Скрипка «Спіріт Лейку»

24

Дощ змушував на себе чекати, та коли небо все ж вирішило звільнитися від надмірної кількості води, дощило протягом двох тижнів. Першого вересня Олена не змогла піти на домовлену зустріч — завадив холодний дощ, майже крижаний, і такий сильний вітер, що викорчовував височенні дерева.

Микола в супроводі преподобного отця Амвросія Редкевича, українського священника, який був проїздом у таборі Спіріт Лейк, прийшов до Фрайманів, щоб зустрітися з нею. Отримавши мандат від канадського уряду, священник закінчував готувати рапорт про умови утримання в’язнів і користувався відвідинами таборів, щоб відпускати гріхи в’язнів і служити меси. Микола попросив його втрутитися й поговорити з Оленою, яка відмовлялася жити під одним дахом зі своїм чоловіком. Така поведінка суперечила моральності, вважав він, і була поганим прикладом для оточення. Насправді ж, глузування інших в’язнів із його сина надокучили батькові сімейства.

— Дитя моє, — сказав священник, відвівши її вбік, — прошу вас повернутися жити до вашого чоловіка. Ваш чоловік припустився помилок, але вашим обов’язком як доброї християнки є вибачити його. Тижневе перебування в карцері примусило його замислитися, і я отримав від нього слово, що віднині він поводитиметься з вами як чоловік відданий і ставитиметься з повагою.

Олена хотіла заперечити, що Петра закрили через спекуляцію алкоголем, а не через зґвалтування, за яке він не був взагалі покараний. Однак вона не могла відкрити суть свого шлюбу, не зізнаючись у непоштивості щодо Церкви, тому вирішила промовчати. А ще радше тому, що тон, яким говорив до неї пастор, без сумніву, красномовно підтверджував, що це наказ, а не порада. Вона була нажахана однією думкою знову побачити свого ґвалтівника й співіснувати з ним.

Роздратована поведінкою сина, але соромлячись обговорювати її з Оленою, Ліна теж прийшла зустрітися з нею. Вона запросила її разом прогулятися, щоб поговорити.

— Я запевняю вас, що стежитиму, аби Петро дотримав слова і тримав відстань. Менделі й Новаки розуміють, що у вашій сім’ї все валиться, тож не здивуються, якщо між вами буде дистанція. Толя буде радий, що Віталій повернувся. Йому бракує їхніх вечірніх розмов руками та їхньої гри в парчізі перед сном. Вони, ці два хлопчики, добре граються разом. І враження таке, що добре розуміють один одного!

Врешті Олена погодилася знову поселитися з Тефаняками, але для неї таке рішення стало перепоною. Вона вже не могла піти рано вранці разом з Абіґаль, щоб зустрітися з Александром. Вона боялася, що їм не вийде більше побачитися. Щодо Розен, яка мала б бути у них зв’язковою, то вона не була у Спіріт Лейку відтоді, як їхнє побачення першого вересня не відбулося.

А ще після її повернення до їхньої спільної домівки, здавалося, у Поліни виникли якісь підозри, вона весь час шпигувала. Вони ніколи не були великими подругами, але після пожежі в монреальській квартирі дівчина поводилася справді нестерпно, хоча Олена ризикувала життям, щоб витягти її з вогню. Можливо, Поліна воліла б померти, ніж жити з обличчям, вкритим рубцями.

Засмучена бачити її такою, Олена намагалася бути стриманою, не зважаючи на таке її неприємне ставлення, але Поліна ні на що не зважала. Вона з гіркотою згадувала, як Поліна зустріла її, коли вона повернулася від Фрайманів кілька днів тому.

— Мадам буде зобов’язана поводитися тихо. Все, вихиляси без чоловіка закінчилися!

Тож треба бути обачною щодо неї. На щастя, в будинку жили дві інші сім’ї: дитячі ігри, їхні сварки й вибухи сміху дуже розряджали атмосферу. Жінки разом куховарили, коли чоловіки працювали в таборі чи в лісі. Коли через погоду працювати на вулиці було неможливо, в’язні йшли в табір, де працювали на будівництві чи виконували інші завдання.

