Скрипка «Спіріт Лейку»

28

З похмурого неба знову лив дощ. Сержант Лєпін і Розен вийшли з кладовища Спіріт Лейку, де вони були на похованні Віталія Ловенця. Зворушливим жестом Жозеф Лявальєр поклав у труну до дитини фотографію його батьків і перехрестив йому чоло.

— Сумно за хлопчика, який приїхав на чужину, щоб померти, — зауважив Лєпін. — Сміливий маленький солдат, якого зачинили в таборі, відібрали свободу, а потім і сестру в останні миті його життя! Ті трагічні події, які йому довелося тут пережити, задушили його.

— Людська істота егоїстична, — луною відгукнулася Розен, — завжди незадоволена, завжди прагне завоювати нові території. Але важко сприймають, що хтось може бути інакшим.

Уперше, відтоді як три тижні тому Розен повернулася, молоді люди були наодинці.

— На противагу ж є любов, — вів далі Етьєн ствердно, повертаючись до своєї супутниці. — Я не розумію, чому ти мене кинула минулої осені, і слова не сказала.

Явно почуваючись ніяково його кохана мовчала.

— Мені треба знати, — благально мовив. — Я думав, ти мене кохала. Пригадуєш, останній раз, коли ми бачились в кінці літа, ми ходили по ділянці землі, яку я купив поряд із ділянкою свого брата. Ми мріяли про майбутнє. Ти видавалася такою щасливою! Казала, що кинеш своє плем’я й поселишся зі мною, бачила, як наші діти бігають по полю, вільні й щасливі. Чому оце все для тебе більше нічого не значить?

Молода жінка відвела погляд і дивилася на групу в’язнів, які викорчовували величезний пеньок.

— Буде на краще, якщо я триматимуся якнайдалі, — відказала вона невпевнено. — Як я вже казала, людям важко сприймати те, що хтось є інакшим. Щоб захопити наші мисливські угіддя й побудувати свої будинки та фабрики на наших землях, білі заслали нас у резервації й хочуть, щоб ми звідти не виходили. Жереб отих українців, турків, а чи німців нам знайомий. Ми стали небажаними на землі наших предків.

Етьєн узяв її руку й змусив подивитися на себе.

— Ти добре знаєш, що я так не думаю. Для мене немає жодної різниці між нами. Я кохаю тебе і хочу, щоб ти стала моєю дружиною.

— Я вірю у твоє кохання, — прошепотіла Розен, — та відчуваю, що не можу нав’язувати нашим дітям статус метисів. Ти знаєш не гірше за мене, що це значить: знущання, виключення...

— Як ти можеш так думати? Ми роститимемо наших крихіток поряд з Амосом, селом посеред лісу. Тут люди добре ставляться до індіанців.

— Так, допоки кожен на своєму місці.

— Розен, кохана, твоє місце поряд зі мною.

Розен вивільнила руку й пішла стежкою, що вела до залізниці. У кілька кроків Етьєн догнав її і змусив зупинитися.

— Прошу, якщо є ще щось, що тебе ятрить, скажи. Причин, які ти навела, не достатньо. Те, що ти індіанка, для мене не має жодного значення. Ти могла бути, чорною, білою чи фіолетовою — нічого не змінилося б. Якщо маєш вагому причину кинути мене, я погоджуся й відпущу. Але я кохаю тебе і хочу знати.

— Я тебе теж кохаю, — зізналася вона. — У своєму коханні я не сумніваюся.

— Тож сталося щось таке, що змусило тебе змінити думку. І що це?

Великі чорні очі індіанки зволожилися, а губи затремтіли, наче не наважувалися говорити.

— Розкажи, прошу! Я бачу, що тобі боляче.

— Минулої осені, — нарешті мовила вона, — твій брат Альфред дав зрозуміти мені, що наш шлюб люди погано сприйматимуть, а наше життя стане пеклом. Думаю, Альфред не хоче мати індіанку ні невісткою, ні сусідкою й не хоче маленьких метисів як товаришів своїм дітям. Я не хочу, щоб ти віддалився від свого брата, та...

Етьєн вилаявся. Він кипів. Ось вона, причина! Йому й на думку не спадало, що Розен втекла через Альфреда.

— — Ходімо до нього разом, і я покажу йому мій спосіб мислення межи очі.

— Що б ти не робив чи не казав, Альфред ніколи не прийме наш шлюб, а моє плем’я тим паче.

— Тоді поїдемо і житимемо деінде. Чому не до Сполучених Штатів? — запитав Етьєн. — Тепер, коли я знаю, що ти маєш до мене такі самі почуття, як я до тебе, ніхто нас не розлучить.

— А наші діти? Думаєш, вони будуть щасливими обіч суспільства?

