Скрипка «Спіріт Лейку»

10

У неділю після меси Аранк разом із сестрою прийшли в магазин Лявальєрів, щоб рушити до табору Спіріт Лейк. Молоді індіанці були на санях, запряжених чудовими гаскі; собакам хотілося знову бігти, й вони від нетерпіння тремтіли.

— Ти впевнений, що Розен упорається з такими гарячими собаками? — занепокоївся Едмон, переймаючись своєю безпекою і безпекою своїх гостей.

— Сідайте й не бійтеся, — відповів Аранк, — сестра має добрі навички керування такими упряжками. Вона кращий водій за багатьох хлопців.

Едмон разом із Жозефом і Александром сів у сані, якими керувала молода індіанка, а мер Ектор Отьє і президент Торговельної палати Артюр-Альбер Друен сіли один проти одного на хутра, якими Аранк вистелив власні сани. Коли пасажири добре замоталися у вовняні ковдри, кавалькада рушила в дорогу. На чарівній стежці, що зміїлася тайгою, сани ковзали легко, не підскакували, і всі насолоджувалися красою засніжених околиць. День був сонячним, купи снігу, що випав учора, стікали з голих гілок, і його сріблясті кристали вигравали у холодному повітрі.

За двадцять хвилин собаки подолали п’ять миль, що відділяли Амос від Спіріт Лейку й навіть не стомилися. Індіанці зупинили упряжки на великому мисі, з якого було видно весь табір для ув’язнених.

Підполковник Вілсон Борден вийшов із великої споруди — офіцерської їдальні, біля якої щойно зупинилися собаки, й радо привітав новоприбулих.

— Месьє, — сказав він, привітно потискаючи руку кожному, — ласкаво прошу в Спіріт Лейк.

— Я ніколи не думав, що це буде таким великим! — здивувався Едмон, його погляд був звернутий до величезного простору нижче, де працювали численні робітники навіть у неділю. Місце, оточене колючим дротом і вишками, з рядами бараків, із плацом і службовими приміщеннями, саме так я уявляв концентраційний табір, — запевнив Друен.

— Цей табір може вмістити більше як тисячу двісті в’язнів, — повідомив задоволений полковник, — не беручи до уваги військових, які його охоронятимуть. Бачите, серед службових приміщень, про які ви казали, є громадська кухня, пекарня, магазин, бараки для солдатів і пост охорони.

— Оті два ряди бараків із кожного боку центрального плацу, то житло для в’язнів? — поцікавився Ектор Отьє.

— Точно! Коли завершимо будівництво, у нас буде таких дванадцять.

«Чим і забезпечите процвітання нашої торгівлі», — подумав Едмон.

Коли підполковник і гості зайшли до офіцерської їдальні, Аранк із сестрою відійшли до краю лісу, перед цим уклавши собак на сніг. Александр приєднався до них.

— Коли дивлюся на цей обнесений залізним дротом табір, мені стає страшно за інтернованих сюди людей, — сказав він друзям.

— І хто ці в’язні? — запитала Розен.

— Вороги Канади, як мені сказали, іммігранти, чия національність непокоїть уряд.

— Вони можуть піти проти вас зі зброєю?

— Якщо вони приїхали жити тут, то точно не для того, щоб воювати з нами, радше, щоб втекти від бойових дій.

— Свобода дуже важлива! — заявив Аранк. — Мені боляче, коли думаю про людей, що будуть в’язнями в такому чарівному місці, як Спіріт Лейк. Насправді сумно.

— Згоден із тобою, друже, природа тут занадто красива, щоб не насолоджуватися нею у повному спокої, — вигукнув Александр, охоплюючи поглядом засніжений пейзаж, що вилискував під опівденним сонцем.

— Ти підеш з нами на полювання на Новий рік, як і домовлялися? — запитала Розен.

— На жаль ні, наступного разу. Батько доручив мені поїхати в Монреаль зробити закупки для магазину, і я вирішив скористатися нагодою, щоб побачити старих друзів із району, де ми жили, перш ніж переїхали до Абітібі.

Він кинув сніжкою в дівчину, не попереджаючи її. Заскочена зненацька, Розен нагнулася й кинула дві пригорщі білих сніжинок в Александра. Почалася битва сніжками, яку її бійці супроводжували вибухами сміху.

Окрик Едмона перервав їхню гру.

— Ми хочемо спуститися, — заявив він.

