Високо в небі місяць освітлював стежку. Увечері температура впала, і паморозь на ґрунті, у якій відбивалися нічні зорі, пропонувала погляду двох вершників мерехтливий краєвид. Аранк і Александр просувалися повільно, коні йшли кроком. Незважаючи на заперечення Імельди, Едмон дозволив сину поїхати в індіанське селище, щоб на світанку долучитися до пошуку. Однак перед тим як відпустити сина, батько загадав йому скласти нові товари в магазині, які прибули поїздом після обіду. Аранк йому допомагав.
— Якщо дівчина ще в лісі, дуже сумніваюся, що вона буде живою й здоровою, коли її знайдуть, — зауважив Едмон, перш ніж хлопці поїхали. — Зважаючи на холод, навіть якщо їй поталанить уникнути вовків, це буде справжнім дивом, що вона виживе за таких низьких температур.
Александр уважав за краще промовчати, що її знайшли і що вона в індіанському таборі.
О другій ночі, об’їжджаючи табір Спіріт Лейк, вершники побачили згори мису стовпи світла з веж, які через рівні проміжки освітлювали колючий дріт і ряди бараків.
— Війни — то чудовиська, — нарікав Александр. — Цих людей, які ще вчора приїхали до Канади, щоб жити тут у мирі, оголосили ворогами, день і ніч їх стереже озброєне військо.
— Як наслідок — зґвалтування. Багатьох наших жінок ґвалтували французькі й англійські завойовники.
— Нічого не виправдовує насилля, якого зазнала Олена.
— Іноді трапляється, що мене пече сором за людський рід, — додав сумно Аранк.
— Якщо напав її чоловік, то чому він зґвалтував її? Вона його дружина. Він міг брати її, коли захотів.
— Ти підозрюєш його, але, можливо, то не він. Над солдатами, які тут живуть без жінок, теж давить самотність. А є й інші в’язні. Олена часто одна ходила до озера, де вправлялася на скрипці у своїх аріях. Знаю, це не привід нападати, та нападником міг бути будь-хто.
— Ти впевнений, що з Оленою так вчинили?
— Мені шкода, друже, та наша старійшина, яка оглядала її, переконана.
— Якщо нападник Петро, то він явно хотів її смерті, залишивши непритомну посеред лісу. Бо чому б чоловік так чинив зі своєю дружиною?
В Александра від почуттів перехопило горло. Лють до нападника боролася в ньому з безмежною ніжністю, яка щоразу виникала, коли він думав про Олену.
Від випитого зілля, приготованого Соканон, і після жахливої ночі Олена прокинулася в індіанському селищі дещо спантеличеною. Хоча біль відступив, спогади про напад, жертвою якого вона стала, роїлися в її голові. Вона згадувала страх, запахи, дощ і удар грому, та найбільше — зґвалтування.
«О, Боже, ні!» — тужливо подумала вона, усвідомивши жахливу реальність.
А вголос поскаржилася.
— Чим я тепер стану?
— Заспокойтеся, — промовила Розен, підтримуючи її за плечі, щоб допомогти випростатися. — Наша старійшина, яка за сумісництвом іще й повитуха, ретельно вас оглянула й упевнена, що у вас не залишиться фізичних наслідків після того, що з вами трапилося.
Олена в безнадії поклала руку на живіт.
— Це жахливо! — мовила. — Наслідки простягаються набагато далі, ніж ви думаєте.
Вона опустилася на плетений килим, що був їй за постіль.
— Було б добре зрозуміти, що вона хоче сказати, — прошепотіла Розен, схиляючись до вуха Соканон.
Позавчора на березі озера Духу
Сидячи на камені, Олена поклала скрипку у футляр поряд із собою, її вологі очі блищали в останніх променях передзахідного сонця, що пробивалися крізь буремне небо. Вона мала вже повертатися, щоб сховатися від зливи, яка починалася, та, загубившись у власних думках, не звертала уваги на збурення природи довкола. Вона потрапила в пастку свого фіктивного шлюбу. Як вона може знову отримати свободу? Настоятель Жозеф, брат Александра, видавався їй відкритим, та чи зрозуміє він, чому вона скористалася таїнством шлюбу для досягнення своєї мети. Чи будуть її вісімнадцятирічна невинність і любов до брата достатнім поясненням у його очах?
Її думки перервало відчуття, що позаду неї хтось є. Обернувшись, вона побачила Петра, який стояв на стежці.
