21

Індіанське селище, 1 червня 1915 року

Змушений поїхати пізно ввечері, щоб не збудити підозри, Александр пообіцяв Олені швидко повернутися. В індіанському селищі дівчина відкрила для себе зовсім невідомий їй спосіб життя. Незважаючи на те, що Віталія не було поруч, їй подобалося відчуття свободи, яке давала їй близькості до природи. Люди навколо видавалися щасливими від невибагливості, у якій жили. Діти зі сміхом бігали, допоки їхні матері біля наметів готували їжу у великих казанах. Це місце було за якихось кілька миль від табору Спіріт Лейк, на березі того самого озера; їм співали ті самі пташки, та атмосфера, що панувала у цьому закуточку лісу, була зовсім іншою, відрізнялася від табору для в’язнів. «Свобода — не лише слово, — думала Олена, — але й ідея, що базується на незалежності й самодостатності, необхідний чинник виживання; і в народів, здається, немає іншого вибору, як битися, щоб зберегти її, радіти їй, обстоювати її!» Зі свого боку вона мала сміливо зустріти труднощі, які виникали на її шляху, щоб віднайти свою власну свободу й знову мати можливість вибирати власну долю.

На світанку чоловіки пішли на полювання. Вона бачила, як вони полишали табір у повній тиші з карабінами в руках. Аранк зостався, можливо, щоб піклуватися про неї. Його присутність її заспокоювала.

— Ми живемо з мисливства і рибальства, — пояснила Розен, яка доєдналася до неї біля струмка, куди вона пішла освіжитися. — Ми продаємо шкури комерсантам, тож можемо купити борошно, цукор й інші товари. Відколи відкрився Спіріт Лейк, ми продаємо туди рибу. Сьогодні Аранк має її відвезти. Я поїду з ним і спробую зустрітися з Етьєном Лєпіном.

— Щоб він допоміг нам забрати Віталія?

— Так. Ви ж знайомі з ним, думаєте, ми можемо йому довіряти?

— Сержант Лєпін — найсимпатичніша людина в усьому таборі. Його доброта до мене й інших в’язнів видається щирою, але...

Вдалині почувся тупіт копит.

— Не може бути, щоб поверталися наші чоловіки, — здивувалася Розен. — Цікаво, хто б то міг їхати з тієї сторони!

Заінтриговані, дівчати повернулися до табору. За наметами на узліссі підрозділ солдат під командою сержанта-майора Овена Мартінса перейшов на повільну рись. Група зупинилася перед Аранком, й офіцер спішився.

— Нам стало відомо, що ви знайшли мадам Тефаняк, — заявив він, роззираючись навкруги. — Чудова новина! Де вона? Я її не бачу...

Заскочений зненацька індіанець не знайшовся, що відповісти.

— Ми саме готувалися перевезти її до Ліллієнвілля, — мовила Соканон, підійшовши до групи. — Ми знайшли її вчора. На жаль, жінка зазнала великих страждань. Ми хотіли, щоб вона набралася сил перед тим, як повернеться до себе.

Старійшина хотіла зберегти їхні стосунки з військовими. Тепер, коли хитрість відкрилася, не було іншого вибору, як підкоритися вимогам солдат. Віддавати їм Олену було шкода, та вони не могли зробити інакше.

Ще слабка, Олена відчула, як земля тікає з-під ніг. Вона похитнулася й упала.

— Бачите, — зауважила Соканон, поспішаючи на допомогу, — вона ще слабка.

Мартінс не міг заперечити очевидне.

— Не бійтеся, ми самі доправимо її сьогодні до Спіріт Лейку, — запропонував Аранк.

— Буде краще, якщо вона поїде з нами, — наказав сержант-майор.

Він підійшов до юної українки, яка спиралася на плече Соканон.

— Ваша сім’я зрадіє, що ви жива. Ми нічого їм не казали перш ніж упевнитися, що індіанці вас усе ж знайшли.

Олена затремтіла, як бентежна лань перед хижаком.

— Ви ж бачете, що вона не зможе сісти на круп коня, — зауважив індіанець, — вона ж ледве стоїть.

— Мої люди зроблять ноші й понесуть її.

— Обійти озеро — неближня дорога, а пішки деякі частини стежки майже непрохідні, особливо о цій порі року. Якщо погодитеся, то ми перевеземо її каное, а ви зустрінете нас на тому березі біля Спіріт Лейку.

— Так, ви маєте рацію, але я вимагаю, щоб один із військових вас супроводжував.

Він показав на Дарріла Ґордона.

— Ми чекатимемо на вас із того боку. А тим часом повідомимо сім’ю мадам Тефаняк. Не затримуйтеся. Я розраховую на вас, Ґордоне.

