Скрипка «Спіріт Лейку»

29

Цієї прекрасної осінньої неділі Олег Севчук відпочивав, сидячі на громадській лавці. Хвилі, що виблискували на річці Саранак, яка петляла через місто Платцбурґ, притягували його увагу. Після меси вчитель давав уроки англійської франкомовним канадцям, які емігрували до Сполучених Штатів. У його групі були також українці, які втекли з Канади через війну і бажали вивчити мову Шекспіра.

Два роки тому на нього напав і побив Петро Тефаняк, і, вважаючи його мертвим, сховав тіло під купою гілок недалеко від прикордонного пункту Русез Пойнт. Випадково один із митників почув стогін і підібрав його. Потрапивши в лікарню Платцбурґа, найближчого американського міста, він три довгих місяці боровся за своє життя, перш ніж вийшов із коми.

— Це — диво, — сказав йому американський лікар, побачивши, що він розплющив очі. — Я думав, ви ніколи вже не повернетеся до нас.

Підлікувавшись і без цента в кишені, він потрапив до центру для знедолених, який утримувала релігійна організація. Його реабілітація була довгою й важкою. Він мав знову навчитися ходити й говорити. Тільки через рік після нападу, в серпні 1915-го, він нарешті вийшов із клініки. Удар по голові, якого йому завдали, лишив сліди: почалися раптові мігрені, ліве око не бачило, він ходив, накульгуючи, але всі розумові здібності лишилися, тільки почав трохи заїкатися. Бажання й наполегливість дозволили йому стати майже повністю незалежним.

Коли він був на реабілітації, щойно з’явилася можливість, Олег намагався попередити Олену щодо Петрової підступності. Однак він не хотів викликати підозру у свого нападника, тому попросив одну з терапевтів, Жюльєн Депре, надіслати лист на адресу, де мешкали Тефаняки в Монреалі. Конверт повернувся до нього з приміткою: Адреси не існує. Він намагався попередити український канадський комітет, викриваючи Петра, але знову, у нього не було точної адреси, і його лист не зміг віднайти адресата. Потім він довідався з газет, що багато українців, турків і німців було заслано до концтаборів по всій країні. Як тільки новий біженець прибував до Платцбурґа, Олег намагався розпитати, чи той знає Олену та її брата Віталія. Хоча біженців, хто вирішив перебратися до Сполучених Штатів, було багато, ніхто нічого не міг йому сказати.

Після закінчення меси Олег спустився у підвал церкви, де він давав уроки. Як і кожної неділі, його тепло зустріли учні. І доки вони з учнями обмінювалися новинами за тиждень, побачив, що прийшла Жюльєн, з якою в нього виникла міцна дружба. В руці вона тримала газету. Франкоканадці, що емігрували до Сполучених Штатів, підтримували зв’язки з батьківщиною, одним з таких була щоденна газета La Presse. Жюльєн купувала її щонеділі після меси.

— Ти маєш проглянути цю статтю, — сказала вона, показуючи на одну з публікацій.

— Про що там?

— Цього тижня в Монреалі починається судовий процес.

— Мені має бути цікаво?

— Читай...

Узявши газету, Олег побачив два фото, радше одне й одну карикатуру. На фото був досить симпатичний хлопець. На карикатурі — розтріпана жінка зі злим поглядом. Він прочитав заголовок: Процес над коханцями Спіріт Лейку. Під заголовком зазначалося, що процес почнеться цього понеділка, 25 вересня, у Палаці правосуддя в Монреалі.

Він підвів голову й запитав у Жюльєн.

— Ти знаєш цих людей?

— Проглянь статтю! Якщо мені не зраджує пам’ять, думаю, що ти там упізнаєш декого...

Стоячи біля сходів, Олег почав читати. Чим далі він заглиблювався в читання, його очі розширювалися від здивування.

— Не можу повірити! — кинув він розгублено. — Мадемуазель Олену звинувачують у вбивстві того бандита Петра! Найжахливіше, що йдеться про її чоловіка.

Олег зайшов у кімнату, де проводив заняття, і поклав газету на стіл. Заглиблений у власні думки, він повернувся до учнів і щось бурмотів рідною мовою. Його українські учні намагалися зрозуміти, та слова були нерозбірливими, а розповідь дуже непослідовною. Жюльєн вийшла перед класом і повідомила, що уроку не буде.