Усі сіли на свої місця в санях, і з радісним гамором компанія дісталася місця, що незабаром стане зловісним місцем ув’язнення, де людей, що приїхали до Канади в пошуках кращого життя, утримуватимуть озброєні солдати, які матимуть право стріляти в них, якщо ті надумають тікати.

На ранок після Різдва пішов сніг. Сильні опади й дужий вітер паралізували найбільше канадське місто на три довгих дні. У порту стояли кораблі, навіть поїзди не їздили. Потерпілі від пожежі змушені були лишатися у підвалі церкви на Святвечір, очікуючи, коли вщухне буря. Для цих викинутих на вулицю дванадцяти сімей, здебільшого жінок і дітей — чоловіків уже було заарештовано як ворогів — майбутнє було непевним. Працівники Червоного Хреста, які обіцяли їм допомагати й переселити в інше місце, не могли цього зробити через обставини, що перешкоджали їм виїхати з дому.

Кюре Бонвілль був єдиним, хто приходив їх утішати.

— Я зайшов до магазину, що напроти церкви, і ще до обіду власник принесе вам молока, масла, хліба...

Він ніжно поглянув на дітей.

—... і джему, — додав. — Це до того, що вам учора принесли сусіди.

— Дякуємо! — сказала, підходячи до нього, Олена. — Ми вдячні вам за вашу доброту й щедрість.

— Обов’язок пастора — годувати свою паству.

Поява працівника продовольчого магазину відвернула увагу. Зголоднілі діти побігли до нього, тоді як жінки йшли не поспішаючи. Олена скористалася нагодою, щоб поставити священнику кілька запитань.

— Мосьє кюре, коли буря вщухне, чи погодились би ви піти зі мною до сиротинця, у який відправили Віталія?

— З задоволенням, — відповів пастор, — але не варто так бідкатися. Тепер ваш брат у безпеці й теплі. І, зауважте, їсть тричі на день.

— Але він там сам-один, а йому всього тільки десять років. Він, мабуть, боїться, щоб нас не розлучили назавжди. Я обіцяла йому ніколи його не кидати.

— Ви не кидали його, дороге дитя. Це сьогодення досить жорстке до більшості з вас. На щастя, уряд бере на себе відповідальність за сім’ї, чиїх чоловіків ув’язнено: вас поселять у монастирі Сірих сестер, допоки ви не зможете самі собою опікуватися.

Чотири дні по тому, коли місто тільки починали розчищати від снігу, у підвалі церкви з’явилася Мері-Ен. Разом із з нею прибули військові автомобілі й волонтери Червоного Хреста, щоб перевезти людей на нове місце проживання.

— Мої сани чекають, — повідомила вона Олені. — Ми поїдемо до сиротинця Сен-Арсен, яким опікується братство Сен-Ґабріеля. Я дізнавалася, саме там і є ваш брат.

— А кюре Бонвілль із нами не їде?

— Важливо, щоб хтось зостався із сім’ями тут, і не лише перекладати накази солдат.

— Ви не знаєте, коли я зможу забрати Толю, — поцікавилася Ліна, сидячи на розкладному ліжку поруч. — Мені сказали, що він у притулку. А ще, треба навідати Поліну. Я просто божеволію, не знаючи, як там вона; вона так обгоріла! Я втратила надію й нічого не можу робити.

Мері-Ен усміхнулася зболілій матері.

— Ваш хлопчик у лікарні Сен-Жан-де-Дьйо. Нею опікуються сестри з конгрегації Божого Провидіння. Я домовилася на завтра про зустріч із Предстоятелькою, і цього разу кюре Бонвілль поїде разом із нами. Він краще знає вашу дитину й переконливіше намалює портрет його психіки. Щодо вашої доньки, то я довідаюся й повідомлю вас, як тільки щось знатиму.

— А Олена зможе поїхати з нами до... Я забула назву, яку ви казали. Я відчуваю себе більш захищеною, коли вона поруч.

— Звичайно, — запевнила її Мері-Ен, питаючи поглядом згоди у Олени.

— Не хвилюйтеся, Ліно, я вас не кину. Допоки чекаю на приїзд батька й до того ж ця зрада Олега, ви — моя єдина сім’я тут. Завтра ми доведемо тим сестрам Божого Провидіння, що наш Толя не божевільний!

В Олени стиснулося серце, коли вона входила в кімнату для відвідувань сиротинця Сен-Арсен. Чоловік, який їх супроводжував, був привітним, одягненим у чорну сутану, але саме місце було холодним і занадто вилощеним — нічого спільного з доброзичливим сімейним теплом.