Сержант-майор скочив у сідло. Як тільки підрозділ від’їхав, Аранк підійшов до Розен і тихо попросив попередити Александра. В цей час Соканон відвела Олену до свого намету.

— Я допоможу їй підготуватися, — сказала вона, проходячи повз лейтенанта. — Ти ж, Аранку, поклади подушки й ковдри в каное.

Олені здалося, що сонце згасло і знову настала пітьма у її житті. Спустошена, вона дозволяла поводитися із собою, як із лялькою.


* * *

Трохи пізніше, коли побачив, як кінь Розен несеться потрійним галопом, Александр зрозумів — щось сталося.

— Не може бути! — скрикнув він, коли дізнався новини. — То моя вина, я був недостатньо обережним. Мабуть, хтось з охоронців мене бачив учора й простежив аж до вашого табору.

— Що трапилося? — поцікавився Едмон, який не зрозумів синову поведінку.

— Мав би сказати вам раніше, — визнав син ламким голосом. — Аранк знайшов Олену. Вона переховувалася в селищі в індіанській резервації.

— А чому переховувалася?

— Тату, я не можу розказати все в деталях. Оленин чоловік зґвалтував її й кинув посеред лісу в ніч, коли була гроза. Олена стала жертвою жорстокості Петра Тефаняка.

— Ти кажеш про її чоловіка?

— Так, він справжній монстр.

Едмон дивився на сина, не розуміючи, куди той веде. Як чоловік міг зґвалтувати свою дружину?

— Аранк має доправити її до Спіріт Лейку на каное, — додала Розен.

— Ходімо зі мною до табору, — мовив Александр. — Ми розкажемо її історію коменданту. Ми не можемо дозволити, щоб Олена повернулася до Петра.

— Ти втручаєшся в речі, які тебе не обходять, — зауважив Едмон, намагаючись утримати сина.

Та двері вже зачинилися за ним.

— Що відбувається, — запитала Імельда, занепокоєна розмовою.

— Нічого важливого, — відповів Едмон, не бажаючи хвилювати її. — Можеш повернутися до своїх бухгалтерських книг.

І вийшов на ґанок. У хмарі куряви Александр і Розен зникли за горизонтом. Яка жахлива трясовина затягує його хлопчика?

Александр і Розен прибули в табір Спіріт Лейк у той момент, коли каное приставало до берега. На самому краєчку пристані стояв Віталій — радість переповнювала його. Петро стояв осторонь. До невістки пішов Микола, та Віталій відштовхнув його і кинувся на шию сестрі, яка похитнулася під його вагою. Підтримувана Аранком, вона подолала перехід, тримаючи Віталія за руку. Група зупинилася перед комендантом.

— Ласкаво просимо додому, — сказав їй офіцер замість привітання.

Прокладаючи дорогу серед сімей в’язнів, які прийшли привітати врятовану, Александр став поряд із Борденом.

— Мосьє, — заявив він, — ви не можете дозволити Олені Ловенець повернутися до Петра Тефаняка.

Підполковник здивовано зміряв поглядом прибульця.

— І з якої ж причини я мав би заборонити дружині повернутися до свого чоловіка?

— Бо цей бридкий тип зґвалтував її!

Дивлячись на дівчину, що тремтіла від слабкості, здавалося, замислився, в кутиках його губ застигла скептична посмішка. За будь-яких обставин він не має виказати слабкість перед цими людьми.

— Як ви наважилися стверджувати, що чоловік зґвалтував свою власну дружину? — нарешті запитав він ображено. — Ця історія вже починає далеко заходити. Мосьє Лявальєр, прошу покинути табір і повернутися додому!

Тоді наперед вийшов Аранк.

— Я підібрав мадам Олену в лісі, майже голу, її одяг було розірвано. Її чоловік кинув її після того, як насильно скористався нею. Спитайте у неї, чи це правда.

Борден зрозумів, що влучив у пастку і повинен вирішити конфлікт, зберігши власний авторитет.

— Слова дружини нічого не варті, — заявив він, підвищуючи тон, — вона може розказати казна-що, якщо хоче звинуватити свого чоловіка.

Потім звернувся до Петра.

— Ви можете підтвердити під присягою, що це не ви зробили таке з дружиною?

— Звичайно, не я, навпаки, я радий бачити її живою, — збрехав пройдисвіт.

Александр підійшов до нього й ударив у плече.

— Брудний покидьку! — крикнув він. — Розкажи, що ти зробив з Оленою.

Із задоволеною усмішечкою Петро відповів, не рухаючись із місця.

— Друже, я щойно все сказав коменданту, не маю уявлення, про що ви кажете.

— Достатньо! — вигукнув Борден, втрачаючи терпіння. — Месьє, негайно покиньте територію, інакше буду змушений вжити силу. Я не директор весільної агенції, а комендант табору для в’язнів, і вам немає тут що робити.