Чотирнадцятого вересня сонце знову показалося з-за хмар. Після двох тижнів негоди, які вони змушено провели в приміщенні, жінки в Ліллієнвіллі, нарешті, змогли визирнути надвір. Вони прали й вивішували білизну на довгих шворках у дворах.

Того вечора, сидячи на пеньку, Олена грала на скрипці. Це були миті спокою, які всі цінували. Граючи, вона вдивлялася в стежку в надії побачити, як нею йде Розен, коли раптом побачила Аранка. Його нерухомий силует на чорному коні вимальовувався на тлі помаранчевого неба. Зраділа, вона поклала інструмент у футляр біля ніг і гукнула Віталія.

— Там Аранк, — сказала вона. — Ходімо, поговоримо з ним.

Не чекаючи, коли сестра нарешті вкладе скрипку, хлопчина, розмахуючи руками, кинувся до свого індіанського друга. За ним ішла Олена в компанії Толі. Люди, які на своїх ґанках слухали імпровізований концерт скрипальки, були розчаровані, що музика перервалася. Вони подивилися на індіанця, довкруж якого вже скупчилася дітлашня, нетерпляче чекаючи, коли можна буде проїхати коло на його коні. В Ліллієнвіллі розваги були рідкістю, тож хлопчаки любили індіанця. До них нікому не було діла. Тефаняки не зводили очей з Олени.

Аранк зістрибнув із коня й радісно привітався з дітьми.

— Хочете покататися? — запитав він.

Він підсадив у сідло Віталія й Толю. А ще Стефана, старшенького Менделів, хлопчину дев’яти років, який часто з ними грався. Потім узявся за віжки й зробив із конем кілька кроків, щоб їх повеселити. Скориставшись нагодою, він шепнув пару слів Олені на вухо.

— Александр чекатиме на вас завтра, — проказав він їй, — вранці.

Микола підійшов, щоб зняти свого сина з коня. Двом іншим допоміг Аранк.

— Приїжджай іще! — попросив Віталій. — Я хочу довше покататися.

— Солдати не люблять, коли я кручуся поблизу, — відказав той, — та якщо зможу сховатися від них, то проїду тут.

Він застрибнув у сідло, попрощався з усіма й припустив коня галопом.

— Чого йому було треба? — занепокоївся Микола.

— Думаю, що він любить хлопців, а табір саме на його шляху, — відповіла Олена. — Тож він просто хотів розважити їх.

— Не можна довіряти цьому індіанцеві. Комендант заборонив йому тут бувати, — заявила похмуро Поліна.

Притискаючи футляр зі скрипкою до грудей, Олена покликала брата. Був час повертатися. Її серце вискакувало з грудей, а їй не хотілося, щоб Тефаняки запідозрили, що вона отримала якусь звістку. Тож вона лягла спати ще за дня.

— Шкода, що ми не живемо в індіанців, — прошепотів Віталій на сусідньому ліжку. — Аранк такий добрий!

Її маленький брат страждав від їхнього інтернування, яке все не закінчувалося. Грип, який він підхопив два тижні тому, змусив його три дні не підводитися з ліжка. Він важко видужував. Напади кашлю ще й досі будили його ночами.

— Тримай, — лагідно сказала вона, простягаючи йому рамку з трояндового дерева, — візьми фото наших батьків і попроси їх нам допомогти. Я впевнена, що ми скоро поїдемо звідси.

— Я можу прийти до тебе в ліжко? — благально мовив Віталій.

— Звичайно!

Олена посунулася, щоб він міг лягти. Дитина схудла, вона відчувала кістки під його фланелевою сорочкою. Щоб заспокоїти, Олена заспівала йому колискову Брамса, яку так любила їхня мати. Нарешті малий заснув. Занурившись обличчям у його волосся, Олена дозволила блукати думкам. Вона наперед смакувала свою завтрашню зустріч з Александром.

Сидячі надворі біля нової громадської пекарні, подалі від цікавих вух, Тефаняки розмовляли.