— На що ти сподіваєшся? — прогарчав він. — Що Дух озера перенесе тебе до твого гожого Александра?
Не звертаючи уваги на його закиди, вона підвелася й пішла в напрямку до нього.
— Рада бачити тебе, — сказала вона привітно.
— Справді? — здивувався Петро, піднявши брову.
— Так, я хотіла поговорити з тобою наодинці. Домовленість, яку ми уклали, була помилкою. Вона нас обох робить нещасними. Нам потрібно спробувати її виправити. Ще до закінчення війни.
— У мадам тепер є хтось, на кого вона може розраховувати! — кинув він зарозуміло. — Тож вона вже може гребувати Тефаняками.
Блискавка розколола небо, і полив дощ. Олена поспіхом сховала футляр зі скрипкою під вовняною хусткою.
— Я могла б попросити сестер із жіночого монастиря в Амосі взяти мене помічницею вчителя, а Віталій продовжив би навчання. Мені здається, що такі труднощі легше залагодити в невеликій громаді, де всі один одного знають, ніж у такому великому місті, як Монреаль.
— Моя сім’я погодилася на цей симулякр, щоб ти поїхала з нами й була нам за перекладачку.
Олена здогадалася про недобрі наміри Петра.
— Щодо твоїх, то вони пішли на це здебільшого заради того, щоб витягнути тебе із в’язниці й уберегти від примусових робіт. Проти тебе висунули звинувачення в збройному нападі на офіцера, чи забув?
Дощ усе посилювався. Олена хотіла піти в бік села, але Петро схопив її за руку.
— Тут, у Спіріт Лейку, ти — моя дружина! І я чекаю, щоб ти поводилася як дружина.
— Ти знаєш не гірше від мене, що ми розігруємо комедію. І я вважаю, що вона вже затягнулася.
— В очах в’язнів і військових ти — моя дружина. А через те, що ти не можеш приховувати свою симпатію до того жердини Лявальєра, мене вже кличуть скрипальським бовдуром.
Здивована, Олена не стримала усмішку.
— Смішно, — сказала вона.
Петро зробив кілька кроків і загородив дорогу. Взяв її за плечі й сильно струснув.
— Тобі весело? — крикнув він їй в обличчя. — Я зроблю так, щоб ти втратила свою пихатість, моя принцесо! Петро Тефаняк не любить, коли з нього глузують, особливо через якусь скрипальку, яка вважає, що може закохатися в іншого, коли є моєю дружиною.
Раптово злякавшись, Олена спробувала вирватися. Вона з усіх сил штовхнула Петра. Заскочений зненацька, він відступив на крок, зачепився ногою за корінь на стежці й упав горілиць. Скориставшись цим, вона щодуху побігла. Знавіснілий, Петро скочив на ноги й за кілька кроків наздогнав її. Дощ уже лив як із відра, а блискавки розривали небо, за ними вдаряли потужні удари грому. У білуватому світлі блискавки Олена побачила перекошене від гніву обличчя Петра. Її охопила паніка.
— Відпусти! — закричала вона.
Та її голос загубився в безперервному гуркотінні. Петро легко підхопив її й потягнув під дерева. Він грубо кинув її на землю, від чого вона випустила з рук скрипку.
— Думаєш, ти мені не справжня дружина, еге ж? Я покажу тобі, що таке справжній чоловік, — сказав Петро, ставши на коліна біля неї.
Олена намагалася вирватися, та той уже розірвав на ній корсаж і заголив живіт. По небу над нею звивалася блискавиця, і як вибух ненависті прорізав погляд Петра. Вона намагалася вирватися, але, схопивши за зап’ястки, Петро притиснув її до просяклої водою землі й навалився всією своєю вагою на її тендітне тіло, настирно шукаючи її губи. Вона відвернулася, а він спустився по шиї до її затверділих від жаху грудей і боляче вкусив.
То був жах. Олена б усе віддала, щоб утекти, опинитися далеко, під сонцем. Дощ стікав їй по обличчю, змішуючись зі сльозами. Коли Петро підвівся й грубо розсунув їй ноги, вона зробила останню спробу вирватися. На колінах між її ніг він розірвав панталони, його погляду став доступний легкий пушок її статевого органу, який вона намагалася прикрити звільненою рукою.
— Прошу тебе, Петре, не роби цього, — благала вона.