— Армія передала нам Віталія, — сказав отець Філемон, зустрічаючи обох жінок. — Ви не зможете забрати його сьогодні, тому що, як нам відомо, ви не маєте місця проживання й користуєтеся громадською благодійністю.

Шокована його словами, Олена не знала, що йому відповісти — відповідь завмерла на її губах. Отець казав правду.

— Я лишу вас з нашим новим вихованцем на кілька хвилин. Потім зустрінемося в моєму кабінеті, й ми поговоримо про майбутнє хлопчика.

Побачивши сестру, Віталій радісно закричав і кинувся в її обійми. Учепившись у неї з усіх своїх десятилітніх сил, він розридався. Олена запустила долоню в його кучеряве волосся й пестила його, намагаючись заспокоїти. Коли він угамувався, вони сіли на стілець праворуч від мадам Робертс.

— Олено, забери мене звідси! — попросив Віталій, щойно вони сіли.

— Не хвилюйся, я ж обіцяла, що нас ніщо не розлучить, щоб не трапилося. Я дотримаю слова.

Відворотом рукава своєї сорочки хлопчик витер очі. У його погляді відблискувала безмежна довіра. Олена тут, і вона все владнає. Він міг звіритися на неї.

— Як тут? — поцікавилася Мері-Ен. — Тебе не ображають?

Віталій повернувся до тої, що заговорила.

— Познайомся з мадам Робертс, — промовила Олена. — Ця добра пані погодилася нам допомогти. Подякуй їй.

Хлопчик увічливо підвівся й простягнув руку Мері-Ен — її вразили його хороші манери. Ці діти явно походили із заможної сім’ї, мали добре виховання. А ще вони спілкувалися трьома мовами, що трапляється не так часто серед українських іммігрантів.

— Відповідаючи на ваше запитання, — сказав Віталій сідаючи, — я боюся.

— Але чому?

Він нахилив голову. Стиснув тремтячі долоні.

— Що відбувається, Віталію? Кажи, я хочу знати, що тебе непокоїть, — наполягала Олена, схилившись до його вуха. — Ти можеш розказати мені все.

— У мене все добре, — запевнив він тихо, — та є один хлопчик мого віку, який ще й досі упісюється в ліжку.

— Буває, — погодилася мадам Робертс. — Нічого страшного. Дитя пережило щось жахливе й досі перебуває під впливом подій, які зруйнували його життя.

— Я знаю, але наглядачка спального корпусу не думає так, як ви.

— Що змушує тебе так думати? Вона лається на нього?

— Гірше. Вона змусила його стояти у їдальні в мокрій піжамі; він мав стояти так протягом усього сніданку. Він тремтів від холоду й сорому і плакав. Я хотів заспокоїти його, та вона веліла мені сісти на місце, бо той сцикун отримав по заслузі, і так буде щоразу, коли він пісятиме в ліжку.

Співчуваючи нещасному хлопчику, обидві жінки слухали Віталія — їхні серця заходилися від жалю.

Віталій зупинився й вів далі вже зі сльозами в голосі:

— Я боюся, що і зі мною може таке трапитися. Увечері я погано засинаю.

— Ти вже давно не впісюєшся в ліжку, — заспокоїла його сестра.

— Але я боюся. Бідний хлопчик! Коли б ти тільки бачила, як він тремтів перед наглядачкою.

Олена поцілувала його в лоба.

— Скажи, ти брав рамку фото тата й мами, — запитала вона лагідно.

Віталій покаянно глянув на неї.

— Сподіваюсь, ти її не забереш, я витягнув її з твоєї сумки ще до меси.

— Звичайно, не заберу! Хай лишається в тебе. Так батьки будуть із тобою.

— Я попрохав їх, щоб ти прийшла за мною. І ти тут!

Олена пригорнула брата до серця, зариваючись обличчям у його густу кучеряву шевелюру.

— Ми поки що не маємо де жити, тому я не можу забрати тебе сьогодні, але я незабаром повернуся.

Зайшов брат Філемон і наказав Віталію повертатися до своїх товаришів. Хлопчик учепився в сестру й не хотів її відпускати.

— Іди до своїх друзів, — сказала йому Олена. — Довірься мені, я знайду спосіб зробити так, щоб ми знову жили разом.

Спустошений, Віталій погодився полишити кімнату для побачень. В Серце Олени краялося, коли вона дивилася, як він виходить. Разом із мадам Робертс вона пройшла за священником у його кабінет.