— Так, без тіні сумніву. Ми любитимемо їх, пишатимемося ними, і в нас буде щаслива сім’я. І горе тому, хто зазіхне на наше щастя!

— Усе видається набагато простішим, коли ти поруч!

Етьєна охопило палке бажання обійняти Розен, і він повів її під зелений полог дерев, якомога далі від недобрих очей. Розен ішла за ним, закохана і рада, що вони разом. Вона добре знала, що їхнє майбутнє не буде таким безхмарним, як казав Етьєн, але відчувала, що готова боротися поряд із ним проти людського осуду й жити з коханим, не ховаючись.

Після довгої подорожі в каное й багатьох переходів, коли доводилося переносити човен, Олена, Аранк і Розен дісталися алґонкінської резервації Нотр-Дам-дю-Нор, що з північного краю озера Теміскаменґ, за сто двадцять п’ять миль від табору Спіріт Лейк. За цю тривалу одіссею Олена відкрила для себе новий спосіб існування, який раніше їй був невідомий: вона харчувалася дичиною, корінням і дикими плодами. Коли полювання було неуспішним, Аранк діставав зі свого наплічника тонкі смужки копченого м’яса, і вони його жували. Було не так легко відкушувати від нього, та вона врешті звикла. Лягаючи й встаючи із сонцем, вони годинами йшли чи пливли, слухаючи звуки природи. Отих два тижні посеред лісу, далеко від трагічних подій, що її переслідували, повернули молоду маму до життя. Вона хотіла, щоб таке далеке від вороже налаштованої цивілізації життя було завжди. В останні вечори, сидячи біля багаття, у неї навіть ставало сил грати на скрипці. Вони були за сотні миль від найближчого житла, тому музика не могла їх виказати.

— Мені здається, що Віталій хоче послухати, як я граю, — казала вона, здіймаючи погляд до зоряного неба.

— У тебе дар, — прокоментувала Розен. — Я ніколи не чула такої гарної музики. Відчуваю, як звуки буквально літають довкола й огортають нас. Просто диво!

Троє молодих людей уже перейшли на «ти» і їхня дружба щодня ставала міцнішою.

Увечері 29 червня Кічі Макензі ще здалеку помітив, як вони веслували в напрямку Нотр-Дам-дю-Нор. Тож він стояв на пристані й чекав на них. Його кремезна фігура вирізнялася на тлі останніх відблисків сонця в сутінках. Щойно каное пристало, він простягнув Олені руку.

— Ласкаво прошу, — мовив він тепло, допомагаючи їй зійти на причал.

З Аранком і Розен він довго обіймався.

— Завжди велика радість бачити вас, навіть якщо, як сьогодні, обставини, що привели вас сюди, радше сумні.

Потім повів прибульців до свого намету, щоб нагодувати.

— Це м’ясо дуже смачне, — зробила йому комплімент Олена, яка їла руками, як індіанці.

Утамувавши голод, Кічі приніс купу газет, які й поклав біля ніг своїх гостей.

— Звідтоді, як я отримав твою телеграму на пошті у Віль-Марі, — мовив він до Аранка, — я купив кілька газет зі статтями про вбивство, про яке ти мені казав.

Потім повернувся до Олени.

— Мадам, журналісти вас не жалують, вони про вас дуже поганої думки.

Номер La Presse[21] відразу привернув Оленину увагу. Заголовок жирним шрифтом на всю сторінку: Кляті коханці Спіріт Лейку! Вона схопила газету й жадібно почала читати статтю. Слова плуталися. Очі вихоплювали тільки уривки фраз: (...) Жезабель втікла, полишивши свого коханця на примху долі. Повторювали слова Імельди, з якою напевне зустрічався редактор: Чи вбивця уникне ешафоту? (...) На щастя, плід їхнього збоченого кохання відібрали у злочинниці (...)

Олена була розгублена, газета випала з її рук.

— Я маю піти до в’язниці, — заявила вона. — Журналіст має рацію, моя втеча — це як зізнання. Ми з Александром ні в чому не винні, окрім того, що покохали один одного, коли я була заміжньою.

У Розен з’явилась ідея.

— Ти була заміжньою...

— Так, але то був фіктивний шлюб. Я вже вам розповідала цю історію.

— Для влади ти мала родину чоловіка.

— Ти на що натякаєш?

— Ти не думала, що немовля могли віддати на виховання Тефанякам? Відповідно до закону, вони — дід і баба.

— Господи, тільки не це! — захвилювалась Олена, закриваючи руками обличчя. — Сподіваюсь, ти помиляєшся. Щоразу, як така думка спливала, я намагалася її прогнати.

— Та все ж таке можливо. Тож маємо перевірити, — сказав Аранк.

