Скрипка «Спіріт Лейку»

33

Високо над горизонтом сонце з усіх сил намагається зігріти цей квітневий недільний ранок. Сніг, що випав вночі, припорошив верхівки ялиць, на які Еліс Ловенець хоч і дивилася з вікна поїзда, що повільно їхав у напрямку Сен-Віатор-де-ля-Ферм, але не бачила їх. Її чекали на святковій месі з нагоди Великодня. Скрипалька зі світовою славою, вона не з’являлась на публіці двадцять останніх років. Її блискуча кар’єра приводила її до найбільших залів від Мілана до Парижа через Ленінград, Лондон, Токіо... Сьогодні ж вона раптово перервала свій відпочинок на пенсії, щоб виступити в маленькому селі в Абітібі, у якому ледве набиралося двісті мешканців.

Сидячи дуже рівно, голова нахилена вліво — звичка, вироблена багатогодинними вправами, коли підборіддя спиралося на скрипку, — вона була мовчазною, заглибленою у власні думки. Її син Ентоні й онучка Дельфін, які сиділи на лаві навпроти, поважали її явно болісне самозаглиблення. Одягнута в лілового кольору костюм, який гармоніював з її рідкісного забарвлення очима, вона накинула на плечі норкову накидку, подаровану Георгом VI, королем Англії, як подяка за її участь у концерті у Вестмінстерському соборі в грудні 1945 року з нагоди завершення Другої світової війни. Дбайливо збережене протягом багатьох років хутро було для Еліс визнанням її канадського громадянства, а ще матеріальним свідченням концерту при дворі Англії, який перенісся на тридцять років.

— Поїзд запізнюється. Як думаєте, священник дочекається мене, щоб правити святкову месу? — захвилювалася літня дама, дивлячись то на сина, то на внучку.

— Заспокойтеся, бабусю, — відповіла Дельфін, гарненька тридцятилітня жінка з чудовим рудим волоссям, — там буде навіть єпископ Амоса монсеньйор Ґастон Енс. Радий вашому приїзду в одну з парафій його єпархії Його Екселенція повідомив нас, що братиме участь у великодньому святкуванні. Відчувалося, що він був здивований тим, що ви не вибрали для виступу собор в Амосі.

— Мамо, — наполегливо проказав син, побачивши її сповнені насилу стримуваних сліз очі, — якщо ці відвідини важкі для вас, ще є час відмовитися. Можна послатися на те, що ви нездужаєте. Ніхто вам не зможе дорікнути. Люди будуть розчарованими, але зрозуміють. Вам вісімдесят років, і їм це відомо.

Літня дама мовчала, вона наче вдивлялася в далеке минуле.

— Протягом шістдесяти років ви приховували від усіх цей епізод вашого життя, період, що був, мабуть, занадто важким для вас, якщо ви про нього ніколи нам, членам вашої сім’ї, не розповідали.

— Маєш рацію, Ентоні, — відповіла Еліс. — Посеред північних лісів я бачила стільки розбитих мрій — моїх і тих, хто був поряд! Я провела тут ледве рік, але він видався мені вічністю. За короткий час моє життя і мої цінності витримали жахливі випробування. Я більше дізналася про велич і ницість людини, ніж за пів століття, що прожила потім.

Скрипалька витягла носовичка із сумочки, що лежала на колінах, і витерла сльози.

— Змушені втікати з України, ми з Віталієм опинилися одні в чужій країні. Незважаючи на холод, страх і насилля, найважчим був вибір, який я змушена була зробити.

Схвильована Дельфін відчула глибокий біль у стриманому глосі своєї бабусі.

— Ви були такою юною, бабусю! І не було нікого поруч, щоб довіритися у важку годину.

— У житті трапляються миті, коли людина лишається сам на сам зі своєю долею.

— Сподіваюся, ви знайдете колись сили розказати нам про цю главу. Ви так довго приховували її!

Поважаючи бабусині переживання і щоб не поглиблювати її страждання, молода жінка вирішила не наполягати. Їй не менше хотілося, щоб цей похід у глиб спогадів став тим ключем, який звільнить пам’ять Еліс, і вона, нарешті, розповість про далекі події, які зачорнили сумом один із відрізків її життя.

— Ви й далі хочете вийти на наступній станції? — запитав син.

— Так, Ентоні, я вибрала зустрітися зі своїм минулим і не хочу відступати. Щоб звільнити свідомість, мені треба зробити тільки один важливий крок. Я й так задовго відкладала.