— Мені шкода, — звернувся він до Олени, — але ви — єдина Віталієва сім’я, а вам усього вісімнадцять років.

— Ми живемо з нашими друзями Тефаняками.

— А хіба чоловіків цієї сім’ї не інтерновано? Як мені відомо, їх заарештовано за підривні дії проти канадської нації...

— Справді, їх заарештували, але все інше — неправда. Проблема в тому, що ми є українськими біженцями, а наша країна походження і ваша воюють у протилежних таборах. Ми не ваші вороги, навпаки, ми вдячні вам за наданий притулок.

Отець Філемон говорив тихо, та його погляд, яким він дивився на дівчину, не виказував жодного співчуття.

— Я належу до тих, хто вірить у вашу щирість. На жаль, страх змінює світ, і ненависть часто керує людською поведінкою. Уряд не має іншого вибору, як діяти з метою захистити населення й заспокоїти його, бо інакше настане анархія.

Він відкрив тонюсіньку теку, що лежала перед ним.

— Однак це ніяк не допомагає знайти вихід із нашої ситуації. Ви одна й занадто молода, щоб опікуватися десятирічною дитиною.

— Я людина відповідальна, знаєте, і добре даю собі раду. Є дівчата мого віку, які вже заміжні.

— Якби ви були заміжні, чоловік би опікувався вами двома. Ситуація була б іншою. Проте тут нема про що говорити, — додав він і махнув рукою. — Нині ви не маєте досвіду, ви одна й без цента в кишені.

— Мій батько має приїхати незабаром, — запевнила Олена в останньому намаганні забрати Віталія.

— Щойно він буде тут, повідомте нас, і ми із задоволенням дамо вашому брату можливість повернутися в сім’ю. Ми не любимо розділяти сім’ї, але, повірте мені, зважаючи на обставини, тут Віталій у більшій безпеці.

По тону отця Філемона Мері-Ен зрозуміла, що думку він не змінить. Вона подумала, що як тільки Олена обживеться в монастирі Сірих сестер, вона знову може спробувати повернути собі брата. Вона подякувала священнику. Бесіда закінчилася.

Дівчина змушена була погодитися, що пастир у дечому мав рацію. У неї не було ні цента, а пожежа викинула їх на вулицю посеред зими. Але розуміння цього не полегшувало її болісного страждання. Вона не могла протистояти владі цього чоловіка, тож ввічливо попрощавшись з ним, вже почала будувати плани, як повернути брата. Вона була готова на все, навіть викрасти його, якщо не знайде іншого шляху.

Мадам Робертс відвезла свою пасажирку в монастир Сірих сестер, де та тимчасово мешкала. Щоб упевнитися, як зустріли тут погорільців, вона вирішила теж зайти. Симпатична черниця вийшла їм назустріч, потиснула руки й провела на третій поверх, у величезній спальні вона вказала новій мешканці на одне з ліжок.

— Я — сестра Анжель. Тут ви спатимете. Цієї осені через війну більшість сімей наших учениць вирішили тримати їх удома, тож нам довелося зачинитися в очікуванні, що конфлікт завершиться. Ми зробимо все, що зможемо, аби ви почувалися у нас добре. Дуже сумно, що пожежа викинула вас на вулицю на Різдво!

На ліжку Мері-Ен побачила одяг. Вона підійшла, взяла його і розгорнула. То було велюрове пальто з підкладкою із соболя.

— Це ваше? — запитала вона, повертаючись до Олени.

— Так. Але, як бачите, низ дуже пошкоджено, я гасила ним полум’я, коли намагалася врятувати Поліну.

Мадам Робертс роздивлялася багате хутро.

— Я знаю прекрасного шевця, — мовила вона. — Думаю, він зможе його полагодити.

— Я вдячна за вашу турботу, але в мене немає грошей заплатити за таку послугу. З мене буде досить драпового пальта, що на мені, яке я отримала від Червоного Хреста.

— Я належу до групи дам-доброчинниць. У нас є невеличкий бюджет...

— Дякую, мадам, — перервала її Олена, — та я певна, що є інші потреби, і лагодити розкішний одяг не є прерогативою.

— Дитя моє, — наполягала Мері-Ен, — пальто з хутряною підкладкою — не розкіш у Канаді. Це стане подарунком із мого боку за вашу хоробрість.

Вона поклала руку на плече юної українки, яка їй подякувала.

