Скрипка «Спіріт Лейку»

12

Навіть якщо британська влада й зверталася з проханням до канадського уряду вважати українців друзями, будівництво двадцяти чотирьох таборів, розкиданих по всій канадській території, тривало, незважаючи на те, що багато натуралізованих українців служили в канадській армії.

У монастирі Сірих сестер серед жінок, у яких відібрали чоловіків, і далі панував страх. Похмурі й сумні дні в холодних кімнатах минали повільно. Занепокоєння не полишало Олену, до того ж вона сумувала, що не здатна щось придумати, аби забрати Віталія. Поміж тим, щоб чимось зайняти себе, і тому що до Толі вона відчувала глибоку прихильність, Олена й далі, хоч і незграбно, але намагалася навчити його говорити за допомогою рисунків, для чого придумувала всілякі знаки. Сестра Феломена, яка бачила, яких зусиль та докладає, порадила їй метод, яким послуговувалися сестри Ґодбуа в монреальському Інституті для глухонімих. Дуже зацікавлена, молода жінка саме обговорювала цей метод із черницею, коли їх із Ліною покликали в кімнату для зустрічей.

То була Мадам Робертс. Із серйозним обличчям, вона міряла кроками залу. Ледве вони сіли, як та заявила:

— Я довго думала й дякую випадку, що підштовхнув мене. Думаю, я знайшла, як позбутися вашої проблеми.

Обидві жінки недовірливо дивилися на неї.

— М’юрей, мій чоловік, обіймає високу посаду у 22-му Королівському полку, новій артилерійській частині, яку створили минулої осені. Позавчора ми запросили на вечерю одного з найдавніших його друзів. Ви здивуєтесь, та йдеться про полковника Вілсона Бордена. Вони з М’юреєм разом вступили до військової школи багато років тому.

Не знаючи нічого про цю особу, Олена й Ліна задавалися питанням: куди вона хилить. Це вперше, що вона назвала свого чоловіка на ім’я й згадала його фах.

— Це ім’я вам нічого не каже, звичайно. Вільсон — один із тих офіцерів, хто відповідатиме за табір Спіріт Лейк, що в Абітібі. Він був у Монреалі в деяких справах і сьогодні вже поїхав назад поїздом. Перший контингент в’язнів очікують в Абітібі вже цієї середи.

Мері-Ен підвелася й підійшла до величезної картини, на якій була зображена засновниця громади Сірих сестер Марі-Марґеріт Дюфро де Ляжамре — вдова Д’Ювіль. Явно збентежена, вона дивилася на неї якусь мить.

— Мені спала на думку ідея, — сказала вона нарешті, повертаючись. — Вона не надто канонічна, але ж у нас війна. Ми маємо навчитися діяти хитрістю, чи не так?

— Я загубилася у ваших словах, — зізналася Олена.

— Учора я ходила до свого дівера, він — кюре в парафії Святого Михаїла, не вдаючись у деталі, я хотіла отримати підтримку, бо думка, до якої я дійшла, не надто відповідає заведеним правилам...

Вона не закінчила фразу. Ніколи ще Ліна й Олена не бачили свою подругу, щоб вона так вагалася.

— Перш ніж відкинути те, що я вам запропоную, пообіцяйте дослухати до кінця, — попросила вона. — Потім обговоримо.

Вона повільно говорила французькою, щоб Ліна, яка знала цю мову, хоча й не володіла нею досконало, могла її зрозуміти.

— Обіцяємо, — хором відповіли обидві жінки, яким нетерпеливилося довідатися, що вона придумала.

Спочатку Мері-Ен звернулася до Олени.

— Мадемуазель Ловенець, я повинна поставити дуже особисте запитання. Від вашої відповіді залежатиме, чи зможемо ми здійснити мій план.

Молода жінка наморщила лоба. Кожне слово її подруги тільки додавало таємничості.

— Мені нічого приховувати. Питайте.

— Дороге дитя. Чи були у вас вже інтимні стосунки з чоловіком?

— Що? Ви серйозно?

— Дуже серйозно.

— Звичайно ні! — вигукнула Олена, заходячись сміхом. — Мені тільки вісімнадцять років.

— У вашому віці дівчата виходять заміж.

— Перед тим як поїхати з України, моєю долею була кар’єра скрипальки. Заміжжя було досить віддаленим у моїх планів на майбутнє, так само, як і сьогодні.