Скрипалька дивилася на широкі простори полів і лісів, що відкривалися її погляду.

— Процес залагоджування починається оцим виступом, що я пообіцяла тим людям, які тепер живуть на землі, з якої я хитрістю втекла шістдесят років тому.

Ентоні нахилився до матері.

— Мамо, не дивуйтеся, якщо вас зустрічатиме делегація. Хоч ви й просили про тактовність, ваша пропозиція зворушила й розчулила всіх у парафії Ля Ферм.

— Спіріт Лейк, — прошептала Еліс. — Так вона називалася колись.

Рукою, одягненою в рукавичку, вона ніжно провела по футляру своєї скрипки, як пестять вірного друга, що лишається з нами назавжди.

На станції зібралися селяни, щоб привітати відому артистку, яка приїхала святкувати Великдень і виступити у їхній бідній церкві. Коли мер отримав запит від Ентоні, її сина, він багато разів перечитав листа, всесвітньо вдома музикантка вже давно була на пенсії! Чому вона раптом вирішила повернутися? А ще приїхати в Абітібі, от прямо у їхнє село, у якому було тільки сільське господарство?

— Поїзд не запізнюється, — повідомив мер. — Десять хвилин тому мені телефонував начальник станції в Амосі й підтвердив, що наша гостя у цьому поїзді. Між нами й Амосом усього п’ять миль, тож ми вже незабаром побачимо локомотив.

— Я був на виступі мадам Ловенець у Лілі, у Франції, коли закінчував навчання в докторантурі із соціальних студій у тамтешньому Католицькому інституті, — додав монсеньйор Ґастон Енс. — Ніколи не забуду тої вишуканої музики, яку вона з такою вдячністю й вправністю видобувала зі своєї прекрасної скрипки. Я бував на багатьох концертах, але ця жінка — найбільший віртуоз, якого мені судилося чути.

— Отримавши запит виступити для нас, — уточнив мер, — я вивчив життєвий шлях мадам Ловенець і не знайшов нічого, що вказувало б на якусь можливу зацікавленість нашою громадою. Вона виступала в найвеличніших соборах і найкращих залах світу. Маю зізнатися, що її запит дивний.

— Вона ніколи не говорила про своє особисте життя, — додала дружина мера. — Завжди відмовлялася відповідати на запитання про неї чи її сім’ю. Та я пригадую, що у якійсь статті, опублікованій багато років тому, журналіст натякав, що мадам Ловенець — слов’янського походження.

— Але це ніяк не пояснює, чому вона перериває відпочинок на пенсії й приїздить виступати сюди, у Ля Ферм.

Спираючись на паличку, старий чоловік із трудом наблизився до групи людей, що зібралися навкруг єпископа.

— Якщо дозволите, у мене, можливо, є відповідь на ваші запитання.

Вдалині почувся гудок поїзда. Усі підійшли до краю платформи й побачили, як він у кілометрі від станції виїжджає з-за рогу соснового бору. За кілька хвилин локомотив із металічним скреготанням почав гальмувати, проїхав повз них і зупинився. Усім, хто зібрався на пероні, явно нетерпеливилося привітати їхню знамениту гостю.

— Мадам, — сказав кондуктор, схиляючись до Еліс, — ви прибули до місця призначення.

Ентоні подав матері руку, щоб допомогти підвестися, але вона лишалася сидіти, погляд блукав по довколишніх пейзажах, які виднілися через вікно. Над головами натовпу Еліс шукала в пам’яті ту зустріч, яку їй приготували шістдесят два роки тому, коли вона була юною українською біженкою, яку привезли в концентраційний табір.

— Бабусю, — наполегливо мовила Дельфін, — час виходити з поїзда.

Вирвана зі спогадів, Еліс ніжно стиснула руку внучки, відмовившись від допомоги, підвелася й попрямувала до виходу, не випускаючи з рук скрипку. Мер, який піднявся у вагон, щоб привітати її, йшов назустріч і запропонував їй руку.

— Давайте вашу скрипку, — сказав він, — я понесу її для вас.

Скрипалька інстинктивно притиснула футляр до грудей і холодно глянула на зустрічальника. Згадавши, що він був тим, хто запросив її, а не солдатом канадської армії, вона віддала йому скрипку і подякувала за приязність.

— Добре пильнуйте її, — попросила вона, спираючись на запропоновану руку.

Під оплески натовпу вона зійшла з поїзда. Монсеньйор Енс чекав на неї біля сходів.

