Скрипка «Спіріт Лейку»

26

Метр[17] Арман Ляпуент задумливо міряв кімнату повільними кроками. Його колишній однокласник Едмон Лявальєр зустрівся з ним і довірив захист свого наймолодшого сина, звинуваченого у вбивстві. Він одразу зібрав деякі відомості, що можуть стати в пригоді у їхній справі. Дізнавшись, що жертва — українець, в’язень Спіріт Лейку, він згадав, що чув, як його побратими обговорювали концентраційні табори, побудовані по всій країні канадським урядом на противагу думці Великої Британії. І що вже через півтора року намагалися приховати їхнє існування.

Прибуття Александра перервало його думки. Арман не знав сина Едмона, та, щойно глянув йому в очі, хлопець йому сподобався. Атлетичної будови, волосся скуйовджене, світло-сірі очі та ямочки на щоках — його клієнт скидався радше на сина з порядної сім’ї, ніж на злочинця. Та адвокат знав, що зовнішність часто буває оманливою.

— Маєте новини від Олени? — запитав затриманий, ледве сів.

Метр Ляпуент зміряв його оком, намагаючись оцінити особистість. Спрямований на нього запитальний погляд був відкритим і чесним.

— Мені відомо, що вона народила, — сказав він, підсуваючи собі стілець.

— Як вона? — поспішив запитати Александр. — Я тато хлопчика чи дівчинки?

Від запитання адвокату стало ніяково.

— Ваші батьки вважають, що то не ваша дитина, а ваша мати переконана, що та жінка, про яку ви говорите, є винуватицею смерті свого чоловіка. Вона вважає, що та інтриганка...

Александр перебив його.

— Будь ласка, мосьє, дайте відповіді на мої запитання.

Його голос був твердим. Армана це заспокоїло, оцей хлопець двадцяти п’яти років мав міцного стрижня всередині.

— Хлопчика, я вчора дізнався, що мадам Тефаняк нічого вже не загрожує.

Захоплений хвилею любові, Александр на мить заплющив очі й уявив, як тримає сина на руках.

— Ви кажете, Олені вже нічого не загрожує. У неї були аж такі важкі пологи?

— Так, але їй вже краще. За кілька днів її відправлять поїздом до Монреаля, де судитимуть за вбивство.

— Метр...

—...Арман Ляпуент. Я адвокат, якого найняв ваш батько. Вибачте, я забув назвати себе.

— Вам платить мій батько, але клієнт — я?

— Все правильно!

— Тож, моє слово важить більше його слова?

Юрист кивнув на знак згоди.

— Ми з Оленою не вбивали Петра Тефаняка. Обвинувачення проти нас довго не протримається. Неможливо, щоб хтось бачив, як ми скоюємо цей злочин, бо ми його не скоювали.

Упевненість клієнта заспокоїла метра Ляпуента, але те, що він говорив, не відповідало відомостям, які він мав.

— Дехто бачив вас, як ви йшли від того місця, де пізніше знайшли жертву, — сказав він.

— Справді? І хто ж той свідок?

— Поліна Тефаняк.

— А де знайшли Петра?

— Неподалік від місця, де затримали мадам Тефаняк і вас.

— Прошу, коли говорите про Олену, не називайте її мадам Тефаняк, — попросив Александр, йому було огидно чути це прізвище.

— Але саме так вона і зветься. Той факт, що вона була одружена з жертвою, і є тим мотивом, що пов’язує вас із цим убивством.

— Нам не було потреби вбивати Петра, щоб звільнити Олену. Їхній шлюб був за домовленістю, вона збиралася покласти йому край одразу після народження нашої дитини.

Александр розповів метру Ляпуенту історію Олениного шлюбу за домовленістю й повідомив причини, через які Олена й Петро пристали на нього. Адвокат був скептичним.

— Така домовленість мені видається шитою білими нитками. Ви справді цьому вірите?

Александр підхопився на ноги. Підійшов до єдиного вікна в кімнаті й подивився через металеві ґрати. Оленині слова, наче відбиток спокою, спали йому на пам’ять. Він зупинився перед адвокатом.

