14

Амос, 26 квітня 1915 року

Сидячи за кухонним столом, Імельда Лявальєр гортала вчорашню газету. Щодня канадські газети повідомляли про жахливі людські втрати британських військ, до яких доєдналися багато канадців. У Франції бомбардували Реймс, а битва в Шампані закінчилася поразкою. Важка артилерія у німців була безперечно кращою від союзницької, доблесні канадські солдати гинули в битвах, а матері оплакували своїх героїв, чиєю кров’ю було напоєно чужу землю.

— Ти маєш прочитати цей репортаж, Едмоне. Журналіст пише про удушливий газ, який застосували німці з австро-угорцями. Газ спрямували на траншеї наших солдат. То не люди — справжнісінькі монстри! Коли я думаю, що всього в п’яти милях звідси ми прихистили тих виродків, мене тіпає від жаху. Канадська влада мала б залишити їх помирати від голоду як помсту за те, що їхні там змушують страждати нашу армію!

— Люди, що в Спіріт Лейку, не прийшли в Канаду як вороги, навпаки, вони прийшли до нас, щоб знайти землю свободи, багато з них були тут задовго до початку війни.

— Що ти верзеш? — накручувала себе Імельда. — Може, то шпіони, які поселилися тут у передбаченні війни.

— Мамо, не будьте такою шовіністкою, — втрутився Александр, який прийшов снідати. — Відколи прибули перші в’язні, із середини січня, я багато разів був у таборі для інтернованих, і чоловіки там видаються мені звичайними людьми.

— Доброго дня, Александре! Ти добре з’їздив? — привітався батько, якого не було на пероні, коли син зійшов із поїзда.

— Чудово! — відповів Александр. — Я закупив усе, що було у вашому списку. Наші постачальники раді, що ми — їхній клієнт. Наші замовлення перевершують їхні сподівання.

— Ну, від того, що цих покидьків розмістили й годують тут, хоча б зростає наш бізнес, — вимушено погодилася Імельда, відштовхуючи газету на середину столу.

Едмон з Александром по-знавецькому перезирнулися. Коли Імельду проривало, краще було не втручатися. У ці дні її гнів зростав ще й тому, що її старший син Антуан воював у Європі, і вона могла будь-якої хвилини отримати звістку про його загибель.

— Чи ти побачився з тією дівчиною, про яку казав мені перед від’їздом? — поцікавився Едмон, щоб змінити тему. — Її звати Аліс, якщо пам’ять мені не зраджує.

Александр захоплено підморгнув батькові.

— У вас прекрасна пам’ять! — підтвердив він жартома.

— Імена гарних дівчат, як вірші, — погодився Едмон. — Їх згадуєш усе своє життя. Вона прийшла на ковзанку?

— Ні, та я її бачив.

— Ти начебто розчарований. Вона була не такою гарною, як у твоїх спогадах?

Александр підвівся з-за столу й підійшов до плити. Узяв кавник і наповнив чашку. Не відпивши, повернувся й сів навпроти батька.

— Справжнє її ім’я Олена, — відказав він, — і вона навіть краща, ніж у моїх спогадах.

— То чому ж у тебе таке кисле обличчя?

— Дама з моїх мрій заміжня, — кинув він. — Кінець романтики!

— Ураховуючи всі ті спідниці, за якими ти бігаєш, думаю, ти швидко про неї забудеш.

— Олена — не таке вже й поширене ім’я, — зауважила мати.

— Маєте рацію, мамо, це ім’я українське. Я бачив її вчора в поїзді, вона приїхала до свого чоловіка у Спіріт Лейк.

— Що! — вигукнула Імельда, підхоплюючись на ноги. — Ти ж не хочеш сказати, що захопився однією з цих... цих нікчем?

Вона підійшла до мийки і жбурнула чашку.

— На щастя, вона одружена, — пробурчала мати. — Це усунуло проблему.

Вона ткнула в Александра пальцем.

— І щоб я не бачила, що ти намагаєшся з нею побачитися!

Тут підвівся й Едмон, а за ним і син, якого не надто торкнуло материнське попередження.

— Ходімо, сину, потрібно відчиняти магазин. Люди йтимуть до меси, а більшість скупляються перед тим, як іти до церкви. Нам багато чого потрібно розставити, враховуючи все те, що ти привіз із Монреаля.


* * *

Прокинувшись у неділю вранці, Олена з подивом побачила, що вона остання, хто ще був у ліжку.

— Нарешті! — вигукнув Віталій, коли побачив, як вона потягується. — А то я думав, що моя сестричка перетворилася на Сплячу Красуню. Ми з Толею вже давно встали, я чекав, коли ти прокинешся, щоб спитати дозволу піти гратися надвір разом із моїм другом.

Кожна сім’я зайняла свій куток кімнати. Дорослі говорили у пів голосу. Олена помітила Тефаняків, що сиділи на стільцях біля дальнього вікна. Почувши Віталіїв вигук, вони обернулися й замовкли. Петра з ними не було. Олена приєдналася до них.

— А де мій чоловік, — спромоглася мовити вона, знаючи, що має вдавати перед чужаками.

— Саме час про нього турбуватися, — пробуркотіла Поліна.

— Відколи він обморозив праву ступню і йому ампутували два пальці на нозі, син працює на табірній кухні, — повідомив їй Микола. — Для нього неділя — не завжди вихідний.