Відповіддю був бридкий сміх її ґвалтівника. Під зляканим поглядом своєї жертви Петро повільно спустив штани, у яскравому світлі блискавки показався його напружений як штик член.
З Олени вирвався довгий крик безнадії.
— Не роби цього, — закричала вона ще раз.
Щоб змусити замовкнути, чоловік розлючено вдарив її по голові й упав на неї. Напівоглушена, дівчина задихалася, нудотний запах досягнув ніздрів; її ґвалтівник був важким і смердючим. З нього виривалося глухе гарчання, що паралізувало її, а рука, яка стискала шию, не давала дихати. Вона все ж намагалася дихати. Коли гострий біль пронизав її тіло, відчула, як останні сили зрадили їй, вона знепритомніла.
Петро підвівся. Вдягнув штани й кинув зневажливо:
— Ось так! Ти моя жінка!
І пішов до села, не переймаючись про ту, яку кинув без тями посеред лісу під проливним дощем. Дорогою він не зустрів жодного вартового — мабуть, усі поховалися від зливи.
Ще з раннього дитинства Петро ненавидів Ловенців, а найбільше цю малу зазнайку-скрипальку, яка завжди проходила повз і навіть не дивилася в його бік, наче його й не існувало. Нічого немає у світі обурливішого, коли тобою нехтують, і його гордість невимовно від цього страждала. Тепер він помстився.
Пригнічена, Олена почувалася покинутою в такі трагічні події у своєму житті, глибини яких ще не могла збагнути. Вона заплющила очі. Повернути нічого не можливо. Вона була одружена з Петром Тефаняком до кінця своїх днів.
Хтось відсунув брезент на вході й увійшов до намету. То був Александр. Він навшпиньки наблизився до Розен.
— Як вона? — запитав тихо, думаючи, що Олена спить.
Почувши звук його голосу, вона розплющила очі, у її сумному погляді спалахнула іскорка. Та відразу ж відчула себе нещасною й повернулася до нього спиною, щоб приховати сором.
Чоловік став біля неї на коліна, простягнув руку й ніжно провів по її волоссю.
— Аранк розповів мені, що з вами сталося, — прошепотів він, схиляючись до неї. — Я прийшов розрадити вас і запропонувати свою дружбу.
Олена повільно повернулася до нього. В глибині її очей жив сум, який не лишав байдужим. Александр відкрив їй свої обійми.
— Ви не сама. Я з вами.
Дещо заспокоєна його словами, вона, підкоряючись миті, сіла на своєму ліжку й кинулася в запропоновані обійми, вчепившись у плечі чоловіка з відчайдушністю людини, яка тоне.
Ставши свідком стосунків, що зароджувалися між цими двома людьми, Розен і Аранк вийшли з намету, лишивши їх наодинці.
Александр довго притискав дівчину до себе, шепотів на вухо заспокійливі слова, як роблять із дитиною, яка прокинулася, бо їй наснився страшний сон. Уперше після того, як покинула Англію, Олена відчула розраду і людське тепло в обіймах того, хто довів, що насправді прихильний до неї.
Під час меси вікарій Жозеф Лявальєр закликав чоловіків востаннє організувати пошуки зниклої два дні тому української скрипальки. З кожним днем шанси знайти живим того, хто провів у лісі три дні за таких низьких температур, були мізерними.
У Спіріт Лейку полковник Борден прийшов до Тефаняків і кожного допитав. Абіґаль хотіла сказати йому про напружені стосунки Олени й Петра, та Ганс завадив їй.
— Зникнення Олени — страшенно сумна подія, та ми не повинні втручатися в сімейні стосунки інших. Тут життя важке, чоловіки озлоблені, та це зовсім не робить із них убивць.
Дивлячись на страждання дружини, він додав:
— Яка б не була причина її зникнення, ми нічого не можемо вдіяти.
Як і мешканці Амоса, військові організували останні пошуки. Та надії майже не лишалося.
Післяобідньої пори, сидячи біля багаття в селищі індіанської резервації, Олена розказувала свою історію Александру та його друзям Розен і Аранку. Під тихе потріскування гілок, вкритих весняними листочками, вона розповіла їм своє життя, що розпочалося, як корабель відплив із Саутгемптона. Вона часто зупинялася, її переповнювали емоції, які не завжди могла вгамувати. Дійшовши того, що стало причиною одруження з Петром, голос її захрип.