— Мосьє Севчук щойно дізнався сумну новину, — повідомила вона. — Заняття з англійської переноситься на наступний тиждень.

Усі підвелися й вийшли з церкви, кидаючи заінтриговані погляди на вчителя. Той вгамував тремтіння і стиснув долоні.

— Антон попросив мене піклуватися про його дітей, — заїкався він, — Доля дуже жорстоко вчинила з нами.

Він намагався зрозуміти, як Олена могла стати звинуваченою у вбивстві, а ще більше, що штовхнуло її стати дружиною Петра.

— Зі статті випливає, що вона втекла, — зауважила Жюльєн.

Олег повернувся у реальний світ.

— Мені потрібно в Монреаль! — вирішив він, дивлячись на карикатуру своєї підопічної. — Журналіст описав Петра як нещасну жертву збочених коханців, я повинен сказати їм, яким оманливим був той чоловік й одночасно спробувати змінити думку про Олену. І найперше — спробувати зняти з неї усі звинувачення, тому що вона точно не скоювала того вбивства, це неможливо.

Олег підвівся зі свого стільця і, дезорієнтований, закружляв на місці.

— Бідна дитина! Уявляю, якою вона була розгубленою, коли на мене напали. Вони з Віталієм, мабуть, подумали, що я їх зрадив і обікрав. Та, незважаючи на всі негаразди, що спіткали її, я не можу зрозуміти, як вона могла вийти заміж за того таргана Петра. Вона мала бути зовсім нещасною і без засобів до існування.

— Лихо часто приводить до необдуманих дій. Я згодна з тобою, Олеже, тобі треба їхати до Монреаля. Соціальний клімат у Канаді покращився. Скажімо, превентивні дії проти іммігрантів ущухли. Недавно читала, що в’язні повертаються з таборів, щоб працювати на фабриках.

— Я потрібен Олені. Тепер, коли я точно знаю, навіть, якщо й уявлення не маю, де вона є, я не можу сидіти, склавши руки, я маю допомогти їй. Думаю, Тефаняки не знали про підступність їхнього сина і піклувалися про дітей Ловенця. Навпаки, вони, здається, зловжили своєю необізнаністю. Я сподівався, що Антон приїхав до них, і вони повернулися до Європи. Якби ж то я знав про ту трагедію, яку переживали бідні діти!

Він зайшов додому зібрати валізу й поїхав на вокзал у супроводі Жюльєн. Вона переживала так само, як і її друг. Відтоді як він був її пацієнтом в інституті реадаптації, вони продовжили зустрічатися й стали друзями.

— Сподіваюсь, Олена повернеться, — підбадьорила вона. — Було б добре, щоб вона дізналася, що ти їх не зрадив, ні її, ні і брата.

— Коли приїду до Монреаля, зустрінусь із тим адвокатом, Ляпуентом, який захищає Александра Лявальєра. Якщо вірити статті у La Presse, його клієнт був коханцем Олени.

Олег поквапився сісти в поїзді. Його гризли докори сумління, що після свого одужання він не повернувся до Монреаля. Але в Канаді була війна, а він справді думав, що діти Ловенці в безпеці зі своїм батьком чи з Ліною та Миколою Тефаняками, які, на відміну від їхнього сина, вбивцями не були. Принаймні він у це вірив. Після нападу на нього Петро точно нарозказував їм три мішки гречаної вовни.

А тоді його охопили сумніви. Може, Тефанякам усе було відомо й вони були на паях. Може, вони поклали гроші в банк або ж десь сховали, щоб дістати після війни. А облігація на пред’явника — вони її теж украли? Та облігація стала б таким собі подарунком долі для людей без цента в кишені. Вона неабияк фінансово підтримала б, на що вони навіть не сподівалися. А через жадібність одружили свого сина з Оленою, багатою спадкоємицею.

