Скрипка «Спіріт Лейку»

18

Через вікно хатини, у якій мешкали українські сім’ї, сонце пестило своїми яскравими променями грубі, зроблені з ялини дерев’яні меблі, які жінки доглядали як тільки могли. Перш ніж піти до Фрайманів давати свій ранковий урок, Олена з пані Мендель витирали посуд після сніданку. Тепер уже шістдесят сімей жили в Ліллієнвіллі.

— Вам потрібно ще відпочивати. Удар по голові був дуже сильним. Учора ввечері я помітила, що у вас запаморочилася голова, ви маєте рано лягати, ще до того як лягають діти.

— Мені вже ліпше, і я певна, мої учні з нетерпінням чекають на мене.

— Не настільки! — крикнув Віталій із глибини кімнати. — Сьогодні п’ятниця, останній день тижня, і ти могла б нас відпустити.

— Велике ледащо! — пробурчала лагідно сестра. — Якщо хочеш стати лікарем, як розказуєш скрізь і кожному, то повинен вчитися.

— Ми зостанемося назавжди в’язнями цього табору. Не бачу, чим прислужиться мені навчання...

— Усі конфлікти колись завершуються. З цим буде так, як і з попередніми.

— Думаєш, війна ще довго триватиме, Алю? Наше перебування у Спіріт Лейку мене вже справді гнітить. Калуш зі мною згодний.

Він показав на кошеня, що сховалося під меблями. Олена його запевнила, що війна закінчиться, й вони житимуть, як до цього. Але розуміла, що насправді намагалася підтримати не так свого брата, як себе саму.

Коли Олена прийшла до Фрайманів, то вирішила поговорити з подругою про свою ситуацію із заміжжям. А з вікарієм Лавальєром обговорити це пізніше. Відколи Абіґаль попередила її про неоднозначну поведінку Петра, здавалося, її ставлення змінилося, наче вона ототожнювала її з її чоловіком. Хоч їй і було важко, та не хотілося, щоб подруга так думала, хоча оточення вважало, що вони з Петром були подружжям.

Коли учні пішли, вона підійшла до Абіґаль, щоб поговорити, але та відмовилась її слухати.

— На майбутнє ти можеш і надалі викладати в нас, бо важливо, щоб діти навчалися, але я хотіла б, щоб ти більше не приходила сюди ані митися, ані з іншої нагоди поза твоїми уроками.

Її тон не припускав жодної відповіді. Нічого не розуміючи в її дивній поведінці, Олена відчула, як додатковий тягар ліг на її плечі. Якщо Абіґаль не хоче бути її подругою, то в неї не лишиться нікого, кому вона могла б довіритися.

У ту мить, коли вона вже виходила, Абіґаль знову обізвалася:

— Мені шкода, Олено, Ганс не хоче, щоб ми бачилися поза навчанням.

Жінки обмінялися поглядами, сповненими симпатії. Олена хотіла було розпитати її, вона відчувала, що трапилося щось погане, але ця жінка підкорялася своєму чоловікові. Вона не змінить думку через їхню дружбу.

Віталій із Толею збирали гілля — вони хотіли побудувати схованку в лісі. Інші діти крутилися довкола, сподіваючись, що їх запросять взяти участь у будівництві, але через те, що вони називали Толю дурником, Віталій відмовився від їхньої допомоги. Він не допускав кепкувань зі свого найкращого друга.

Побачивши, що сестра вийшла від Фрайманів, він покликав її. Його обличчя було червоним від зусиль, які він докладав, щоб викорчувати пеньок.

— Ти допоможеш нам?

Вона мотнула головою, відмовляючись. Віталій, який поспішав повернутися до гри, не звернув уваги на її сумне обличчя. Вона зайшла в будинок, взяла скрипку й одразу вийшла. Надворі їй зустрілася Валя, яка несла суху одежу, щойно зняту з мотузки.