— Може, в це й важко повірити для такого, як ви, з вашим життєвим досвідом, та спробуйте поставити себе на місце юної вісімнадцятирічної дівчини, яка завжди жила в безпеці під батьківською опікою і яка зі своїм десятилітнім братом опинилася сам на сам із людською ворожістю одна в чужій країні, що воює проти її країни. Її зрадив той, на кого вона сподівалася, негідник, що обікрав їх, лишивши без цента в кишені. До всіх тих нещасть у Різдвяну ніч квартира, у якій жили Тефаняки, єдині, кого вона знала в Монреалі, згоріла. Вона, ризикуючи своїм життям, рятує із самого осередку вогню глухонімого хлопчика і його сестру Поліну — ту, яка сьогодні нас безпідставно звинувачує. Внаслідок пережитого вона втрачає свідомість. У цей час її молодшого брата забирають до сиротинця. Віталій — найдорожча для неї людина, і вона обіцяла йому, що вони завжди будуть разом. Олена ж — юна неповнолітня дівчина, яку здолали обставини. Мадам Робертс робить їй пропозицію, про яку я вам щойно казав. Як ви вчинили б на її місці?

Метр Ляпуент підвівся.

— Потрібно знайти мадам Робертс, — заявив він рішуче.

— Її чоловік М’юрей — один із командирів 22-го Королівського Полку. Пригадую, Олена згадувала про це.

— Прекрасно! Це має допомогти знайти її. Коли вона підтвердить ваші слова, стане набагато важче підтримувати мотив. Докази проти вас непрямі. Свідок, якого знайшли, не бачив, як ви скоювали злочин. Але є другий свідок, який може зашкодити вам.

— Просто смішно! Я ненавидів його, але я не вбивця.

— Влад Ґалка, це ім’я вам про щось говорить?

— Ні.

— Він перекладач у Спіріт Лейку.

— Мені шкода, та я зустрічав багатьох людей, коли постачав товари до табору, але не пригадую всіх імен.

— Мадам Тефаняк... вибачте, Олена зникла, і ви приїхали до Ліллієнвілля з вашим братом Жозефом, щоб узяти участь у пошуках.

— Так, я добре пам’ятаю її зникнення, коли її чоловік зґвалтував її.

— Влад Ґалка бачив, як ви схопили Петра за комір і кричали до нього: «Якщо це ти зробив, ти не встигнеш покаятися».

Почуття, пережиті того дня, вигулькнули на поверхню Александрової пам’яті.

— Я міг щось схоже сказати, але не думав про таке. Міг би побити його, але ніколи не думав убивати... А цей Ґалка, він свідчитиме?

— Так.

Запала глибока мовчанка. Метр Ляпуент щось записав, перш ніж продовжити.

— Думаю, у того Петра Тефаняка були й інші вороги, окрім вас.

— Звичайно! — спонтанно відповів Александр. — Вам достатньо розпитати сержанта-майора Овена Мартінса, одного з керівників табору Спіріт Лейку, який багато разів садив його до карцеру. Та щоб хтось хотів його вбити...

Александр зрозумів увесь тягар звинувачень, висунутих проти нього.

— Я в поганій ситуації, так?

— Ваш захист не буде простим, — визнав адвокат, — та докази непрямі. Я не можу обіцяти вам свободу, але маємо уникнути смертної кари.

— Смертної кари? Моє положення таке погане? Я невинний! Молю вас, шукайте винного в іншому місці.

— Уже шукаю, будьте певні, що я вам вірю й зроблю все можливе, щоб вас захистити, — заспокоїв його метр Ляпуент.

Він підвівся, щоб іти.

— Якщо я дам вам лист, — спитав Александр, — чи погодитеся ви його передати?

— Якщо тільки отримувач не мадам Олена. Вона теж проходить звинувачуваною по нашій справі. Вам заборонено контактувати з нею.

— Ні, йдеться не про Алю. Я хочу написати одному військовому, у нього є власність в Амосі, неподалік від табору Спіріт Лейк.