— Сорок років тому я разом із батьком полишила Ірландію, — вела далі дама. — Мені було десять, як Віталію тепер. На жаль, тато помер на кораблі під час подорожі. Тож у порт Квебека я прибула сиротою, загубленою серед людей, яких я не знала. І мене відправили у сиротинець, як вашого брата.

— Я дуже перепрошую, я не знала, що ви пережили таке нещастя, — вигукнула Олена.

Та розповідь змусила її подивитися по-іншому на багату волонтерку, що взяла її під свою опіку.

— За місяць після мого приїзду одна ірландська дама, у якої померла донька мого віку, вдочерила мене. Бачите, мені пощастило, доля зглянулась на мене, і я була щаслива у своїй новій сім’ї. Ніколи не втрачайте надію.

— Мені так завжди казав мій батько.

— Коли стала дорослою, щоб віддячити Святе провидіння за все, що воно зробило для мене, я запропонувала свою допомогу Червоному Хресту. Мені хотілося допомагати людям, які потрапили в біду, найперше сиротам. Я розповідаю все це, щоб запевнити вас: для мене стане справжньою радістю полагодити ваші хутра. Напевне вони — частина ваших спогадів про Україну...

— Це подарунок мого батька, — прошепотіла юна дівчина. — Тисячу раз дякую, мадам Робертс!

Вдячна за все, вона провела свою добродійку до дверей монастиря. Знадвору крутився м’який сніг. Добігав кінця ще один важкий день. Відтоді як вона приїхали до Канади, нещасть тільки побільшало. Олегова зрада не лише лишила їх без жодного цента, так ще й Тефаняків заарештували, а вогонь викинув їх на вулицю, розлучивши із Віталієм. І батько все ніяк не приїде...

Вона машинально застібнула пальто, щільніше насунула капелюх із соболиного хутра й вийшла під сніг. Після надзвичайно холодних останніх днів стало трохи тепліше. Останні полиски дня згасали за небокраєм, поступаючись темряві. Вона йшла безцільно, захоплена красою пейзажів, які виблискували під ліхтарями. Її увагу привернули високі ліхтарі в далині, під яким витанцьовували сніжинки. Наблизившись до них, почула гомін щасливих голосів, а за сніговими заметами побачила ковзанку. По ній, обійнявшись, граційно кружляли пари, а молоді люди весело крутилися чи ганяли один за одним зі сміхом. Олена зупинилася, щоб подивитися на них. Вона усвідомила, що безтурботне життя, яким вона жила менше як рік тому, існувало й у Монреалі. Просто вона до нього не належала.

Голос позаду перервав її роздуми.

— Щось мені підказує, що ви мрієте приєднатися до цих ковзанярів. Чи, може, я помиляюся?

Здивована, Олена повернула голову. Кремезний молодий хлопець із лукавою посмішкою на краєчках губ звертався до неї.

— Я прийшов поковзатися, — додав незнайомець, показуючи ковзани, що гойдалися на його плечі, — а коли побачив вас таку задумливу, то подумав, що ви хочете приєднатися до нас, щоб насолодитися таким гарним кінцем дня.

— У мене немає ковзанів, — незграбно вибачилася Олена.

— Це легко вирішити, — заперечив хлопець. — Он там, у тій будочці, можна позичити. Не ідеально, та стає в пригоді недбалим панянкам, які забувають ковзани вдома.

Олена весело роздивлялася того, хто говорив до неї так, наче вони були знайомі з дитинства. У нього були гарні ямочки на щоках, а оті очі зі смішинкою викликали довіру. Але хоча він і видавався чесним, вона нічого про нього не знала, а батько завжди радив їй не довіряти чужинцям.

— Я не взяла свого гаманця, — зізналася вона, задоволена, що знайшла можливість викрутитися.

— І навіть так не вийде! — вигукнув незнайомець нетерпеливо. — У мене в кишені завалялось кілька центів. Ходімо! Ходіть зі мною.

Він простягнув їй руку. Оленина нерішучість запалила в його погляді грайливі сполохи.

— Б’юся об заклад, що ви не зустрічаєтеся з незнайомцями. Тож дозвольте представитися — Александр Лаявальєр. Я жив у цьому районі, коли був підлітком. Тут мешкають люди чесні й усі — добрі сусіди. Бачите, там колись був пансіонат для дівчат, і черниці супроводжували вихованок на ковзанку в повній безпеці.