— Я піду на озеро, — сказала Олена, — щоб позайматися музикою. Можете приглянути за Віталієм, доки мене не буде?

— Аякже! — відповіла пані Мендель. — Ваш брат такий люб’язний! Вся малеча його любить.

У свої десять років Віталій усе ще був дитиною. Коли йому іноді ставало нудно, він швидко знаходив, як розважитися. Якусь мить вона дивилася на нього. Кошеня чіплялося за його ноги, наче вірна тінь. Вона заздрила тій прекрасній безтурботності, властивій його віку.

Притиснувши футляр зі скрипкою до серця, вона рушила до Озера Духу. Охоронці звикли бачити, як вона спускається схилом, їм подобалося її гра, тому віталися з нею.

На заході, на фоні синього неба нагромаджувалися чорні хмари.

Минуло два дні, як Александр відвідав Спіріт Лейк, і відтоді йому ніяк не вдавалося викинути зі своїх думок все в синцях і таке сумне Оленине обличчя. Відразу по проїзді додому, він проглянув усі газети за тиждень і, звичайно, якогось Джона Бозека було вбито за спробу втекти з місця свого утримання в Монреалі. Александр ніколи не засуджував тих ув’язнених за кілька миль від нього людей, та напад на Олену й смерть цього біженця відкрили перед ним іншу перспективу життя арештантів, які до всього того жодним чином не були причетними до війни. Він відчув глибокий сором за свою країну, яка, замість їх прийняти, ставилася до них, як до ворогів.

Минулої ночі була страшенна гроза, й Александр казав собі, що було б дивно, якби грім не вдарив десь у регіоні. Сонце й надалі вперто ховалося за товстими хмарами, день мав бути марудним. Жоден подув вітру не чіпав віття дерев, і ліс видавався застиглим, як на картині художника. Нахилившись, щоб повернути табличку на магазинних дверях написом Відчинено, Александр помітив свого брата Жозефа, який ішов у компанії двох армійських офіцерів. Він відчинив двері, щоб ті могли зайти.

— Чим зобов’язаний честі ваших таких ранніх відвідин?

— У таборі Спіріт Лейку минулої ночі зникла жінка. Перед грозою вона вийшла прогулятися, а коли полило, не повернулася. Рідні безрезультатно чекали на неї до півночі.

— Жахливо! — поспівчував Александр. — Особливо якщо врахувати, що гроза була надзвичайно сильною.

— Маєте рацію, — промовив Ґордон. — Заскочена вітром й блискавками, вона могла зійти зі стежки, навіть не помітивши, й заблукати в лісі.

— Чи можемо ми допомогти в пошуках?

— Зараз наші солдати прочісують околиці табору й села Ліллієнвілль. Оглядають усе, починаючи від озера. Комендант послав мене попередити вас, бо хоче, щоб ви були уважними. Може трапитися, що, дезорієнтована, вона дійде до Амоса.

— Я робитиму оголошення в церкві після кожної служби, — уточнив Жозеф.

— Ми ж повідомлятимемо кожного нашого відвідувача.

— Хочете, щоб ми ще щось зробили? — запитав вікарій.

— Дякую, солдатів достатньо, щоб впоратися з пошуками. Можливо, її вже знайшли.

— Було б добре, — сказав Александр. — Там вовки й комарі завжди активні після дощу. Жінка справді вскочила в халепу. А в’язні беруть участь у пошуках?

Лейтенант Ґордон вибухнув сміхом.

— Щоб вони масово втекли? Ні, дякую! Ми вже маємо труднощі з їхньою охороною, коли вони виходять рубати ліс.

— Ідеться про особу похилого віку? — поцікавився Александр.

— Ні, дуже юна жінка. Та ви знаєте її, скрипалька, яка грала для вас минулої неділі.

— Що? — вигукнули разом Жозеф і Александр. — То зникла мадам Олена?

— Коли її чоловік попередив вартового, комендант Борден зібрав взвод солдат і з першими променями почалися пошуки.