— Мосьє... — наважився Александр.

— Мовчати!

Борден повернувся до двох військових, які його супроводжували.

— Виведіть мосьє Лявальєра за межі території табору, — наказав їм.

А потім додав, звертаючись до Аранка:

— Ми вдячні, що ви знайшли мадам Тефаняк, але сідайте в каное й повертайтеся у селище.

Солдати наблизилися до Александра і, наставивши на нього рушниці, зробили знак забиратися. Розуміючи, що сперечатися було б надто ризиковано, хлопець кинув останній погляд на Олену і, роздосадуваний, скочив у сідло. Розен рушила за ним.

Діставшись до мису, де жили офіцери, друзі обернулися. Стежкою, що вела до Ліллієнвілля, сім’ї в’язнів поверталися додому. Посередині, опустивши голову, йшла Олена, вона тримала Віталія за руку. Поперед неї йшли Тефаняки. Александр сподівався, що вона підведе очі, щоб зробити йому останній знак. Та замість цього його погляд зустрівся з Петровим. У чорних зіницях покидька було стільки ненависті, що він аж здригнувся від жаху.

Голос позаду налякав їх. То був сержант Лєпін у цивільному.

— Повірте, у мене такі самі почуття до цього бастарда.

— Ти куди йдеш? — запитала у нього Розен, здивована, що бачить його без звичної уніформи.

— У мене кілька вихідних, і я йду до свого брата Альфреда. Він власник ферми, другий ран на виїзді з Амоса.

— Пішки?

— Мені не пощастило, як вам, у мене немає такого чудового коня.

— Тоді сідай позад мене, — ввічливо запросила Розен. — Буду рада відвезти тебе до Альфреда.

Солдату стало дещо ніяково.

— Ви можете сісти позаду мене, — кинув Александр, щоб піддражнити того.

— Віддам перевагу мадемуазель, — відповів Етьєн, беручись за протягнуту Розен руку.

Лєпін вступив на службу до канадської армії три роки тому, коли йому було вісімнадцять років. Їхні батьки загинули в пожежі, тоді ж його брат Альберт переїхав із Вікторіавіля в Абітібі. Уряд пропонував землю, і він побачив у цьому можливість мати власну ферму. До того ж він щойно одружився із сусідською дівчиною Бланш Дюмон. Етьєн із ним не поїхав. Він уважав себе замолодим, щоб ставати фермером. А ще йому подобалася військова служба в канадській армії. Передбачливий, Альфред купив сусідню землю, переконаний, що молодший брат колись захоче туди перебратися. Тож відколи його підрозділ було залучено у таборі Спіріт Лейк, Етьєн, здавалося, закохався в Абітібі. Щоразу, коли приїжджав до брата, він повторював, як тому пощастило жити на волі й дякував, що здогадався купити для нього сусідню ділянку.

Після довгої мовчанки Лєпін звернувся до Александра.

— Там, на березі озера, я чув, які звинувачення ви висунули Тефаняку. Повірте, він точно не став після цього вашим другом.

— Мені начхати на того тупака. Єдине, чого я хочу, вберегти Олену від його насилля.

— Я не здивований, що той бовдур так повівся. По-перше, відколи мадам Олена приїхала до Ліллієнвілля, загадуюсь над запитанням, як такі різні люди вирішили одружитися.

Отримавши мовчазну згоду Александра, Розен розповіла Лєпіну історію фіктивного шлюбу Олени.

— Жахливо! — вигукнув він, коли та закінчила розповідь. — Як тепер бідній жінці вирватися з того осиного гнізда?

Усі промовчали. Питання лишилося без відповіді.

Подорожні дісталися розвилки дороги, одна з яких вела на Амос, а інша — на другий ран.

— Тут я з вами попрощаюсь, — попередив Александр.

Нічого більше не сказавши, він пришпорив коня й поїхав у напрямку Амоса.

— Твій друг закоханий, правда ж? — поділився спостереженням Лєпін.

— Гадаю, так, — визнала Розен, дивлячись на вершника, що зникав у променях вечірнього сонця. — Сподіваюсь, його кохання не додасть йому забагато проблем!

Етьєн міцніше зімкнув кільце своїх рук навкруг її талії. Вечір був лагідним. На засипаній гравієм дорозі тільки спів цвіркунів порушував тишу. І якщо Александр Лявальєр був закоханий в Олену, то він, простий сержант, закохався в гарну індіанку. Занадто сором’язливий, щоб їй зізнатися у своїх почуттях, він задовольнявся нечастими нагодами її бачити та її посмішками, які вона пропонувала з усією невинністю.