— Я припустилася великої помилки, одружившись із ним, — зізналася вона. — Та на той час, самотня й без жодної надії, у мене була єдина думка — забрати Віталія, який мордувався в сиротинці. Від самого народження він був вразливою дитиною. Я навіть боялася, що він помре там від туги. Пропозиція мадам Робертс видалася мені єдино можливим порятунком. До цього одруження я не мала жодного приводу не довіряти Петру. Він завжди був чемним з Віталієм і зі мною.
— Щодо цієї мадам Робертс... ви отримували від неї звістки після вашого приїзду до табору?
— Я написала їй один раз, але не отримала відповіді на лист. Дама була добровольцем Червоного Хреста, думаю, коли ситуація находить своє розв’язання, вона починає займатися іншим. Адже стільки знедолених потребують її підтримки!
З полум’я виривалися іскри, а мовчазні слухачі намагалися уявити ту ситуацію, що передувала Олениному рішенню.
— Ви вважаєте мене легковажною, бо я погодилася на таку авантуру, правда? — запитала вона під звернутими до неї поглядами, в яких читалося нерозуміння. — Менше ніж рік тому я жила, як і ви, безтурботна, щаслива й вільна. Наївна, я вважала, що моє життя так і триватиме під надійним батьківським крилом. Вам важко зрозуміти той відчай, що мене охопив, коли я лишилася сама, без копійки, в чужій країні, яка воює з моєю, до того ж я відчувала, що мене не приймають тутешні люди.
— Довіртеся нам, ми знайдемо, як допомогти вам, — сказала співчутливо Розен.
Аранк підвівся й пішов до краю лісу. Він розмірковував над рішенням, яке щойно зародилося в його голові.
— Для Тефаняків і військових зі Спіріт Лейку ви загубилися в лісі, і всі вважають вас на цей час мертвою, — проказав він, повертаючись до гурту.
— Думаю, так, — погодилася Олена.
— Тож, якщо ви згодна, ми допоможемо вам утекти.
Він поглядом шукав підтримки Александра.
— Мій друг має рацію! — вигукнув той. — Прекрасна ідея, щоб скористатися плутаниною й зникнути.
Та для молодої жінки пропозиція видалася недосяжною.
— Через зґвалтування, що вчинив Петро, у мене не лишилося ніякої можливості анулювати шлюб через Святий Престол. Якщо я зроблю, як ви кажете, то буду змушена ховатися все життя. А ще я нізащо не піду без Віталія! І моя скрипка... Усе це просто жахливо!
Вона розридалася. Александр обійняв її.
— Поговоримо завтра, — запропонував він, відчувши, що вона виснажена.
Та в Олени стало сил опанувати себе.
— Після того, що сталося, я не можу жити з Тефаняками. Вони наводять на мене жах. У мене немає іншого виходу, як погодитися на ваш план. Але як його втілити? Віталій має піти зі мною. Але я не маю ні копійки.
— Одне з твоїх бажань я можу виконати миттєво. Твоя скрипка у мене, в Амосі.
На Олениних губах, уперше як вона отямилася, з’явилася тінь усмішки, правда дещо сумна
— А мій брат?
— Ми знайдемо спосіб, щоб він зміг полишити табір, — пообіцяв Аранк. — Це не має бути важко.
— Попрошу батьків запросити його до нас... Чи попрошу допомоги у Жозефа, — висловив думку Александр.
Олена дивилася з недовірою.
— Будьте певні, ми не рушимо, доки Віталій не приєднається до вас, — запевнила Розен.
— А куди мені йти, коли стану вільною? Я й надалі буду одруженою жінкою.
— Ви можете лишатися з нами в лісі, допоки все не вгамується й не скінчиться війна, чи доки ми не знайдемо, як краще позбавитися ваших проблем. Ніхто вас у нас не знайде. Індіанці вміють ховатися, і ми весь час змінюємо місце.
Поглядом вона запитала Александра.
— Аранк має рацію, треба жити теперішнім. Спочатку хай повірять у вашу смерть. Вирішуватимемо все по ходу діла.
— Військові ніколи не заходять далеко в ліс. Для них він — місце, повне пасток і дикого звіра, тоді як для нас, індіанців, природа — спільник. Нам знайомий кожен закуток.
— Ми можемо вас навіть переправити до Сполучених Штатів, — додала Розен. — Нейтральна країна у теперішній війні й дуже велика. Ми постійно ходимо через кордон.