— Чому сім’я не повідомила вам учора ввечері, відразу, коли вони зрозуміли, що вона не повернулася? — запитав Жозеф.

— Не знаю. Може, якусь частину ночі сподівалися, що сама знайде дорогу додому.

— Я їду з вами, — заявив Александр.

— Зачекайте, — зупинив його офіцер. — Може, мадам Тефаняк уже вдома, стільки часу минуло.

— На вагу кожна хвилина, — тривожився Александр.

— Так, якщо ми не знайдемо її, опівдні комендант відправить телеграму мосьє Дюрану, начальнику вокзалу, і ви зможете зібрати людей, щоб долучитися до пошуку.

Солдат, що прибув разом із лейтенантом Ґордоном і не зронив жодного слова від початку розмови, підійшов до групи.

— Я чув, як один офіцер сказав, що дама, можливо, потонула...

— Що дало йому привід так думати? — Александр не міг себе стримувати.

— Сусідка сказала, що бачила, як та направлялася на берег озера.

Жозеф поклав руку на плече Александра, щоб заспокоїти того. Він здогадався про братові почуття до Олени, але вважав за краще, щоб той мовчав, особливо в присутності військових.

— Як ви й казали, — сказав священник, — якщо не знайдете опівдні, дайте телеграму, і я вдарю у дзвони. Одразу всі вільні чоловіки зберуться у церкві, і ми почнемо прочісувати від Амоса в напрямку Спіріт Лейку.

Щойно солдати вийшли, Александр звернувся до брата.

— Попроси мосьє кюре вдарити у дзвони, і їдьмо разом до Спіріт Лейку. Я справді боюся за неї.

— Заспокойся, Александре. Ти маєш почуття до мадам Олени та не забувай, що вона заміжня жінка, а до того ж ще й дружина в’язня.

— Дружина, яку б’ють! Ти не помітив минулої п’ятниці синець на її лобі? Абіґаль, як і я, вважає, що її чоловік погано поводиться з нею.

— Сумно, брате, та вона сама вибрала одружитися з тим чоловіком. Ми не маємо тих повноважень, щоб втручатися в сімейні сварки.

— Ой! Саме тепер треба забути про того Петра, — вигукнув роздратовано Александр. — Ти їдеш зі мною чи ні?

Розуміючи, що Александр поїде в табір, щоб йому не казали, він вирішив його супроводжувати. Присутність священника дозволить гідно триматися.

— Я біжу сідлати двійко коней. Щойно ти попередиш мосьє кюре, ми їдемо.

Жозеф попрямував до пресвітерської.

— Що відбувається? — поцікавився Едмон, який саме зайшов у магазин. — З горішнього вікна я бачив, як двоє солдатів вийшли з нашого магазину.

— Жінка з табору Спіріт Лейк загубилася в лісі, — повідомив Александр, знімаючи своє пальто з гачка біля входу. — Ми з Жозефом долучаємось до пошуку.

Едмон хотів розпитати докладніше, та двері за сином уже зачинилися.

Перед довгою хатиною з дерева, у якій мешкали Тефаняки, зібралися люди. Ще здалеку побачивши похилені голови, Александр і Жозеф зрозуміли, що Олену не знайшли. Обоє чоловіків зіскочили з коней, і Жозеф підійшов до них.

— Мосьє кюре направив мене підтримати вас у час випробувань, — сказав він, звертаючись до сімей, не дуже знаючи, хто з них Тефаняки.

— А отой, що він тут робить? — спитав Петро, показуючи на Александра.

— То мій брат, — спокійно відповів Жозеф. — Я не люблю їздити один лісом і попросив його мене супроводжувати.

У цю мить із будинку вийшов Віталій. Побачивши Александра, в його очах зажевріла надія. Він кинувся до нього.

— Аля зникла, — поскаржився він. — Петро сказав, що вона, мабуть, втопилася. Але це неможливо, правда ж?