— А як дізнатися, ми ж заховалися далеко в лісі.

— Ми живемо в лісі, але маємо певний доступ до цивілізації, — підтвердив Кічі, глузливо усміхаючись. — Ось, отримав лист для вас кілька днів тому.

Олена дуже здивувалася.

— Відповідаючи Александру через його адвоката, Етьєн дав йому адресу Кічі, тут, у Віль-Марі, — пояснив Аранк.

— Цей конверт для мене?

— Ні, Александр не має права спілкуватися з вами. З боку його адвоката було б порушенням професійної етики, якби надіслав листа вам. Та коли читатимете, швидко зрозумієте, що його слова адресовані вам.

Він простягнув їй зім’ятий конверт, по якому розпливлися чорнила.

— Мені шкода, — проказав алґонкен, — конверт намокнув у кишені штанів, та лист не постраждав.

Троє індіанців вийшли з намету, а Олена ніжно провела кінчиком вказівного пальця по аркушу паперу. То був почерк Александра, вона впізнала його. Тремтячою рукою взяла листок і почала читати.

Олена піднесла лист до губ.

— Бідний мій коханий, — прошепотіла вона, — ти дізнався, що в мене забрали нашу дитинку. Боюсь, Розен має рацію, і мої найбільші страхи стануть реальністю. Якщо нашого маленького справді віддали Тефанякам, то яка жахлива доля уготована йому!

Вона старанно склала записку, сховала за корсаж і вийшла з намету. Настала ніч, і місячне світло освітлювало поверхню озера Теміскаменґ. Панував мир. Тільки кілька язиків диму здіймалися то тут, то там над вогнищами, що вже гасли. Олена підійшла до своїх друзів, які сиділи на березі озера. Це місце заспокоювало її, вона заплющила очі й перенеслася думками у їхню схованку в лісі . Запах ялин, хлюпання води й спів цвіркунів — усе нагадувало їй про Александра.

Метр Ляпуент міряв кроками залу в очікуванні Александра. Новини були поганими. Магістрат[23] відчував, що на справу, у якій він був захисником, відчутно тиснув уряд, а він відмовлявся, щоб його клієнт платив за нього. Було вбито українця, і канадський уряд, який і так уже втрапив у халепу через концентраційні табори, чим дорікав американський консул, хотів якнайшвидше залагодити справу, до того ж не припустившись помилок. Насамперед не варто було виносити рішення на користь Александра Лявальєра тільки тому, що він був громадянином Канади.

Заскрипіли дверні завіси, і Александр увійшов у супроводі вартового. Замість сповненого життя молодого хлопця, із яким він познайомився всього півтора місяця тому, в кімнату зайшов зажурений і блідий чоловік.

— Є новини про мого сина? — запитав Александр, сівши.

— Не ті, на які ви сподіваєтеся...

Відчувши щось неладне, Александр вдивлявся в обличчя свого адвоката.

— Що ви хочете сказати?

— Найперше, вам буде приємно дізнатися, що опіку над ним отримали не Тефаняки, як ви того боялися. Після пологів начальник поліції Амоса приїхав за ним. Тоді всі були переконані, що мадам Олена не виживе.

— Бідолашна кохана, коли думаю, що ти пережила! І мене не було поруч! Потрібно допитати Азада Фортена, — заявив він, опановуючи себе.

— Уже зроблено. Тієї ночі Фортен передав дитину повитусі, мадам Дюран.

— Що? Дружині начальника станції? Вона ненавидить Олену. Вона якось кинула їй каменем у голову. Вона ще й досі опікується ним?

— Ні, вона передала ваше немовля годувальниці в Сантер. Ми дізналися кому і зв’язалися з цією особою. Тільки вчора отримав її відповідь.

— Ну... — нетерпеливився Александр.

— Вона пише, що якийсь священник у супроводі якоїсь дами прийшов забрати дитину. У нього була записка від Азада Фортена з дозволом. Ця дама не вперше стає годувальницею, і щоразу як забирали дитину, вона про неї більше ніколи не чула. Вона думає, що дитину передали громадській благодійній організації і, може, відвезли у ясла, але ні в чому не впевнена.

— У ясла? Але ж наша дитина не незаконна!

— Не забувайте, що за законом ви не є батьком.

Слова адвоката вплинули на Александра. Переконаний Оленина дитина так само і його дитина, йому й на думку не спадало, що він не зможе заявити свої батьківські права.

— Але ж Олена — його мати! — прогримів він. — Ніхто не може стверджувати протилежне. Наше дитя — не сирота.

— Мати вашого сина — злочинниця-втікачка, звинувачувана в тому, що вбила батька своєї дитини.