— Дитино моя, війна, що звалилася на нас, сплутала всі наші плани. Найважливіше тепер, щоб ваш брат знову був біля вас?

— Так, звичайно, але я не бачу жодного зв’язку між цим моїм бажанням і моєю незайманістю.

— Зараз поясню. Учора, коли я ходила на зустріч з Адамом, то хотіла впевнитися, що одруження, яке не досягло мети, не є чинним із боку католицької Церкви й може бути розірваним.

— Я ніколи не брала шлюб...

— Зачекайте ще трішки, дитино, — заспокоїла її Мері-Ен, розуміючи, який таємничий вигляд усе це має. — Заінтригований моїм запитанням, він сказав, що основна мета шлюбу — створити сім’ю, і якщо сім’я не може бути створена з якихось причин, то мета не досягнута. Тож він може бути розірваним.

— І Святий Престол вимагатиме доказів?

— Звичайно! Тому я й запитала вас, чи ви незаймана.

— Але я так і не розумію, до чого ви ведете.

— Я казала, що моя ідея не дуже правовірна. Та я й далі вірю, що вона могла б розв’язати ваші теперішні проблеми.

Збентежені, Ліна з Оленою замовкли.

— Мадемуазель Ловенець, я раджу вам взяти шлюб із Петром Тефаняком.

— Що? Але ж ми не кохаємо один одного!

— Це не має жодного значення, то буде фіктивний шлюб, щоб замилити очі отцю Філемону, який стоїть на заваді тому, щоб ви забрали Віталія.

Зрозумівши, що її подруга говорить серйозно, Олена скривилася.

— Для чого Петрові одружуватися зі мною заради цього? Мої проблеми його не обходять.

Дама повернулася до Ліни.

— Я ніколи не просила М’юрея про те, що пов’язане з його роботою. Якщо ви вважаєте, що моя ідея реальна, я заступлюся перед ним за вашого сина. Я поясню йому, що розлука з нареченою погано на нього вплинула, тому він став нетерпеливим і нестриманим. Ви ж знаєте, що збройний напад на офіцера може йому дорого коштувати, особливо у воєнний час.

— Я знаю і дуже боюся за нього, особливо після того як учора озброєний солдат не дозволив мені зустрітися з чоловіком і сином. Може, вам відомо, чи заборонили відвідини в’язнів?

— Ні, але я не здивована. Ставлення до вихідців із ворожих країн стає все гіршим, на монреальських вулицях уже траплялися сутички, у які мала втрутитися армія. Газети пишуть про них щодня.

— І нас починають ненавидіти. Петро завжди був хорошим хлопчиком, який важко працював, щоб прожити. Я вважаю несправедливим, що його і мого чоловіка інтернували тільки через громадянство! Моє найбільше бажання — щоб ми знову були всі разом, — додала Ліна сумно.

— Саме так, і якщо моя пропозиція вам підходить, ви можете бути разом.

В очах Ліни, обведених темними колами, проблиснула надія.

— Я вам поки ще не все сказала, — вела далі мадам Робертс. — Під час учорашньої вечері полковник Борден нам повідомив, що ті сім’ї, які захочуть, можуть з’єднатися з в’язнями Спіріт Лейку вже навесні. Федеральний уряд схвалив проєкт спорудження будинків за межами табору. Дивовижний збіг, та єдині два табори, де таке можливе, — Ванкувер і Спіріт Лейк.

— Справді? Ми зможемо жити разом?

— Так припускає Вілсон. Одразу після свого прибуття в’язні, які хочуть, щоб до них приїхали їхні сім’ї, почнуть будувати свої будинки.

— У це важко повірити, та якщо все це правда, буде дуже добре, — сказала мати сімейства.

— Є ще дещо, що вам потрібно врахувати, перед тим як ухвалити рішення, — додала Мері-Ен. — Олена — чудовий перекладач. Буде добре, якщо вона буде поряд з вами. Табором Спіріт Лейк керуватимуть й охоронятимуть військові, які у своїй більшості говорять тільки англійською.

— Але щоб позбутися наших проблем, нам із Петром потрібно одружитися, — невпевнено підсумувала Олена.

Було зрозуміло, що така перспектива її зовсім не надихає. Вигляд у неї був жалюгідний.

— Ваш шлюб буде тільки імітацією. Ви зможете його розірвати відразу після війни. М’юрей переконаний, що конфлікт довго не триватиме. Моя ідея здається вам шаленою, але подумайте над нею.