— Може, тобі краще відпустити її, — звернулася Ліна до свого сина Петра.

— Куди ти хочеш, щоб вона пішла? — заперечив Микола. — Вона так само одинока, як і до приїзду сюди. І не забувай, що розлучення стане приводом для глузування з нас.

— Тато має рацію, — заявив Петро, — ситуація стане гіршою, якщо ця сука мене кине. У таборі репутація — найдорожче, що є в чоловіка. Коли та бандитська морда Лявальєр звинуватив мене у зґвалтуванні, хлопці вітали мене, що я нарешті одягнув штани й довів свої права як голова сім’ї.

Він вибухнув реготом і додав:

— Я б радше сказав, я зняв свої штани! І після цього вони перестали називати мене довбнем. Чоловік має бути господарем у домі.

— Я згодна! — кинула Поліна.

Вона нічого не знала про домовленість між братом і Оленою. Коли цей шлюб за домовленістю брався, вона гоїла свої рани й більшу частину дня перебувала в ліжку в напівсні під дією морфію. А через те, що мадам Робертс вимагала якомога більшої секретності, Тефаняки вирішили не посвячувати її.

Микола витягнув свій кисет і набив люльку. Ліна схилилася над в’язанням. Їй було не смішно із синових жартів. Вона знову заговорила до нього, але очей не підвела.

— Коли Олена повернулася в табір, ти відповів коменданту, що нападник не ти. Сподіваюсь, ти сказав правду!

— Так і є. Хіба Олена вам сказала щось інше?

— Я ніколи не наважилася у неї запитати. Мені дуже ніяково.

Мати підвела очі від плетіння й уважно подивилася на сина.

— Гаразд! — нарешті погодилася. — Зараз триматимемо марку. Однак щойно поїдемо зі Спіріт Лейку, треба буде покласти край цій комедії.

Збентежена, Ліна розривалася між тим, щоб не підірвати синову репутацію в очах інших в’язнів і бажанням допомогти Олені виплутатися з важкої ситуації, у яку вона потрапила, почасти допомагаючи їм. Вона насправді хотіла вірити Петрові, коли він казав, що нападник не він, але в душі зародився сумнів. Олена сама пристала на пропозицію мадам Робертс. Але без цього шлюбу її сина безумовно заслали б на канадський Захід, куди висилали всіх непокірних, він би працював на примусових роботах на будівництві залізниці, і вона ніколи б уже не побачила його.

— Час повертатися, — сказав Микола, коли допалив люльку.

Тефаняки приєдналися до Менделів і Новаків, які вже збиралися лягати спати. Кожна сім’я відгородила собі осібні куточки навколо своїх ліжок. Олена наполягла, щоб її ліжко не розділяли з Віталієвим — така вимога здивувала всіх. Та з поваги ніхто нічого не запитував. Петро спав на ліжку внизу. І тому, що Віталій і всі діти спали поблизу, Олена знала, що він ніколи не наважиться наблизитися. Вона більше боялася його поза будинком, а в безпеці почувалася, коли він був у таборі, за колючим дротом, де працював на кухні.

Наступного дня після обіду Олена пішла зі скрипкою на схил. Охоронці, які звикли до неї, дозволяли їй безборонно ходити. Вони любили слухати її гру. Сидячи на краю лісу, вона зіграла п’єсу Шопена і дивилася на стежку, аби переконатися, що ніхто не йшов за нею і що солдати не можуть її бачити там, де вона була. Обережно підвівшись і заглибившись у ліс, вона дісталася схованки. Та Александра там не було. Вона довго чекала на нього, її відчуття загострилися через страх, що її знайдуть. Врешті, вона змирилася й повернулася в Ліллієнвілль.

Непоміченою, вона змогла піти тільки за сім днів по тому, бо Поліна ставала все більше підозрілою до неї. Відразу після обіду Олена зібралася в ліс, та Поліна, як завжди, прокричала їй, що та намагається вислизнути, і вона супроводжуватиме її. На щастя, мати нагадала, що була її черга мити посуд.