— Не називайте Олену злочинницею, благаю, — попросив Александр.

— Для влади втеча Олени є зізнанням. Якщо вона вирішить заявити свої права, то має стати ув’язненою й постати перед судом. Якщо ж ні, то його батько мертвий, а мати зникла, тож ваша дитина стає вихованцем держави.

— Це жахливо! — вигукнув Александр.

— Я теж такої думки, але наш кабінет не отримував мандат на пошуки. Коли ми ставимо запитання, ніхто не зобов’язаний нам відповідати. Насправді тільки батько чи мати можуть довести свої права на цю дитину.

— А хіба дитина не має особливих прав?

— Привілеї, які суспільство визнає за дитиною, виконуються через дорослих, у них не має власної незалежності до досягнення повноліття. А тут — особливий контекст. Відповідно до закону батька цього малюка вбито, а мати — втікачка.

— Звичайно непросто, — погодився Александр. — І я нічого не можу вдіяти! Якби ви знали, як я страждаю! Прошу, зробіть усе, що у ваших силах, і тримайте мене в курсі ваших кроків.

Метр Ляпуент пообіцяв і відкрив теку з документами, що лежала перед ним.

— Та прийшов я до вас сьогодні вранці з іншого приводу.

— Якась добра новина?

— Ні, мені шкода.

— Що ще трапилося?

— Мадам Мері-Ен Робертс, та, про яку ви казали, що саме їй належить ідея фіктивного шлюбу... Вона померла минулого березня.

— О Боже! Тільки не це! Тож неможливо довести, що Олена могла би скасувати шлюб.

— Боюсь, що ні.

— Може чоловіку мадам Робертс було щось відомо? Він міг би свідчити замість неї.

— Майор М’юрей Робертс каже, що дружина казала про закохану молоду пару, яка хоче одружитися. Він пригадує, що втрутився, щоб звільнити хлопця, якого звинувачували в агресії щодо військового, й дозволити йому відбути весілля саме перед відправкою до табору Спіріт Лейк. Дружина ніколи не казала йому, що йдеться про щось інше.

Вражений, Александр мовчав.

— Без свідчення мадам Робертс, щоб підтвердити фіктивність шлюбу, — заявив адвокат, — Олена — просто заміжня жінка. Тож у неї був мотив убити свого чоловіка, якого вона зрадила з вами.

— Але ж той негідник зґвалтував її! — запротестував Александр. — Присяжні мають взяти це до уваги.

— Знаєте, на жаль, чоловіка не можна звинуватити у зґвалтуванні своєї дружини, до того ж немає жодних доказів, що саме він її зґвалтував. Ви казали, він заперечив, що саме він був нападником, — нагадав Арман Ляпуент.

— Але ж Олена знає, що то був він!

— Її слово проти слова її чоловіка, а сьогодні її звинувачують, що вона його вбила. Я схильний думати, що присяжні повірять радше версії жертви. Краще не згадувати про зґвалтування, цей факт додає ще одну причину, чому Олена могла вчинити злочин, у якому її звинувачують.

Александр був розгубленим.

— Ви говорили з Абіґаль Фрайман про шлюб за домовленістю? — запитав він. — У таборі вона була кращою подругою Олени і її довіреною особою. Вона їй точно казала про це.

— Це й надалі буде Оленине слово проти слова Тефаняків, бо батьки Петра заперечують, що брали участь у цьому обмані. Я казав вам про це?

— Вони збрехали під присягою.

— Поліна стверджує, що бачила, як ви йшли з місця злочину. Тож вони впевнені, що ви з Оленою вбили їхнього сина. Зрозуміло, що вони ненавидять вас.

Александр обхопив голову руками.

— Без прямих доказів мені видається неможливим, щоб вас визнали винним у зумисному вбивстві.

— Прекрасна перспектива, — сказав глузливо Александр. — Я уникну смертної кари, щоб провести решту свого життя у в’язниці. Я платитиму за злочин, якого не вчиняв, тоді як справжній вбивця й досі на свободі.

— Слідчі дії тривають. Сподіватимемося, що з’являться нові дані, які конкретизують нашу лінію захисту, — сказав юрист підводячись. — Щоб там не було, ви можете розраховувати на мене. Я ваш адвокат і вперто захищатиму вас, як тільки вмітиму.

Зоставшись сам, Александр упав на стілець. Йому здавалося, що всі зорі зійшлися йому на шкоду. Ніколи в житті він не почувався таким безпомічним перед обличчям долі. Коли був молодшим і чув розмови про деякі справи, він часто питав себе: люди, яких визнали винними, чи були такими насправді. Коли він навчався, його приваблювало право, та йому й на думку не спадало, що одного дня саме він постане перед правосуддям.