Александр кинув розлючений погляд на Петра. Чоловік стояв на відстані, ховаючи дивну усмішечку в кутиках вуст.

— Ми знайдемо її, обіцяю, — сказав Александр.

Він усім серцем прагнув, щоб молода жінка ще була живою.

— Учора Олена пішла зі своєю скрипкою, — розказувала Валя Мендель, підійшовши до священника. — Вона пішла грати на берег озера, як часто те робила.

Увагу присутніх привернув стукіт копит. То галопом на конях наближалися підполковник Борден зі своїм перекладачем Владом Галкою.

— Дякую, що приїхали. Ці люди потребують вашої підтримки.

— Ви її ще не знайшли? — захвилювався Александр.

Офіцер заперечливо похитав головою.

— Перш ніж приїхати сюди, я зателеграфував в Амос і попросив почати пошуки від села. Якщо мадам Тефаняк у нестямі йшла всю ніч, вона могла зайти досить далеко.

— Вам варто обшукати озеро, — заговорив Петро, підступаючи до Бордена. — Моя жінка особа депресивна, я не здивуюся, якщо вона втопилася.

Перекладач передав сказане, бо полковник говорив тільки англійською.

Віталій заплакав.

— Ти брешеш! — кинув він гнівно Петру. — Аля ніколи б не лишила мене одного, та ще й із тобою!

— Я — її чоловік, — уточнив Петро, звертаючись до офіцера, але дивлячись із викликом на Александра. — Тож можу стверджувати, що я саме той, хто знає її найкраще.

В Александра всередині все вирувало. Перед нахабством суб’єкта, якого, здавалось, ніяк не зачепило зникнення його дружини, в його голові почали зароджуватися не надто благородні думки.

— Ще можу додати, що її психічний стан непокоїв мене. Після приїзду до Спіріт Лейку, вона зовсім замкнулася.

Полковник Борден із перекладачем спілкувалися із сім’ями, щоб зібрати якомога більше свідчень, що могли б зорієнтувати пошуки. Скориставшись неуважністю коменданта, Петро зайшов Александру за спину й поганою французькою прошепотів на вухо:

— Олена моя жінка. Будь певен, що ти її ніколи не трахатимеш.

Розгніваний його вульгарними словами, Александр схопив його за комір і притягнув до себе. Їхні обличчя опинилися в кількох дюймах одне від одного.

— Якщо це ти їй щось заподіяв, гадський вилупку, то не житимеш достатньо довго, щоб покаятися.

У сварку втрутився Борден.

— Месьє! Месьє! Розумію, що ваші нерви напружені, але маємо спрямувати всі наші сили на те, щоб знайти мадам Тефаняк.

Александр і Петро обмінялися сповненими ненависті поглядами, тоді як Жозеф тягнув свого брата за лікоть, благаючи стримувати гнів.

— Коменданте! Коменданте! — закричав здалеку солдат, який бігцем підіймався на стежку, — швидше, там знайшли скрипку мадам Тефаняк.

— Сказали де, у якому саме місці? Де той чоловік?

— У таборі, мосьє. Чекає на вас.

Петро хотів супроводжувати офіцера, та Борден заперечив. Він дав зрозуміти через перекладача, що йому краще лишатися із сім’єю.

— Я наполягаю, — сказав голосно Петро.

Та офіцер не звик, щоб його накази обговорювалися.

— Ви зостанетесь тут! — прогримів він тоном, що не спонукав до заперечень. — Коли будуть новини, я повідомлю.

Стрибнувши в сідло, він хутко помчав. Петро зробив рух, щоб іти за ним, але солдати зробили йому знак відмовитися від такого наміру.

Александр узяв Віталія за руку й нахилився, щоб тихо з ним поговорити.

— Якщо знайшли Оленину скрипку, то знайдуть і її. Чекай на мене тут. Я поїду в табір, щоб дізнатися новини, і, щойно узнаю, повернуся й розкажу тобі.