Олена провела літо на стоянці Нотр-Дам-дю-Нор у компанії своїх індіанських друзів. І ні разу не ходила у Віль-Марі, бо боялася, що її впіймають. Хоча й почувалася в безпеці серед друзів, але, незважаючи на їхню доброту й увагу, вона жила в страху перед подіями, що на неї чекали. Їй так і не було відомо, де її дитина. Вона щохвилини про неї думала, серце її краялося від тривоги й горя.

Газети довго не згадували про процес над Олександром. Та вже кілька днів як їхня історія знову з’явилася на перших шпальтах.

І жодного іншого листа Кічі не отримав. За деякий час Олена зрозуміла, що вона не може тікати все життя.

Разом із Розен й Аранком вона ходила на полювання, або ж вони брали її ловити рибу на озеро Теміскаменґ. Оці миті на природі були справжнім порятунком. Вони допомогли їй відновити здоров’я й не зануритися у відчай.

У середині серпня сержант Лєпін приїхав у свою двотижневу відпустку у Віль-Марі, чим дуже порадував закохану Розен. Відтоді як вона допомогла Олені втекти, молода індіанка змушена була переховуватися, бо її розшукували за сприяння втечі злочинця. Етьєна допитували, та він сказав, що провів до церкви Розен і черницю, не здогадуючись, що то була Олена.

Діставшись індіанської стоянки, він розповів Олені, що Тефаняки відмовилися взяти немовля на виховання, але так і не дізнався, кому ж його віддали.

— Мені стало справді легше, я хоча б знаю, що мій син не в них, — сказала Олена, дещо заспокоєна. — Поліна мене так ненавидить! Я боялася, що вона йому щось заподіє.

— Знаєш, — сказала їй Розен, — мадам Дюран тебе теж не любить, факт, але вона добра і відповідальна, а ще обожнює немовлят. Я добре її знаю, бо часто допомагала їй. Я впевнена, що вона довірила твого сина тому, хто добре піклуватиметься про нього.

Олена тільки на це й сподівалася.

У кінці відпустки військовий повідомив, що він не повернеться в Амос. Табір Спіріт Лейк спорожнів, і багато солдатів отримали призначення в інші місця. Його підрозділ готується переправитись через Атлантику, щоб долучитися до канадських сил у Великій Британії. То буде ще та поїздка. Пообіцявши своїй нареченій повернутися, він поїхав з індіанського табору. Біль Розен змішався з Олениним болем.

Прийшла осінь, й індіанці збиралися вирушити далі на північ. Вони запрошували й Олену, та вона ще їм не відповіла. Процес над Александром уже розпочався. І якщо вона буде далеко, то втратить контакт з усіма й не знатиме, що відбувається насправді. А здаватися вона не могла.

Повернувшись із Віль-Марі ввечері 28 вересня, Кічі, як і обіцяв, приніс Олені газету, щоб вона відстежувала етапи процесу.

— Читай, — сказав по-змовницьки, простягаючи газету. — Думаю, там є дещо, чому ти зрадієш.

На першій шпальті в статті, присвяченій процесу, її увагу привернуло знайоме ім’я. Ледве дочитавши статтю, вона від збудження почала розмахувати газетою.

— Олег повернувся! — кричала вона.

— Хто такий Олег? — захвилювався Аранк.

— Наш захисник, той, кого обрав наш батько, щоб він опікувався нами. Він не зрадив нас! Петро побив його і пограбував. Яка наволоч! А ще намагався нас переконати у зворотному!

Вона все ще не могла повірити в те, що прочитала.

— Вітер змінюється, — раділа вона. — Завдяки Олегу люди довідаються, яким насправді був Петро Тефаняк.

— Саме вчасно, — вигукнула Розен, у захваті від новини.

Олена вийшла з намету й пішла до річки. Вона хотіла побути наодинці, щоб осмислити щойно прочитане. «Віталіє, як би ти рабів, якби був із нами! Ти так любив нашого вчителя!» Вона неуважно дивилася на кількох качок, які плавали під берегом, а у її голові товклися думки.

Цієї ночі Олена довгих дві години намагалася заснути, а потім підвелася, узяла скрипку й навшпиньках вийшла з вігвама, у якому вона жила разом із Розен. Місяць, що вже став низько над горизонтом, заливав світлом табір, жоден листочок із тих небагатьох, які ще трималися за дерева, не ворушився.