Діставшись Амоса, Александр вирішив не йти додому. Батьки, які довідалися, що Олена знайшлася у селищі в індіанській резервації, безумовно дорікатимуть йому його поведінкою. Не бажаючи зносити материні проповіді й батьківські застереження, він вирішив піти до пресвітерської. Із самого дитинства Жозеф, старший від нього на сім років, завжди був тим, кому він в усьому звірявся. Навіть навчаючись у великій семінарії, вони завжди листувалися.

Жозеф повільно ходив на задньому дворі, тримаючи в руках Часослов. Побачивши його таким спокійним, Александр запитав себе: чи той хоч раз відчував любовний потяг. Високий, міцний, світловолосий із зеленими очима — його брат кюре був гарним чолов’ягою.

Він не чув, як Александр підійшов.

— Налякав.

— У мосьє є що приховувати?

— Відкинь дурниці й сідай, — лагідно дорікнув йому священник.

Він запросив його на лавку, що стояла в глибині двору.

— Насолоджуймось цим прекрасним вечором. Так приємно відчувати оновлення природи! Люблю весну і її запахи. Вона завжди була моєю улюбленою порою.

Коли обидва брати сіли поруч на дерев’яну лавку, на горизонті спалахнуло легеньке бурштинове сяйво.

— Ти знав, що Олену знайшли?

— Так, я дізнався, — відповів Жозеф.

Він зробив паузу, глянувши на сонце, що сідало.

— Александре, думаю, ти ступив на хибну дорогу, якщо так турбуєшся про ту молодицю, — дорікнув він на завершення. — Тобі двадцять чотири, і все життя ще попереду...

— Я люблю її, — зронив Александр, перебиваючи брата.

— Думаєш, варто лиш вимовити ці слова, щоб мати всі права?

— З висоти свого престолу ти щонеділі проповідуєш любов. Чи не це — послання Бога, яке він хоче донести до людей?

— Щоб подобатися Богу, любов має бути чесною й нікому не завдавати страждань. А та, якою ти живеш, не така. Мадам Тефаняк — жінка заміжня, а ти, здається, про це забув. Божі заповіді забороняють адюльтер як смертний гріх.

— Що ти можеш розуміти в коханні, ти, священник? — кинув він, підводячись, щоб піти.

Жозеф затримав його, вхопивши за руку.

— Більше, чим ти думаєш...

Далекі спогади про гарну юну дівчину, через яку він ледве не кинув семінарію, зринули в його пам’яті.

— Сідай, — наполіг він.

Александр, якому було потрібно комусь довіритися, знову сів поряд із братом і розповів йому сумну Оленину історію. Жозеф слухав мовчки.

Сонце зайшло, і тепер молодий місяць освітлював двір пресвітерської.

— Я так хочу їй допомогти! Що можна зробити, як думаєш?

— Тобі моя порада не сподобається, та це єдина на цей час, яку я можу тобі дати. Ще раз кажу: на цей час.

— Кажи. Я не зобов’язаний зважати на твою думку.

— Правильно. У тебе є власна свобода волі. Я все ж пораджу тобі, хай час залагодить усе. З досвіду знаю, часто він наш найкращий друг. Ти сам щойно сказав, що полковник Борден заборонив тобі з’являтися в таборі під загрозою покарання.

— Так і є, — погодився Александр.

— Іде війна — не забувай. Я трохи знаю Олену. А з того, що ти мені повідав, і що я міг дізнатися за наші короткі зустрічі, вона сильна і сповнена любові. Коли її бачиш, легко зрозуміти, як вона прив’язана до свого молодшого брата. Чи не ти мені казав, що вона принесла в жертву себе, щоб він міг бути поруч?

— Правду кажеш, Олена — чудова жінка. Але я боюся за її безпеку.

— Нині твої можливості обмежені. Тобі не до снаги зробити щось більше. Олена — під охороною канадської армії, а ці хлопці не люблять жартувати — ти сам пересвідчився сьогодні. Дослухайся до моєї поради, дай часу залагодити. Довірся Господу. Він батько нам — не забувай.

Їхню розмову перервала поява кюре Дюдемена.

— Жозефе, перепрошую, але там біля дверей військовий. У Ліллієнвіллі потрібен священник для останнього причастя. Я просив би вас поїхати, бо через травму коліна я не надто вправно їжджу конем.

Стурбований, Александр схопився на ноги.

— Я їду з тобою, — сказав він.

— Ні! — відмовив брат тоном, що не передбачав заперечень. — Ти зостанешся тут!

Жозеф пройшов через пресвітерську, щоб узяти миро для проведення останнього причастя, й пішов за солдатом, який привів із собою другого запряженого коня. В сум’ятті Александр повернувся додому. Хтось помирав у Спіріт Лейку. Сподівався, що то не Олена!

Загрузка...