Зі скрипкою під пахвою, Олена, не обертаючись, поспішала зійти нагору стежкою. Коли була на вершині горба, уважно оглянулася навкруж, щоб переконатися, що ніхто за нею не йшов. Поруч проїхав військовий на коні й привітався з нею. Вона почекала, коли той від’їде, і щоб не привертати уваги й не виказати себе, вирішила не грати на скрипці. Потім без настрою заглибилася в ліс. Було так важко зустрітися з Александром! Схованка була хорошою ідеєю, та вона не могла приходити туди часто.

Коли вона дісталася місця зустрічі, хлопця там не було. Минуло сім днів, і він напевне був переконаний, що вона більше не зможе сюди приходити й шукав інші способи, щоб зустрітися з нею. Вона все ж вирішила трохи почекати.

Гуркіт ззовні привернув її увагу. Її охопив страх. Вона скрутилася на вовняних простирадлах. Якщо там вовк, або гірше, Петро... ні, то не може бути він. Вона бачила, як він з іншими в’язнями пішов у табір у супроводі військових. Чоловіки повертаються в Ліллієнвілль не раніше шостої вечора, після робочого дня. Вона забилася в куточок, і тремтіла, чекаючи.

Дух Озера прислухався до її молитов. То був Александр.

— Я щасливий, що знайшов тебе тут! — вигукнув він, коли побачив її. — Я правильно зробив, що прийшов.

Він розкрив свої обійми для неї.

— Батько поламав ногу. Тож я мав їхати замість нього в Монреаль на зустріч із постачальниками, і нікому було повідомити тебе. Сержант Лєпін більше не приходить у село, а індіанці пішли на північ наступного дня, як Аранк із тобою говорив у Ліллієнвіллі. Цього року вони вирішили піти раніше. Передбачають, що взимку буде багато снігу.

— Цього разу нам допоміг випадок, — відповіла вона посміхаючись. — Лишень уяви, від того побачення, яке ти мені призначив і не зміг прийти, я вперше змогла вирватися, щоб за мною не стежили.

— Аранк сказав би, що то Дух озера скеровував наші дії, — мовив він, сміючись.

— Не смійся, можливо, й так, — серйозно зауважила Олена. — Здається, я зрозуміла, індіанці вірять у духів так само, як ми віримо в Бога. Учора ввечері я помітила летючу зірку над озером і загадала бажання побачити тебе сьогодні.

— Наступного разу попроси, щоб ми зустрілися де-інде, а не тут, — сказав він, притискаючи її до себе. — Це місце — далеко не ідеальне, якщо врахувати, що наближається зима.

— Але ти ж прийшов! Важко повірити, — шепотіла йому на вухо Олена.

— Алю, любове моя, я щохвилини думав про тебе, коли їздив до Монреаля, — сказав Александр, заплющуючи очі, щоб глибше насолодитися щастям, нарешті, пригорнути її до серця. — Я уявляв, як ти хвилювалася через те, що я не прийшов на наше побачення 15 вересня. Через цю кляту війну ми не можемо жити. Потрібно знайти рішення. Я вже не можу без тебе. Я багато думав у поїздці й програвав багато сценаріїв. Я розкажу тобі, але зараз хочу насолодитися тим, що ти поруч.

Закохані лягли на вовняні простирадла. Вони дивилися один на одного, переповнені відчуттями, щоб розмовляти. Їхні переплетені тіла притискалися, спраглі кохання після переживань, викликаних страхом більше не побачитися.

Коли Александр хотів розстібнути першого ґудзика на її блузці, вона зупинила його порух.

— Я боюся, — прошепотіла.

Чоловік підвівся на лікоть і глянув на супутницю. Вказівним пальцем він обвів лінію її носа, повільно провів по обличчю. Зупинився біля довгих загнутих вій і ніжно торкнувся їх.

— У тебе чарівний погляд, — зауважив він. — Я ніколи раніше не бачив такого кольору очей. Наче захід сонця літнього вечора, коли бузковий колір зливається із сірим кольором сутінок.

Олена розслабилася.

