима Петра. Побачила його в глибині кімнати. Він сидів на канапі. Вона відразу відвела погляд, та молодий чоловік підвівся й пішов до неї.

— Люба дружинонько, — сказав, схиляючись, щоб поцілувати її, — я радий, що ти нарешті приїхала.

Олена не стрималася, щоб не відхилитися, а Петро вдав, що не помітив.

— Ви з Віталієм напевне стомилися. Ходи, я покажу, де ви спатимете.

Біля дальньої стіни вишикувалися двоповерхові ліжка, лежаки яких були встелені матрацами з ялинових гілок, на яких поклали шерстяну білизну. До великого задоволення Олени то були односпальні ліжка.

— Мені потрібно освіжитися, — сказала дівчина. — Ми два дні їхали поїздом.

— Туалет як вийдеш — праворуч. А єдина раковина — та, що ти бачиш із того боку столу.

Чоловік запрацював ручкою помпи, і нарешті потекла тоненька цівка води. Він підставив металеву кружку, почекав, коли та наповниться, і простягнув малюкові, який стояв біля його ніг. Олена зрозуміла, що не варто жаліти себе, вона має лягти спати, не миючись. Завтра вона щось придумає, щоб трішки усамітнитися, а зараз люди довкруж не дозволяли помитися. Вона швидко порахувала присутніх і зауважила, що їх тут під одним дахом вісімнадцятеро.

Марко Мендель, здоровенний чоловік щонайменше шести футів зросту, дістав із шафи три величезних хлібини й гордо поклав на стіл.

— Ну, ось щось поїсти, перш ніж лягти спати, — вигукнув він. — На повний шлунок краще спатиметься.

Зголоднілі діти кинулися до столу. Віталій сів біля сестри й пригорнувся до неї. На його чолі з’явилася зморшка, було видно, що він не у захваті від цього місця.

— Їж, — сказала Олена. — Завтра в сонячному світлі Спіріт Лейк виявиться набагато привітнішим.

— А твоя скрипка, гадаєш, вусатий товстун віддасть її тобі?

Сестра усміхнулася до нього, не знаючи що відповісти. Зостатися без скрипки було для неї боляче, та вона подумає про це пізніше, коли трішки перепочине.

— На щастя, вони не відібрали фото тата й мами, — сказав хлопчик. — Так вони хоч будуть із нами.

Гризучи свій шматок, Олена думала, що цей табір далекий від тої обнадійливої картинки, яку намалював генеральний консул, що зустрічався з ними в монастирі. Чоловічок говорив про гарненькі будиночки серед квітучих садів, у яких буде приємно й гарно жити, в набагато кращих умовах, ніж ті, що були у їхньому мелясовому передмісті. У своєму районі, «з поганою репутацією», як відгукувався про нього консул, навіть живучи в злиднях, вона була вільна іти, куди заманеться, а тут, у гущавині величезного лісу, за багато миль від хоч якоїсь цивілізації, у неї було відчуття, що її зачинили в природній в’язниці.

Діставшись свого ліжка, дівчина розмірковувала про майбутнє. Віталієве ліжко було поруч, над Петровим, чиє голосне хропіння нагадувало їй, що вона заміжня. Заспокоювало тільки одне — він поставився до неї ввічливо. Та його поведінка в день шлюбу була, мабуть, наслідком довгих днів, проведених у карцері. Тут він видавався спокійнішим і більш розслабленим.

Разом із ялинковим запахом від гілок, що була за матрац, у її свідомість промайнув образ Александра Лявальєра. Жорстока війна відібрала у неї свободу, але не право мріяти.