Благодатне тепло розлилося на душі в Олени. Саме такого розуміння, яке виказували Александр і його друзі-індіанці, вона шукали від самого прибуття до Канади. Вона передбачала вже своє подальше майбутнє у гостиннішому світі, ніж вона знала до цього часу.
— Я повертаюся в Амос уже сьогодні ввечері, щоб не викликати підозр, — сказав Александр. — Завтра поїду з Жозефом до Спіріт Лейку, щоб довідатися про результат пошуку вас у лісі. Водночас подивлюся, як можна зробити так, щоб Віталій доєднався до вас.
— Бідна дитина, як би мені хотілося, щоб він знав, що я жива!
— Зарано йому повідомляти. Якщо хочемо, щоб у нас усе вийшло, його горе має бути справжнім і викликати жалість. Та будьте певні, ми витягнемо його з табору якнайшвидше, — пообіцяв Аранк.
Олена вдячно притулилася до Александра. Кожен удар його серця здавався їй обіцянкою свободи.
У понеділок вранці через величезні вікна магазину Лявальєрів заливало сонце. Едмон відчинив двері й насолоджувався свіжим вітерцем.
— Можна сказати, що літо приходить дочасно, — зауважив він. — Вчора ще були заморозки, а сьогодні о восьмій ранку вже спекотно.
Едмон повернув табличку на бік Відчинено і повернувся за прилавок.
— Ти сумний через мадам Тефаняк, — сказав він, побачивши свого сина перед вітриною, погляд якого губився в далині.
— Так, і через її брата також. Ти пам’ятаєш Віталія?
— Звичайно, хлопчик, який повіз звідси двох кошенят.
— Олена була його сім’єю. Як думаєш, ми можемо запросити його на день чи два до себе? Йому стало б легше.
— Забудь, твоя мати ніколи не погодиться. Ти ж знаєш, що вона думає про чужинців, що живуть у Спіріт Лейку.
— Але ж Віталій тільки дитина! Вона не може звинувачувати його в тому, що йде війна.
— Точно, говорячи про дітей, ми отримали листа від Антуана. Його відіслали більше як місяць тому. Та отримана від нього вісточка дуже тішить Імельду.
— Як у нього справи? — радісно запитав Александр, який дуже любив свого старшого брата.
— Його робота на фронті вимагає багато сил. Йому важко дається щодня підтверджувати смерть молодих хлопців.
— Війни — завжди жахіття!
— Та є й добра новина, він пише, що відразу по поверненні додому зробить пропозицію Люсі. Пригадуєш гарненьку фельдшерку, з якою він нас знайомив?
— Так.
— Лікар і фельдшерка... У них буде прекрасна сім’я. Зрештою, так сказала твоя мати, але я тієї самої думки.
Александр промовчав, він думав зовсім про інше.
— Імельда мріє стати бабусею. Сподіваюсь, ти теж колись знайдеш ту єдину.
«Уже знайшов», — подумав Александр. У нього було бажання сказати Едмону, що Олена не померла, щоб врешті розраховувати на його допомогу.
— Розумію, що тобі болить за тією українкою. Вона була чарівною, і дуже шкода, що з нею таке сталося. Та ти забудеш її. У будь-якім разі вона була заміжньою.
У батькових словах не було жодної емоції, тож Александр зрозумів, що розумніше промовчати й зберегти таємницю. Він вирішив радше вчинити диверсію.
— Так тепло надворі! Якщо дозволиш, то після обіду я піду полювати на куріпку.
Едмон був у захваті. Якщо Александр знову думає про полювання, отже, він менше переживає за долю молодої скрипальки. Виходить, він не був таким уже й закоханим, як часто це говорив. Тож із радістю погодився, кажучи собі: щоб так любити природу, без сумніву, його син мав би отримати від когось із предків індіанську кров. З материного боку, бо у Лявальєрів такої не було.
О третій годині Александр осідлав коня й помчав галопом до індіанського селища. Під вовняною накидкою він сховав Оленину скрипку.
Галопуючи лісом, він думав над планом, як привести Віталія до сестри. Думав про Розен. Юна індіанка дружила із сержантом Лєпіном. Якби вона вважала, що може йому довіряти, то він міг би їм допомогти. З іншого боку, не варто довіряти таємницю багатьом. Щойно Віталій покине табір і зустрінеться із сестрою, Александр придумає новий план, більш особистий. Така думка додала йому снаги. Він перевів коня на крок і насолоджувався красою заходу сонця. Денне світило повільно занурювалося в озеро Духу, і все навкруги було чарівним.