Він показав на монастир Сірих сестер. Натяк на місце, у якому вона тепер жила, змусив Олену усміхнутися. На мить їй здалося, що вона — одна з тих вихованок із хороших сімей, яку випустили в люди.

— Мене звати Аля, — назвалася вона, простягаючи руку в рукавичці.

— У вас приємний акцент, — зауважив Александр, потискаючи простягнуту руку. — У вас чудова французька, та закладаюся, що ви не з франкоканадців.

— Так, менше ніж рік тому я ще жила в Європі.

— Війна змусила вас покинути старий континент?

Від згадки про конфлікт, що розділив їх із батьком, погляд Оленин затьмарів. Вона опустила очі.

— Вибачте, якщо розбуркав болісні спогади, — перепросив Александр.

— Не вибачайтеся, — запротестувала дівчина, у якої раптом виникло нездоланне бажання втекти від проблем і трішки розважитися. — Я погоджуюся на ваше запрошення. Ходімо на ковзанку!

Радий із такої відповіді, Александр взяв її за руку й швидко повів до будки. Їй було важко поспівати за ним по снігу, але вона голосно сміялася щоразу, коли незграбно ступала. Її супутник поспішав підтримати її, не стишуючи ходи. Діставшись входу до маленького павільйону, з розчервонілими від бігу щоками, вони попадали на дерев’яну лавку.

Александр пішов узяти ковзани. Надівши свої, він допоміг зашнурувати й супутниці, а тоді допоміг їй підвестися. Дорогою до ковзанки, дівчина спіткнулась, нога неочікувано ковзнула по кризі, і вона ледве не впала. Він підхопив її впевненою рукою.

— Тримайтеся за мене, я підтримаю.

Коли вони приєдналися до інших ковзанярів, Александр обхопив ззаду Оленину талію й повів її на лід. Молода українка підладила свій крок під крок партнера і відразу відчула себе безтурботно.

— У вас добре виходить! — сказав він, схиляючись до неї. — Коли ви ледве не впали, я подумав, що ви не вмієте ковзати.

З викличною посмішкою на вустах Олена відсторонилася від свого супутника й граційно поїхала; вона крутилася довкола себе і, ковзаючи вперед спиною, набрала швидкість, перш ніж зробити пірует із легкістю великого крилатого птаха. Раптом усвідомивши, що на неї дивляться, вона злякалася й повернулася до Александра.

— Ви неперевершена! — сказав він.

Згадуючи прекрасні вечори на ковзанці в Калуші, вона притулилася до плеча партнера й дозволила заполонити себе цьому майже сімейному порозумінню. Вони ковзали мовчки, насолоджуючись близькістю, яку дозволяв цей спорт.

Церковний дзвін, що пробив до вечірньої молитви, зруйнував магію цієї миті. Олена з жалем вивільнилася з дружніх обіймів свого супутника.

— Якщо не хочу запізнитися й лягти спати з порожнім шлунком, маю повертатися.

— Я проводжу вас.

— Не варто! Мене не зрозуміють, якщо прийду з незнайомцем.

Доки Олена розшнуровувала ковзани, Александр сів поруч.

— Чи можу я сподіватися побачити вас іще раз? Я в Монреалі на тиждень. Зупинився у тітки — за кілька вулиць звідси. Щодня близько п’ятої я приходжу на ковзанку.

Олена ніжно глянула на нього.

— Миті, проведені з вами, були чудовим.

Свідома того, що має повернутися до свого іммігрантського життя, вона нічого не додала.

— Я чекатиму на вас щовечора, — пообіцяв Александр, допомагаючи їй підвестися.

Під впливом миті, як щасливе дитя, якому зробили чудовий подарунок, вона зіпнулася навшпиньки й поцілувала свого супутника у щоку.

— Дякую, — сказала просто.

І зникла серед снігу.

— Я чекатиму на вас, — повторив Александр, торкаючись рукою щоки, ще вологої від поцілунку.

Тендітна постать не обернулася. Від її кроків здіймалися й кружляли тоненькі сніжинки, коли вона поволі віддалялася. З наповненим надією серцем Александр зрозумів, що ніколи не забуде прекрасні сині очі, що дивилися на нього достатньо довго, щоб зародити в ньому мрію.