— Алю! Алю! — повторював він, наповнюючись ніжністю обожнюваного ним імені, яке він безліч разів повторював самотнім серцем. — Твоя шкіра, як оксамитова пелюстка лілеї. Тобі неймовірно пасує твоє ім’я.

Він ласкаво торкнувся губами її щоки, підборіддя, чола. Заспокоєна ніжністю свого коханого, Олена віддалася його ласкам. Для неї відкривався світ чуттєвості, якого вона допоки не знала. Вона повільно підняла руку й провела по волоссю чоловіка, який схилився над нею. Потім уздовж його шиї, й відчула, як тремтить тіло коханого під її пальцями.

Александр підвів голову і дивився на неї поглядом, сповненим безмежної ніжності.

— Серце моє, прошепотів він їй на вухо, — наше кохання починається сьогодні тут, у цій хатині індіанських мисливців. У мене враження, що я вперше обіймаю жінку, яку кохатиму все життя.

— Ти справді віриш, що ми колись зможемо жити разом, не ховаючись?

— Якби в мене були гроші, я б викрав вас, тебе й Віталія, і ми поїхали б далеко, щоб насолоджуватися щастям під сонцем.

— Я люблю тебе, — прошепотіла Олена, притискаючись до нього. — Як і ти, я знаю, що це на все життя.

Кілька сонячних промінчиків танцювали на ліжку з гілок ялиці, тоді як закохані, переплетені тілами, віддалися на волю гулу водоспаду і пташиному співу. Була гарна післяобідня пора. Холод попередніх днів поступився незвичній для кінця вересня спеці.

— Мені так хочеться відчути твоє тіло своїм! Хочеш, я зніму сорочку? — запропонував Александр.

Злякана, Олена задовольнилася лише згідливою усмішкою у відповідь.

Александр випрямився, одяг зіслизнув із його плечей, і він знову ліг. Відчувши голий торс свого коханця, Олена затремтіла від бажання, і рішучість її дев’ятнадцяти років відсунула в минуле спогади про пережите насильство. Можливість бути з Александром випадала так зрідка, що вона не могла бажати нічого іншого, як насичено прожити миті, вкрадені у її сумного життя ув’язненої. Своєю чергою, вона один за одним розстібнула ґудзики на блузі. Александр пестив коханій шию й потроху зсував сорочку, яка врешті легеньким каскадом впала на ліжко. На ній зосталася легка камісоль, що спала, коли він зняв тоненькі бретельки. Він завмер, щоб краще споглядати її, як він зробив би перед твором мистецтва. Він не наважувався до неї доторкнутися, побоюючись, що від його дотику вона випарується й зникне назавжди. Із серцем, яке гулко калатало, Олена віддалася ласкам чоловіка, якого кохала.

— Кохання ніжне моє, — шепотіла вона, — ти найкраще, що мені подарувало життя. Ти діамант, рідкісна перлина, куточок раю в індіанській схованці.

Він поцілував Олену в усміхнені губи спочатку ніжним і легким затяжним поцілунком. Збуджений грудьми коханої, які, він відчував, пробуджувалися, він наважився відірватися від поцілунку й пригубити солонувату шкіру плеча, потім злякано ковзнув до рожевого чуттєвого соска, який застиг від легкого доторкання його губами. Олена здригнулася. Вона почувалася впевненою в обіймах Александра. У кожному його русі було стільки ніжності, що вона покірно дозволила йому підняти спідницю й доторкнутися стегна. Підштовхувана невідомою силою, захоплена глибоким бажанням повністю віддатися чоловікові всього свого життя, вона відчула, що її ноги розсуваються.

Закручений вихором чуттєвості, Александр обережно зняв кальсони зі своєї супутниці. Його охоплював трепет, коли він відкрив пухнастий трикутник. У свої двадцять чотири Александр уже знав кохання, та це вперше, коли його серце вивищувалося над його бажанням. Він випростався збоку біля жінки, яку кохав, і обійняв її. Збентежений, зануривши обличчя у її світле волосся, він насолоджувався цією інтермедією щастя, такою жаданою, що вона видавалася йому майже дивом.