— Люди в моїй єпархії мають велику честь, що ви вирішили вшанувати їх своїм виступом у це Великоднє свято. Ви вже маєте наше визнання.

Він потиснув руку в рукавичці, яку подала йому артистка.

Еліс глянула довкола й посміхнулася присутнім. Потім підвела очі й пошукала знайомі місця в довкіллі, що відкривалося її погляду. Від колючого дроту, веж і хатин із кругляка не лишилося й сліду. Навіть малюсінька дерев’яна церква, куди запрошували грати під час її перебування у Спіріт Лейку, поступилася місцем іншій, кам’яній. Вона відчула, що почала тремтіти.

— Вам холодно? — захвилювався мер, чия увага була прикута до гості. — Ходімо, я відвезу вас своїм автомобілем. Ми поїдемо до церкви, де на вас із нетерпінням чекають.

— Я правитиму службу, — повідомив монсеньйор Енс, сідаючи біля неї в машину. — Мені допомагатиме мосьє кюре цієї парафії, який ласкаво запросив мене провести службу замість нього. Великдень у Ля Ферм ніколи не знав більшого успіху, як ваш виступ у тутешньому святому місці. Акустика тут, звичайно, поступається Вестмінстерській, та знайте, що ваша музика буде оцінена так само, як би була оцінена в соборі Лондона.

— Ви зробили нам величезний подарунок, мадам Ловенець, — наголосив мер, сідаючи попереду.

Трохи збоку з почервонілими від почуттів очима, літній чоловік, який знав Еліс, уважно дивився на неї, в глибині очей світилася ніжність. Короткими кроками, спираючись на паличку, він повільно йшов за автомобільним кортежем, що попрямував до церкви неподалік — на відстані кількох сотень метрів. У пам’яті старого також збереглися бараки, колючий дріт і вежі. Його спогади затьмарив жахливий сором, і з яким він був згодний, сором від того факту, що він брав участь у написанні однієї з найтемніших сторінок канадської історії на початку Великої війни.

Він останнім увійшов до церкви. У відблисках світла він побачив Еліс, яка стояла на хорах і вже приставила свою скрипку до плеча. Старий офіцер упевнився, що, незважаючи на її вісімдесят років, вона зовсім не втратила своєї елегантності. Артистка зіграла кілька нот, щоб налаштувати скрипку. Вона була задоволена. Правою рукою вона здійняла смичок і, заплющивши очі, майстерно провела ним. Такі ж свіжі, як джерельна вода навесні, перші ноти Аве Марія Шуберта злетіли під склепіння скромного храму. Присутні, що стояли в нефі, застигли, зачаровані віртуозністю скрипальки.

Ця музика нагадала літньому чоловіку, що принишк за колоною, деякі миті його молодості, коли сержантом він захищав тендітну українку, яку музика перетворювала на благодатну ікону. Олена Ловенець промайнула, як мандрівна зірка, небом Абітібі. На майже нескінченно малу хвильку його погляд зустрівся з поглядом артистки, у нього з’явилося відчуття, що вона впізнала його, та лише на мить. Вона знову заплющила очі й поринула в останні ноти Аве Марії.

Закінчивши твір, Еліс опустила смичок і на мить завмерла. Вибух аплодисментів був відповіддю на її виступ.

Її очі зустрілися з очима Ентоні. Він посміхався їй із першого ряду нефа. Ця дитина успадкувала батьківську посмішку, яка малювала йому ямочки на щоках. Захоплена виром життя, Еліс бачила, як шалено пролітають роки, та пам’ять про її таке дороге і заслужене кохання з часом не отримало жодної зморшки.

Доки монсеньйор Ґастон Енс ішов до вівтаря і розпочинав святкову месу, скрипалька розглядала присутніх, яких заливало сонячне світло. Сонячні промені, що витанцьовували на вітражах, заспокоювали її пам’ять. Літня дама відчула глибокий спокій. Вона мала рацію, коли приїхала до Спіріт Лейку. Її присутність тут полегшувала спогади про колишні страждання. В умиротворенні цього святого місця фантоми, що давно поселилися у її пам’яті, ставали прозорішими і, здавалося, збиралися розвіятися.

У кінці меси, коли єпископ промовив Ite missa est, благословляючи присутніх накладеним у повітрі хрестом, Еліс узяла свою скрипку. Як оду радості вона видобула перші веселі ноти Алілуя Генделя. Щасливі, що цієї весняної неділі вони переживають незабутні хвилини, віряни були вражені.