Допоки Олена шукала сенс свого іммігрантського життя, не маючи й цента в кишені, світ довкола не зупинився. Люди й далі сміялися та веселилися, не переймаючись війною, що породжувала лють з іншого боку Атлантики. У її уяві сірі очі Александра накладалися на вологий від сліз погляд молодшого брата, що переслідував її. Цього вечора, щораз як у неї виходило задрімати, наляканий голос Віталія кликав її з темряви, змушуючи підхоплюватися з ліжка. Вона страждала, що не могла розвіяти братові страхи.

Прокинувшись наступного ранку, Олена вирішила, що збереже ці приємні миті із цим гарним Александром у своїй скриньці спогадів. Її життєва ситуація не спонукала до флірту. У її пам’яті зостануться відбитки приємних миттєвостей, які вона пережила на схилі дня, прорив приємного, що допоможе їй витримати болісні моменти, які тільки й знають, що накопичуватися, та вона вже вирішила — на ковзанку не повернеться.

Коли прийшов кюре Бонвілль у супроводі мадам Робертс, вона гризла пончик. Залишивши сніданок, Олена разом із Ліною підвелися, щоб іти в госпіталь Сен-Жан-де-Дьйо. Сани Мері-Ен чекали біля дверей монастиря.

— З Червоного Хреста мені повідомили новини про Поліну, — сказав священник дорогою до притулку.

— Як там вона, — миттєво відгукнулася схвильована мати.

— Її здоров’ю нічого не загрожує.

— Дякувати Господові! Я так молилася за неї! Мої діти живі завдяки вам, — звернулася вона до Олени. — Якби не ваша відвага, вони обоє загинули б у пожежі.

— Я рада, що в Поліни й Толі все гаразд. Ви прихистили нас у себе, те, що я зробила — цілком природно.

— Мало хто з людей кинеться в полум’я, навіть для того, щоб урятувати чиєсь життя, — зауважив Ернест Бонвілль. — Не применшуйте важливість вашого вчинку, дитя моє.

— Я передала Миколі записку, яку ви мені дали, — сказала мадам Робертс, звертаючись до Ліни. — Ваш чоловік із сином, мабуть, хвилюються. І ваше коротке повідомлення їх дещо заспокоїть.

Коли під’їхали до лікарні Сен-Жан-де-Дьйо, обидвох українок, які вперше бачили цю споруду, вразила монументальна її архітектура із сірого каменю й нажахала своєю суворістю.

У великій залі Ернест Бонвілль упізнав черницю, яка йшла їм назустріч. Він з явним задоволенням привітався з нею.

— Сестро Емілі-де-ля-Круа! Я не очікував зустріти вас тут. Світ тісний, — додав він на адресу дам, що його супроводжували, — Емілі була кращою подругою моєї старшої сестри Еви.

— У віці десяти років ваш добрий кюре був справжнім дияволом, — піддражнила його сестра Емілі. — Він увесь час намагався розсердити нас з Евою. Як бачите, ніщо не минає дарма.

У важкій атмосфері, що панувала у закладі, такі дружні стосунки спонукали всіх до дружньої розмови.

— Хлопчик, якого доправили до нас солдати, — ваш син? — запитала черниця Ліну французькою.

— Так, Толя — моя дитина, але він не божевільний, знаєте. Він просто глухонімий.

— Він був надто схвильований, коли потрапив сюди. Він і тепер такий.

— Він наляканий, — втрутилася Олена. — Я в останню мить витягла його з полум’я будинку, що горів, він бачив свою старшу сестру в жахливому стані: з неї шкіра злазила клаптями, обличчя все обпечене.

— Ви знаєте його краще від мене, — визнала черниця, запрошуючи їх до свого кабінету, — та перш ніж лікар погодиться вам його повернути, ми маємо впевнитися, що він зможе жити в суспільстві й не створювати проблем. Тепер, коли нам його довірили, нашим завданням є захистити не лише його самого, а й тих, хто довкола.

— Я багато разів зустрічався з цією дитиною, — заявив Ернест своїй давній подрузі. — Його інвалідність робить із нього людину сором’язливу й стриману, що ховається у складках материної спідниці, якщо щось трапляється. І я ніколи його не бачив сердитим, не бачив, щоб він погрожував комусь. Звичайно, тому, хто його не знає, він може видаватися недорозвинутим. Але якщо його поведінка видається дивною, то саме через його німоту.

— Толя не розуміє нічого з того, що відбувається довкола, а ми не можемо йому цього пояснити, — додала Олена. — Тож коли він відчуває загрозу, іноді реагує неадекватно. На його місці ми робили б так само.

— Ви можете привести його сюди? — поцікавився кюре Бонвілль.