— Ти і я — назавжди. Ніколи й ніхто не зможе нас розлучити, — пообіцяв він.

— Так, на все життя.

— Ти впевнена, що готова? Я не хочу на тебе тиснути.

— Я жадаю тебе усім своїм єством, усім своїм серцем, усією душею, — прошепотіла вона. — Я хочу стати твоєю.

Розчулений, Александр знайшов губи коханої. Вони обійнялися спочатку обережно, а потім дозволили бажанню захопити себе. Вони відкривали один одного, голубили, цілувалися, шукаючи злиття їхніх спраглих тіл.

— Хочу, щоб ця мить ніколи не закінчувалася, — шепотів Александр. — Я так про неї мріяв!

Він увійшов у неї з безмежною ніжністю, та Олена не змогла стриматися, щоб не смикнутися. Тіло зберегло пам’ять. Вона стиснулася на якусь мить, мить напруги, яка не сховалася від Александра. Він ніжно пестив її обличчя, заглядаючи вглиб очей, щоб розділити з нею їхнє чарівне єднання, сповнене любові. Олена розслабилася. Коли з Александра вирвався стогін, вона відчула, як її заполоняє приємне тепло, а за її стуленими повіками миготять зірки. Захоплена відчуттям повноти, вона попливла, легка, як ніколи, в тумані жаги.

— Я кохаю тебе, — прошепотів Александр, знесилено падаючи на груди своїй супутниці.

— Я також тебе кохаю, — відповіла вона, сховавши обличчя в шатеновому волоссі, від якого плив запах сонця.

У схованці розсіяне світло забарвлювалося помаранчевим. Дні на початку осені ставали коротшими[16].

— Коли я побачив тебе вперше, там, на ковзанці, ти був вільним і радісним, — пригадувала Олена. — І я хочу бачити тебе таким кожного дня нашого життя. Хочу, щоб твої почуття до мене приносили тобі тільки радість...

— Зараз я такий же щасливий, як і того вечора, — відповів Александр, цілуючи щоку, що торкалася його губ. — Найбільша винуватиця того, що ми тепер розлучені, — війна, яка затягує нас у вир. Якби не вона, ти грала б на скрипці в найкращих залах світу.

— І ми не зустрілись би, — додала вона. — Не шукаймо винних у тому, що нам випало пережити, намагаймося насолоджуватися нашим коханням тепер. Пишімо його майбутнє, сторінку за раз.

— До сьогодні я не бачив потреби отримувати платню, — сказав Александр. — Один мій брат священник, інший — лікар. У нашій сім’ї завжди було самозрозумілим, що я переберу магазин, а коли одружусь, то ми з дружиною житимемо у моїх батьків. У франкоканадців є така традиція, що один із синів опікується батьками, які постаріли. Та мої плани змінилися. Я скажу батькові, щоб заплатив мені за роботу.

— Тепер найважливіше — розірвати мій шлюб. Бо інакше ми будемо змушені жити за бортом суспільства. Думаєш, Жозеф міг би нам допомогти?

— Я вже розказував йому твою історію, а він порадив мені дати час, дочекатися закінчення війни.

Відчувши її смуток, Александр міцніше стиснув її в обіймах.

— Не хвилюйся. Я знаю, одного дня ми з’єднаємося. Підемо жити на край світу, якщо буде потрібно.

— Тобі твоїх бракуватиме. — нагадала йому Олена. — У мене така сама прив’язаність до Віталія. Я ніколи не зможу кинути його. Маємо знайти рішення, щоб жити в гармонії з нашими сім’ями.

— Ти чудова жінка! Коли повернешся у Спіріт Лейк, не забувай, як я тебе кохаю, і будь певна, що я шукаю способи, як нам бути разом. І я знайду їх!

Настав вечір. У схованці денне світло поступилося місцем сутінкам. Уже давно був час іти, та, незважаючи на страх бути знайденими, закохані не наважувалися розлучитися. Вони знову ніжно цілувалися й кохалися. Хоча вони й не були вільними, серця їхні були сповнені мрій і надій.