У церкві ще пливло відлуння останніх нот, коли монсеньйор Енс вийшов зі своєю гостею в супроводі Ентоні й Дельфін на ґанок, де й змішався з парафіянами, які там зібралися. З неприкритим задоволенням Еліс потискала простягнуті руки й смиренно приймала компліменти.

Раптом із натовпу відділився літній чоловік і, спираючись на паличку і злегка накульгуючи, підійшов до неї.

— Мадемуазель Олена, — звернувся він до неї, — ви пригадуєте мене?

Еліс аж підстрибнула. Вже давно ніхто не звертався до неї на її українське ім’я. Примружившись, вона придивилася до старого. Під час Аве Марії, на початку меси, вона подивилася в очі цього чоловіка, і уривок минулого торкнувся її пам’яті.

— Етьєн, — прошепотіла вона, — сержант Етьєн Лєпін, це справді ви?

Очі старого солдата засяяли.

— Так, це справді я, — відповів він хрипким від почуттів голосом.

Його губи легенько тремтіли.

— Я вже давно чекаю на вас, — додав він. — Я завжди знав, що ви колись приїдете.

Еліс недовірливо пройшла життєвий шлях у зворотному напрямі. Перед натовпом, приголомшеним такою неймовірною зустріччю, вона підійшла і взяла чоловіка за руки.

— Сержанте Лєпін, — сказала вона, — я навіть не сподівалася зустріти вас через стільки років.

— Я не міг полишити цю землю, не побачивши вас знову, — заявив Етьєн. — Я обіцяв вам.

Еліс була зворушена.

— Тож ви здогадалися про мету мого приїзду до Спіріт Лейка?

Колишній сержант кліпнув очима на знак згоди.

— Кладовище табору вже багато років як закинуте. Зосталося всього кілька дерев’яних хрестів, розкиданих у високій траві.

— Думаєте, я можу туди піти?

— Звичайно, там приватні володіння, та коли дізнався, що ви приїдете, я зустрівся з власником землі й отримав його дозвіл розчистити ту частину, яка вам дорога, над могилою Віталія.

Ентоні підійшов до матері й вибачився, що перериває їхню розмову тет-а-тет.

— Мамо, парафіяльний комітет чекає на вас у колегіумі кліриків Сен-Віатор, — сказав, показуючи на широку будівлю із сірого каменю, що височіла на мисі. Там накрито банкет.

Не випускаючи руку колишнього солдата, Еліс повернулася до мера.

— Я хотіла б, щоб мосьє Лєпін був поряд зі мною, — ввічливо попросила вона. — Ми знайомі понад шістдесят років. Я впевнена, ви вже зрозуміли, що ми вас попросимо про таку послугу.

— З великим задоволенням, — збрехав представник влади, насправді глибоко розчарований. Йому не подобалося, що він має поступитися місцем цьому відлюднику, який жив мисливством і рибальством й мешкав у хатині з кругляка на ділянці, що на Ран 2. Дехто вважав, що старий ведмідь вижив із розуму, а тут мадам Ловенець вимагає, щоб він сидів за почесним столом.

Елегантна дама й бідно одягнений солдат на пенсії рука об руку рушили до будівлі із сірого каменю. Еліс кинула погляд на внучку, щоб упевнитися, що вона тримає скрипку, а потім знову зосередилася на своєму щойно віднайденому другові. Ніхто з тих, хто їх супроводжував, не наважувався перервати гнітюче мовчання загадкової історії, про яку кожен хотів би довідатися.

Піднявшись сходами, солдат Лєпін зупинився й повернувся до озера.

— Бачите цей величний пейзаж, — сказав він, вказуючи правою рукою на горизонт. — Коли навкруг така краса, важко думати про мрії всіх тих біженців, спраглих свободи, які загубилися тут, на схилах Спіріт Лейку.

Над Озером Духа, яке називається тепер озеро Бошам, кружляв у радісній сарабанді косяк казарок. Прислухавшись, скрипальці здалося, що чує звук труби, яка кликала в’язнів до праці, і крикливий голос сержанта-майора Овена Мартінса, який задавав ритм їхній ході. Занурена у страхи минулого, Олена Ловенець притиснула руку до грудей і зробила над собою зусилля, щоб зберегти спокій. Їй треба було виконати останнє завдання, продиктоване любов’ю. А потім, коли позбудеться свого тягаря, вона зможе приготуватися до зустрічі зі своїм коханим Александром.

Артистка посміхнулася колишньому сержанту, рада, що він поруч із нею в момент виконання останнього обов’язку, який шістдесят два роки розривав їй серце.