Олена підвелася й пішла у глиб зали. Зупинилася біля вікна, яке мороз розмалював колами, й дивилася на перехожих, що йшли тротуаром навпроти. Підсвідомо її погляд зупинився на краю ковзанки, яку вона помітила далі по вулиці. Надворі падав сніг, як і тоді, коли незнайомець відкрив для неї малюсіньке віконечко до щастя. Але вона все ж подумала про те, яким радим буде Віталій, коли зможе жити з нею. Все ж запропонований шлюб — тільки фіктивний.

— Як ви слушно вчора зауважили, ми обдумаємо все вночі. Дайте нам час обговорити це, — сказала вона повертаючись. — Петру також потрібно сказати, і він ще повинен дати згоду.

Вона підійшла до Ліни, яка, здавалось, полинула думками десь далеко.

— Щоб мені погодитися на цю пропозицію, — проказала вона, — Петро повинен погодитися, що наш шлюб — тільки хитрість і нічого більше.

— Я знаю свого сина. Він поважає жінок, — запевнила її мати. — Його характер змінився, як пішли його брати, і він іноді злиться, але він — хороший хлопець, запевняю вас.

Марі-Ен підвелася.

— Ми повинні діяти швидко — пам’ятайте про це, — додала вона. — Якщо мене правильно поінформували, то Миколу й Петра планують відправити 1 лютого. Це трохи більше ніж за два тижні. Якщо ви пристанете на мою пропозицію, у нас буде дуже мало часу, щоб усе владнати. На щастя, у воєнний час шлюбні формальності спрощено.

Щиро обійнявши обох жінок, вона попрямувала до виходу. А коли виходила, вже тримаючись за дверну ручку, повернулася й уточнила:

— Ця домовленість має лишатися між нами, бо інакше жоден священник не погодиться засвідчити ваш шлюб. Для Церкви таїнства — не іграшки, якими можна легковажити. Мій чоловік теж відмовився б допомагати вам, якби дізнався про цю хитрість.

— Ваша пропозиція неочікувана, — визнала Олена, — але ми з Ліною обіцяємо серйозно обміркувати її.

Цього вечора, охоплена сум’яттям і не значи, що й думати, Олена взяла до рук скрипку. Музика була її схованкою й натхненням. З дозволу черниці вона в салоні заграла перед усіма мешканцями чудовий Концерт ре мінор, оп.77 Брамса — той самий, який того прекрасного вечора в імператорській опері було перервано оголошенням про вбивство Франца Фердинанда, спадкоємця австрійського трону. Тоді, у Відні, звернувши погляд на освітлене склепіння, вона присвятила своє соло матері. І доки летіли легкі й кришталево чисті ноти, вона благала надихнути її на найкраще рішення.

Посеред ночі, коли в монастирі Олена думала про нього, Віталій підвівся зі свого ліжка й став на коліна біля замерзлого вікна. Він приклав руку до скла, щоб воно трішки відтануло й можна було побачити зорі. По його щоках котилися сльози.

— Ваша сестра повернулася в Україну, — сказав йому отець Філемон. — Тож ви повинні нас уважати вашою сім’єю.

— Олена обіцяла мені, що ми ніколи не розлучимося. Вона швидко повернеться, щоб забрати мене, я впевнений. Ви обманник! — безнадійно крикнув він йому в обличчя.

Священник одразу посадив його в карцер спального корпусу. Такий прояв гніву був неприпустимий. Засмучений самотністю, він питав себе: чому Олена не попередила його про свій від’їзд. Може, дізналася, що їхній батько живий? Вона поїхала його шукати? Без сумніву, вони разом повернуться до Канади. Та минали довгі монотонні дні, а ніяких новин від неї не було.

Притискаючи до себе рамку з рожевого дерева, хлопчик шукав на всіяному зорями небі відповідь на свої запитання. Це була чудова ніч, така, яку він часто спостерігав у Калуші з батьком і сестрою. Він уявляв десь там посеред незчисленних зірок, материну посмішку й почувався впевненіше. Олена обіцяла, що вони завжди будуть разом. Тож вона повернеться, він у цьому не сумнівався. Він поцілував фото батьків і згорнувся калачиком під ковдрою. Потрібно тільки потерпіти.