— Тоді я перешлю вашого листа.

Повернувшись у камеру, Александр намагався утішати себе тим, що в нього є син. Та раптом подумав, що не бачитиме, як він росте, якщо його визнають винним у вбивстві. Єдине, що він міг тепер, — намагатися зробити неможливе, щоб він і його мати були в безпеці. У нього була сім’я, і його завдання — піклуватися про неї, навіть якщо для цього доведеться пожертвувати власним щастям. Він узяв зошит, який дала йому Імельда, й написав Етьєну Лєпіну.

Дванадцятого червня, ранок, озеро Духу, спокійне, як скло, виблискувало в перших променях світанку. Сидячи в кінці причалу, сержант Лєпін споглядав появу сонця над верхівками ялин. Напередодні він отримав лист від Александра Лявальєра, у тому посланні його друг просив про допомогу.

Минулого літа, коли Етьєн зустрічався з Розен, обидва чоловіки заприятелювали. Восени молода індіанка, нікого не попередивши, втекла з резервації, щоб приєднатися до іншого племені на американському кордоні, й Аранк не зміг йому пояснити рішення сестри. Етьєна, якого кинула за загадкових обставин кохана ним жінка розвилась глибока неврастенія. Тож взимку він не виїжджав із табору Спіріт Лейк і жодного разу не ходив до Ліллієнвілля. Про Оленину вагітність довідався, коли повернувся Аранк. Кілка днів по тому на його превелике здивування її й Александра було затримано та звинувачено у вбивстві Петра Тефаняка.

А ще він дізнався, що повернулася Розен...

Він вирішив, що хоче пояснень від неї, тож пішов чекати її біля вокзалу Амоса, бо знав, що вона часто ходить із мадам Дюран, повитухою. Його терпіння було нагороджене. Побачивши її на дорозі, кохання, яке відчував до неї, знову захопило його.

— Розен, — прошепотів він, ідучи їй назустріч, — я так скучив за тобою!

Молода індіанка зупинилася, у її чорних очах він побачив іскру кохання, яку не погасила довга зима. На жаль, мадам Дюран перервала їхню зустріч.

— Олена народжує, — сказала, проходячи повз них. — Швидко ходімо!

Розен пішла за нею. Відтоді він її не бачив, наче вона свідомо його уникала.

Етьєн крутив у руках записку, яку написав Александр. Добре все обдумавши, він зрозумів, що виконати прохання друга можна було тільки за допомогою Розен. Нарешті у нього з’явився привід знову її побачити. Поклавши лист у кишеню уніформи, він попрямував до госпіталю Спіріт Лейку. У нього була ще година, перш ніж заступити на службу.

Віталій лежав на зім’ятих простирадлах. Він був весь мокрий від поту. Вже давно хлопчик загубився у часі, ночі переходили у дні, а він їх не помічав. Тільки-но він дізнався про арешт Олени, його стан швидко погіршився. У своїх мареннях він кликав її й простягав руки в порожнечу. Іноді між нападами сильного кашлю свідомість на мить поверталася до нього. Тоді він складав разом долоні й просив свою маму прийти забрати його.

Увійшовши до палати, Етьєн побачив Толю, який стояв біля ліжка Віталія й ворушив пальцями, як часто робив, коли хотів із ним поспілкуватися. Та у Віталія не було сил відповісти. Лєпін підійшов до Толі й погладив його по кудлатій голові. Усвідомлюючи, що його друг, з яким вони разом гралися, помирає, хлопчик плакав. Раптом він схопив військового за руку, й Етьєн пригорнув його до себе.

Несподівано до кімнати ввійшла Поліна і, не дивлячись на Віталія, вирвала Толю з його обіймів.

— Що ти тут робиш? Час готуватися, ми їдемо сьогодні до Монреаля! — закричала вона, знаючи напевне, що він її не зрозуміє.

Глянувши недобрим поглядом на солдата, вона вийшла й потягла за собою брата. Глибоко нещасний, що змушений полишити свого найкращого друга, хлопчик добре розумів, що ніколи вже його не побачить. Плачучи, він востаннє озирнувся на нього.