Хлопчик учепився в його шию.

— Я впевнений, що ти приведеш до мене мою сестру, — прошепотів він йому на вухо.

Александр ніжно провів долонею по сповненому надією маленькому обличчю. Та він боявся найгіршого. Він поцілував хлопчика в лоб, скочив у сідло й попрямував до огорожі з колючого дроту, що виднілася вдалині. Жозеф їхав за ним. Тримаючись за упряж, двоє чоловіків швидко віддалялися. Віталій заздрив їхній свободі. Йому так кортіло поїхати з ними, знайти сестру і назавжди полишити цей табір.

Брати Лявальєри перетнули зону, у якій оточені солдатами в’язні корчували пеньки. Нещасні махали руками в повітрі, відбиваючись від хмари настирних комарів, однак продовжували працювати. Трохи далі виднівся цвинтар, де вже стояли кілька дерев’яних хрестів. Александр поспішно відігнав сумну думку, що Олену теж там поховають, якщо знайдуть мертвою.

Коли вони дісталися до табірних воріт, комендант стояв в оточенні військових — між ними, здавалося, точилася жвава розмова.

— Мої люди знайшли шматок тканини на гілці неподалік від місця, де був футляр зі скрипкою, — повідомив їм полковник Борден.

— Я впізнаю фрагмент одежі, — заявив наближаючись сержант Лєпін. — Мадам Олена часто вдягала сукні з цієї тканини.

— Можливо, на неї напали вовки, яких багато в лісі, — повідомив їм перекладач Галка. — Ми чуємо, як вони виють і блукають довкола, коли в’язні викорчовують пні.

— Якби було так, ви побачили б кістки або що інше, — відповів Борден.

— Вовки часто тягнуть свою жертву до лігва.

— Де знайшли скрипку? — запитав Александр.

— Футів за п’ятдесят від стежки, що веде до Ліллієнвілля, — сказав Лєпін. — Через вітер і дощ мадам Тефаняк явно збилася з дороги, коли хотіла швидше повернутися додому.

— Вона багато пройшла? Була далеко від озера?

— За сотню футів.

— А якщо на Олену хтось напав і її тіло кинули в озеро! — припустив Александр.

Полковник Борден на мить замислився перш ніж запитати:

— У вас є причина когось підозрювати?

— А чому б не її чоловіка? Він б’є її. Ви не знали?

— Це ваше припущення, друже! Ми не можемо звинуватити людину, не маючи доказів, і, врешті, в’язні ніколи не полишають село. Вони під постійним наглядом.

— Під час учорашньої грози він міг прокрастися так, щоб його не помітила охорона.

Офіцер поставився до сказаного скептично. До того ж розмова починала його дратувати, не звиклий до таких неформальних розмов із цивільними, він став перед братами Лявальєрами й наголосив:

— Ми опитаємо всіх. Та на цю хвилину продовжимо пошуки. Клаптик тканини не доводить, що вона мертва, вона може ще десь блукати, загубившись у лісі.

Він узяв футляр скрипки, що стояв на землі, і простягнув його Жозефу.

— Передайте інструмент сім’ї. Ця річ уже не має для нас жодної цінності. Важливим є місце, де його знайшли.

Вікарій подякував і пообіцяв заїхати в село, щоб віддати його Тефанякам.

Домовившись підтримувати зв’язок телеграфом, брати Лявальєри полишили Спіріт Лейк. Александр вирішив лишити скрипку в себе, доки не знайдеться Олена. Музичний інструмент, який так ніжно любила дівчина, був частиною її, яку він відмовився віддавати Петрові.

Приїхавши в Амос, чоловіки побачили Аранка. Він стояв на сходах магазину й махав їм рукою. Якесь передчуття зародилося в душі Александра: а якщо його друг знайшов Олену? Адже індіанці добре знають ліс!