На вокзальній платформі сім’ї, які прийшли попрощатися з в’язнями, яких відправляли в табір Спіріт Лейк, збиралися за кордонною лінією, яку утворили солдати, що не давали їм наблизитися. Викрикуючи накази англійською, яку більшість не розуміла, військові відтісняли чоловіків до вагонів, не дозволяючи востаннє попрощатися з їхніми близькими. Під сірим небом, передвісником снігу, діти плакали на руках матерів, в той час як батьки намагалися побачити їх востаннє, перш ніж забратися у вагони поїзда.

Величезний стовп чорного диму розтікався над головами сімей, що стояли на платформі, а металічний монстр увесь дрижав. А потім рушив, почав пришвидшуватися, щоб незабаром стати малесенькою точкою вдалині.

У своєму теплому хутряному пальті Олена стояла на платформі й вдивлялася в горизонт, за який вона теж поїде за кілька місяців. Її шлюб із Петром відсвяткували вчора. Здивований таким її рішенням, кюре Бонвілль наполіг на приватній розмові з нею перед церемонією.

— Ви не повинні одружуватися тільки для того, щоб отримати право опіки над вашим братом, — сказав він, підозрюючи справжню причину, що підштовхнула її до такого вчинку. — У вас ще є час відмовитися від такого рішення.

Та молода жінка була непохитною й зберегла таємницю. Прагнучи задовольнити прохання своєї дружини, яка переймалася ситуацією, що склалася для двох закоханих, майор М’юрей Робертс втрутився й поговорив із лейтенантом Гамільтоном і попросив того забрати скаргу на Петра Тефаняка. Він пояснив своєму підлеглому, що агресія, жертвою якої той став, була перебільшеною, і що він ризикує бути піднятим на кпини своїми товаришами. Врешті, він його переконав, з Петра зняли всі обвинувачення, і він вийшов із карцеру.

Майбутній благовірний отримав дозвіл відбути на три години до церкви у супроводі двох озброєних солдатів. Після церемонії кюре Бонвілль попросив лишити молодят на кілька хвилин наодинці в ризниці. Військові погодилися. Проте охороняли обидва виходи з неї, щоб бути певними, що в’язень, якого завтра на світанку мали відправляти, їм не накапостить в останню мить.

У цей холодний день першого лютневого дня Олена з тремтінням згадувала жах тих кількох хвилин, які вона провела в товаристві свого новоспеченого чоловіка.

— Тепер, коли ти стала моєю дружиною, маленька принцесо, — зневажливо кинув він їй в обличчя, — ти маєш спуститися на землю. По-перше, повинна бути дружиною люблячою й вірною. Я не хочу видаватися бараном у таборі, у якому ми зустрінемося.

Здивована цією неочікуваною заявою, вона вирішила, що буде тактовною.

— Петре, ти погодився на цю облуду, щоб полегшити наше життя — як твоє, так і моє. Тож буде краще, якщо ми домовимося про перемир’я.

— Згода, — мстиво сказав він, — я хочу укласти мир.

Він різко притиснув її до себе. Без усякої ніжності впився своїм вологим ротом у її уста. Олена розізлилася й випручалася, сильно штовхнувши його.

— Я просто хочу укласти мир, — заявив глузливо Петро, — як ти тільки-но мене і просила.

Олена була приголомшена. Коли вона говорила з ним про угоду, яку запропонувала Мері-Ен, він був сама ввічливість, і ось тепер, коли вони одружилися, в його погляді прочитувалися тільки зверхність і глузування.

— Спробуємо бути друзями, — наполягала вона, стурбована тим, чи зможе надалі жити в гармонії з Тефаняками. — Як сказала мадам Робертс, у таборі Спіріт Лейк одружені чоловіки зможуть жити зі своїми сім’ями. Коли ми приїдемо, для тебе з Миколою буде добре приєднатися до нас, а не зоставатися в бараках з іншими в’язнями.

— Він усе ж лишатиметься концтабором.

— Так, але в тебе є батько й мати, а завдяки нашій домовленості ти зможеш жити разом із ними. Я б багато віддала, щоб мої батьки були зі мною.

— З тобою буде Віталій.

— Так, на щастя, — прошепотіла Олена, зронивши сльозу. — Без нього я почуваюся самотньою.

— Агов! Не плач, мила! — кинув Петро, беручи її за плечі. — Не варто забувати, що в тебе є й чоловік.

Він знову намагався її поцілувати.