Як тільки за Поліною й Толею зачинилися двері, Етьєн узяв вологого рушника й легенько витер обличчя дитини, чиє дихання затихало. Потім підсунув стільця, сів біля нього й ніжно пестив його спітніле чоло.

— Дорогий маленький чоловічку, — шепотів йому на вухо, — у мене для тебе звістка від твоєї сестрички. Олена хоче, щоб ти знав, як сильно вона тебе любить. Вона тепер не може прийти до тебе, бо привела у світ нову дитинку. Хлопчика, схожого на тебе. Ти став дядечком, Віталію.

У дитини вистачило сил на слабеньку посмішку і легеньке вдячне потискання руки сержанта Лєпіна.

Була восьма година. Етьєн уже запізнювався на роботу, але все не міг наважитися лишити дитину, яка доживала свої останні миті. Сам на чужій землі, Віталій Ловенець, маленький український біженець, якого батько відправив до Канади, щоб у нього було краще майбутнє, ішов в інші світи. Канадський солдат сидів біля його ліжка, щоб тримати його за руку в мить великого відходу. Військовий тихо плакав над абсурдністю долі, над жорстокістю людського виду, який розпалює війни й убиває дітей.

У монастирі сестер Внебовзяття Олена набралася достатньо сил, щоб підвестися й зробити кілька кроків по кімнаті. На думку мадам Дюран, повитухи, новоспечена мама мала б залишатися в ліжку щонайменше десять днів, і саме цю вимогу вона висунула військовим, які хотіли якнайшвидше відправити її до Монреаля. Та вона не приходила подивитися на Олену після важких пологів, вона поклала на Розен обов’язок піклуватися про ту, яку пов’язувала з втратою свого сина Рауля, що загинув на полі бою десь у Європі.

У кінці цього дня, 12 червня 1916 року, шеф поліції Азад Фортен, нікого не попереджаючи, зайшов до Олениної кімнати. Незважаючи на заперечення сестри Йоланд-Марі, яка намагалася завадити, він став у ногах ліжка.

— Мадам Тефаняк, — не вітаючись, проказав він, — готуйтеся їхати до Монреаля. Ви сядете в поїзд завтра після обіду.

— Ця молода жінка ще занадто слабка, щоб подорожувати, — втрутилася черниця.

— І я не можу кинути свого молодшого брата, — благально мовила Олена. — Ви вже й так зробили мені боляче, забравши мого сина, дайте мені хоч відвідати Віталія.

— Треба було про це думати, коли вбивали свого чоловіка. Тепер заживайте плоди свого жахливого вчинку !

Фортен розвернувся й вийшов із кімнати. Неподалік від монастиря, коли він йшов дерев’яним тротуаром, знову зустрів Розен.

— Підготуйте мадам Тефаняк. Завтра вона поїде поїздом на Монреаль. Її супроводжуватимуть двоє солдатів.

— Я можу бути її компаньйонкою. Жінка, одна, з двома чоловіками, це не відповідає моралі. Мосьє кюре ніколи на таке не погодиться.

— Мадам Тефаняк — ув’язнена, злочинниця. Я не порушу правил, якщо відправлю її одну з військовими. Вона має бути готова опівдні, я особисто прийду за нею, щоб доставити на вокзал.

Розен дивилася на поліцейського, який твердо крокував у напрямку мерії. Ще недавно Азад умів бути ввічливим, та драма, у якій опинилася сім’я Лявальєрів, яку всі любили в Амосі, викликала в ньому холодну злість. Він у всьому бачив винною Олену. Він казав собі: якщо Александр і брав участь у вбивстві, то тому, що та сука спокусила його й потягла на злочин.

Відвівши очі від поліцейського, Розен побачила біля пресвітерської Етьєна. Він зробив їй знак. Вона спочатку вагалася, але сказала собі, що, поговоривши з ним, вона полегшить сум від швидкої розлуки з подругою. Та підійшовши, побачила, що Етьєн був серйозним, і було видно, що він готується повідомити про нові неприємності.