Вона спустилася до озера, туди, де були припнуті каное, відв’язала найменше — те, на якому вони з Розен ходили рибалити, поклала скрипку і взяла весло. Вона вже збиралася сісти в нього, коли легенький шерех привернув її увагу. На вершині пагорба в перших світанкових променях вона побачила силует Аранка. Вона застигла, злякавшись, що він хоче їй перешкодити.

Індіанець підняв руку й зробив знак відчалювати.

— Іди, — сказав просто, — така твоя доля, і ти маєш іти за нею. Хай наші боги будуть із тобою!

Олена вдячно усміхнулася йому й сіла в хиткий човник. Вона веслувала, як навчилася цим літом, і спрямувала каное в напрямку Віль-Марі.

До брата підійшла Розен.

— Я знайшла це на Олениному килимі, — сказала вона, показуючи клаптик паперу. — Вона дякує нам...

Вона зупинилася й простежила за поглядом Аранка — каное все зменшувалося вдалині.

— Ти відпустив її?

— Я завжди сумнівався, що ця жінка погодиться переховуватись усе своє життя. Олена Ловенець — вона справжня. Вона має бути в Монреалі. Вона занадто добра, щоб лишити Александра наодинці протистояти обвинуваченням, які висунуто проти них обох. Уже кілька днів я відчував, що вона замислилася над тим, що їй робити. Думаю, повернення її захисника й доказ його вірності стали тими силами, які спонукали взяти своє життя у власні руки.

— Звідтоді як ми запропонували їй іти з нами на північ, — зауважила Розен, — вона часто бувала замисленою. Я не здивована її рішенням. Сподіваюсь, ще побачимо її, коли в неї все налагодиться.

Брат із сестрою проводжали очима човник, аж доки він не став маленькою цяточкою на водній поверхні.

Займався день, перші сонячні промені освітлювали горизонт, у повітрі висів густий запах хвої. Задоволена власним рішенням, Олена веслувала в тиші природи, розуміючи, що незабаром має протистояти своїм суддям. Вона насолоджувалася спокоєм, бо не знала, що на неї чекає. В очах усіх вона була злочинницею. І боялася того, як до неї поставляться, коли вона прийде здаватися правосуддю. Захоплена вихором втечі й зникненням свого сина, у неї ледве стало часу оплакати Віталія. І раптом відчула, що він тут, перед нею. Вона зупинила човен.

— Дорогий братику — прошепотіла вона, а легенький вітерець розносив її слова, — я не змогла тебе захистити. Сподіваюсь, ти пробачиш мені. Ми були такі розгублені, ти і я, посеред цього горя і цих незнайомців! Моє серце не так розривається, коли я думаю, що ти приєднався до нашої мами. Але мені тебе так бракує!

Вона знову взялася за весла. Хвилі виблискували під осіннім сонцем. Дерева на березі стояли пофарбовані різними барвами, теплими та яскравими. Було надзвичайно гарно, та вона не сприймала цю красу. У неї занадто краялося серце.

— Ти згоден із моїм вибором, правда ж? — запитала вона, звертаючись до Віталія. — Я маю знайти Александра і наше дитя. Там, на небі, тобі відомо, що я не вбивала Петра. Тож прошу, допоможи мені виявити правду.

Чотирма годинами пізніше її човник обігнув виступ на вході в затоку й вона побачила село Віль-Марі. Олена ніколи не бувала так далеко на озері Теміскаменґ, та коли її індіанські друзі показали їй шлях, як дістатися цього поселення, він закарбувався у її пам’яті, із чим вона себе тепер і вітала. Змучена й голодна, вона пристала до берега, прив’язала човник, взяла скрипку й обережно скочила на берег, щоб битим шляхом дійти до села.

У кінці вулиці Олена побачила церковну дзвіницю й довірилася Богу. В животі в неї бурчало від голоду, та вона сподівалася, що кожен крок стежкою наближав її до Александра та її дитини. Її вела любов до рідних їй людей. Переступивши поріг святого місця, Олена відчула, що сили полишають її. Вона сіла на лавку в останньому ряду нефа і нарешті дозволила текти так довго стримуваним сльозам.