— Звичайно! Я попрошу одного з наших лікарів супроводжувати його. Він може пересвідчитися, як він поводиться з кожним із вас.

— Ви натякаєте, що ця зустріч стане діагностикою? — розхвилювалася Мері-Ен, яка до цього часу не втручалася.

— А чому ні? Хіба ви не хочете, щоб він якнайшвидше повернувся до своєї сім’ї?

— Але ж він давно не бачив свою матір! Він упевнений, що втратив її назавжди. Він може розхвилюватися.

— Так, ми й хочемо бачити його реакцію в кризовій ситуації.

Черниця вибачилася й вийшла з кімнати, щоб привести хлопчика.

— Заспокойтеся, — сказала Олена, звертаючись до Ліни. — Він здивується, коли нас побачить, але швидко заспокоїться. Важливо, щоб ми були абсолютно спокійними.

За кілька хвилин повернулася сестра Емілі у супроводі чоловіка в лікарському халаті й Толі, який ішов, похнюпивши голову, одягнутий у підв’язаний на талії білий жакет.

— Познайомтеся — доктор Бланшет, — сказала черниця, увійшовши в кабінет.

Глухонімий хлопчик підвів голову. Побачивши матір, він відкрив рота, наче хотів закричати, але зміг вичавити тільки хрипи. Сміючись і плачучи водночас, він кинувся у простягнуті до нього руки. Вчепившись у Лінину шию, він тремтів і здригався. Підійшов лікар і поклав руку йому на плече, намагаючись посадити його поруч на стілець. Толя повернувся до нього і глянув так, наче обпік поглядом. Однак доктор Бланшет наполягав, і він ударив його кулаком, змушуючи відступити.

Підвелася Олена.

— Дайте я спробую його заспокоїти, звернулася вона до лікаря.

Він відійшов, поступаючись їй місцем. І далі чіпляючись за материну шию, хлопчик сором’язливо поглянув на неї, але відмовився відпустити маму. Вона хотіла доторкнутися до нього, та він розхвилювався.

— Іншим разом, коли він буде спокійнішим, ми дамо йому пройти тести, — запропонувала Емілі-де-ля-Круа.

— Вам не здається, що вам достатньо тих проблем, які вже є, щоб додати ще й цю? — сказав доктор Бланшет, підводячись і наближаючись до виходу з кімнати.

— Мій син ніяка не проблема! — дорікнула Ліна, образившись.

Усе, що відбувалося, було болісним для кюре Бонвілля й мадам Робертс, але як вони могли повернути дитину сім’ї, ураховуючи думки кожного з присутніх?

Раптом в Олени виникла ідея. Вона звернулася до сестри Емілі.

— Можете позичити мені папір і олівець?

— Звичайно.

Вона взяла зі столу блокнот й олівець і простягнула їх Олені.

— Не йдіть, — наполягла Олена, звертаючись до лікаря.

Заінтригований, той знову сів на своє місце біля сестри Емілі-де-ля-Круа.

Олена написала на листку своє ім’я й показала його Толі. А потім поклала листок на столик поруч із ним. Хлопчик відпустив материну шию й поглянув на нього. Його обличчя просвітлилося. Він спокійно взяв блокнот і дуже зосереджено щось намалював у ньому, а потім простягнув Олені. Букви були широкими й нерівними, але він написав своє ім’я. Та у захваті розвернула блокнот, щоб усі могли побачити.

Потім вона намалювала серце. Хлопчик зворушливо поцілував малюнок і посміхнувся їй. Те, що для нього було грою, врятувало його від ув’язнення.

Доктор Бланшет відступив — його переконали.

— Ця дитина глухоніма, але не божевільна, — задоволено проказав він. — Солдати помилилися, вважаючи його ненормальним. Було б жорстоко відривати його від сім’ї.

Він простягнув руку Олені.

— Браво, мадемуазель, дякую за науку! Я підпишу папери на звільнення. Можете забрати його вже сьогодні.

Почувши його слова, Ліна з полегшенням зітхнула й розплакалася. Радісна, вона дякувала Олені за її витримку, а більше, що та навчила Толю писати своє ім’я. Здогадавшись, що відбувається, хлопчик повернувся до тої, яка повернула йому свободу, і простягнув до неї руки. Олена з радістю обійняла його й пригорнула до себе. Тепло цієї дитячої голівки, що притулилася до шиї, наповнило її щастям. Якби ж вона могла так усе зробити й з Віталієм!