Олена бачила, що з ним марно говорити й боялася його непередбачуваної поведінки, тож вирішила вийти до групи, яка чекала на неї у церкві.

Тепер, відчуваючи полегшення, що її чоловік за договором прямує поїздом у напрямку Спіріт Лейка, вона вибачилася перед Ліною й Толею, які були разом із нею на вокзалі, й рушила за кюре Бонвіллем до пресвітерської.

— Ходімо забирати Віталія! — нетерпляче сказала вона, ледве ввійшовши. — Тепер, коли я можу надати посвідку, що я заміжня, жахливий отець Філемон не зможе заборонити йому піти зі мною.

Ця квапливість забрати брата підтвердила підозри про мотив її швидкого шлюбу, що гризли ченця, але він уже нічого не міг змінити. Може, вони справді кохали одне одного... Не бажаючи додавати їй незручностей додатковими запитаннями, він вирішив розділити її радість, що тепер вона може забрати Віталія.

Тож у доброму настрої він готувався супроводжувати її у сиротинець.

— Я попередив отця Філемона про ваш шлюб, уточнивши, що ми прийдемо сьогодні. Він спочатку поставився з недовірою, але через те, що не може сумніватися в моїх словах, у нього не було іншого вибору, як погодитися на моє прохання. Ваш брат не знає. Я не хотів, щоб він намарне сподівався, якби ваші плани з якихось причин змінилися.

Він пильно дивився в очі дівчини. Та підійшла до підніжжя великого розп’яття, що прикрашало стіну за столом священника.

— Мосьє кюре, — мовила вона стримано, — не судіть мене. — Віталій — найдорожче, що в мене є на світі, і щоб він був щасливим, я готова на багато жертв, як Ісус на цьому хресті, який багато зробив, аби нам допомогти.

— А ваше особисте щастя?

— Якщо Віталій нещасний, я не можу бути щасливою.

— Вашому молодшому брату пощастило, що ви у нього є.

— Мені теж пощастило. Без нього моє життя було б сумним. До того ж я молода, і в мене стане сил продовжити шлях, навіть якщо він виявиться хресною дорогою. Наш батько часто повторював нам, що ми маємо бути однією сім’єю й ніколи не відступати перед перешкодами. Війна колись закінчиться, і тато приїде до нас. Тож я хочу, щоб він пишався мною.

Розчулений, священник підійшов і по-батьківськи поклав руку на плече молодої жінки.

— Не бійтеся. Можу запевнити, що ваш батько пишатиметься вами! А тепер гайда шукати цього маленького чоловічка! — весело кинув він.

Підійшовши до кам’яної будівлі, яку ненавиділа усією душею, Олена побачила групу хлопчаків, які ковзали по кризі. Сподіваючись впізнати Віталія, вона поспішила до високої огорожі з металевого дроту, що оточувала двір сиротинця, але брата серед них не було. Вона вже хотіла наздогнати кюре Бонвілля, коли помітила його скорчену фігуру в кутку. Бідна дитина, як могла, захищалася від холоду, плескала руками й дула на них. Ця сумна картина була далекою від спогадів, які в неї лишилися про радісного Віталія, якого вона ходила забирати з ковзанки в Калуші та який не хотів іти з нею, бо із задоволенням грався з товаришами. А тут, втиснуту в цементну стіну, змерзлу людську грудочку було ледве видно.

— Віталію! — закричала вона, хапаючись за кільця огорожі.

На звук її голосу хлопчина підвів голову. Розширеними від здивування очима він довго дивився на неї, перш ніж зреагувати. Олена? Хіба вона не повернулася в Україну? Зрозумівши, що то справді вона, його обличчя осяяла посмішка, він підхопився на ноги й кинувся їй назустріч. Розділені огорожею, брат і сестра гаряче шукали зустрічі. Застряглі в снігу двері, ледь прочинені, виходили на вулицю. Олена штовхала їх з усієї сили, і після кількох невдалих спроб вони піддалися. Вона кинулася у двір, перескочивши замет. Не тямлячи себе від радості, Віталій плигнув їй на шию. Під вагою його тіла вони впали у сніг, весело сміючись.

Коли Олена витерла сніжинки з Віталієвого обличчя, то вже нітрохи не сумнівалася у правильності свого вибору. Ці гарні очі, які вона так ніжно любила, були єдиним джерелом щастя, здатним загоїти всі розриви її життя. Тож ще буде час повернутися до власних амбіцій.