— Мені шкода, що йому зробили ампутацію, — щиро мовила Олена.

— Я лишив для тебе млинець, — втрутився Віталій і потягнув її до столу, — їх зробила пані Мендель.

Почувши своє ім’я, жінка обернулася.

— Смачного, — весело кинула вона.

Потім підійшла до Олени.

— Учора під час обшуку я бачила, що у вас відібрали скрипку. Мені справді шкода! Трішки музики не завадило б у цій дерев’яній халупі.

— Я зроблю все, щоб її повернути.

Пан Мендель приєднався до дружини.

— Валя казала, що ви добре говорите англійською. Більшість солдатів користуються саме цією мовою, і нам дуже складно їх розуміти, як і повідомити про наші потреби. Це вельми утруднює наші стосунки.

— Так, я знаю французьку, англійську й трішки німецьку.

— Ви могли б запропонувати свої послуги як перекладачка. У таборі є один, але він, на жаль, не встигає.

— Я проти, щоб моя невістка працювала на ворога, втрутився Микола, який підійшов до Менделів.

— Насправді, Миколо, вона працювала б для нас. Вона була б посередником між нами, в’язнями та нашими наглядачами.

— Якби вона погодилась, то мала б часто виходити з дому, а я не думаю, що її чоловік змирився б з тим, що вона ходила б серед чоловіків одна без компаньйонки.

Роздратована, що про неї говорять, навіть не поцікавившись її думкою, молода жінка підвелася з-за столу.

— Хоч би що там було, та тепер найважливіше для мене — повернути свою скрипку. Я спробую зустрітися з начальником табору.

Вона наділа хутряну шапку й пальто. У Спіріт Лейку було ще холодно.

— Ходімо, — сказала вона Віталію.

Надворі сонце вже стояло високо й вигравало всіма променями. Перед однією з хатин із кругляка Абіґаль і гарний світловолосий чоловік стежили за своїми двома хлопчиками двох і чотирьох років, які збирали камінці. У колисці ближче до галереї мирно спала їхня п’ятимісячна донечка. Олена підійшла до них.

— Познайомся, мій чоловік Ганс, — сказала Абіґаль французькою, щиро рада, що знову її зустріла.

Чоловік підвівся й поступився Олені місцем на сходах ґанку поряд зі своєю дружиною, тоді як Віталій і Толя стали навколішки біля малюків, щоб узяти участь у їхній грі.

— Ваш будинок не надто великий. Скільки людей живе в ньому? — поцікавилася дівчина.

— Ми з Абіґаль і троє наших дітей, — відповів Ганс.

— А інші члени вашої сім’ї, ті, що були з вами в поїзді, вони де живуть?

— Мої батьки живуть там, — Абіґаль показала на сусідній будинок із кругляка. — Навпроти — моя сестра Ґретель із Францом, її чоловіком, і двома дітьми.

— У вас у кожного свій будинок? Нас в одному будинку живе чотири сім’ї — вісімнадцять людей. У Менделів п’ятеро дітей — від двох до дев’яти років, у Новаків троє — дівчинка одинадцяти й близнюки восьми років. Жодної можливості усамітнитися...

— Тут, у Спіріт Лейку, умови життя німців кращі, ніж в українців, болгар чи турків, — пояснив Ганс. — Це несправедливо, та нашу націю канадська влада вважає вищою, тому й роботи, які нас змушують виконувати, легші, порівнюючи з тими, на яких працюють ваші чоловіки. А тому, що нічого не можна змінити, ми були б дурнями, якби не скористалися наданими перевагами.

— Тобі має бути важко знову бути зі своїм чоловіком, коли довкола стільки людей, — сказала сумно Абіґаль.

Олена схилила голову, не відповідаючи на її слова, бо для неї, навпаки, оті Менделі й Новаки, вся ця купа народу були неочікуваною допомогою, щоб триматися якомога далі від Петра.

— Якщо ви маєте більше свободи, — звернулася вона до Ганса, — чи можете піти зі мною до коменданта? Я хочу попросити його повернути мені мою скрипку.

— До нас краще ставляться, — відповів німець, — та ми теж в’язні й змушені жити за правилами концтабору.

— Але ж учора ввечері ви були там, коли прибув поїзд, щоб зустріти своїх дружин.

— Думаю, ви не помітили, але на стежці на нас чекали солдати. Як і ви, ми можемо жити з нашими сім’ями, але наша свобода вдавана. Керівництво табору знає, що втекти неможливо. Це місце — посеред глухого лісу, і якщо не брати до уваги село Амос, де нас відразу піймають, довкола немає жодної живої душі. Зими тут суворі, чимало снігу, а в лісі повно вовків й інших диких тварин. Навіть без колючого дроту, що ви бачите довкола табору, ми все одно були б у в’язниці. Солдати мають наказ стріляти, якщо хтось намагатиметься втекти.

— Не думаю, що вони наважаться стріляти по жінках, особливо якщо врахувати, що ми, сім’ї, приїхали сюди добровільно. Я спробую зустрітися з начальником табору. Не знаєте, де я можу його знайти?

Вона впевнено підвелася. Ганс показав на скупчення будинків, що видавалися просторішими, біля ще вкритого кригою озера.

— Там живуть офіцери із сім’ями. Та я б на вашому місці дочекався випадкової зустрічі з полковником Борденом, або ж направив би йому прохання про аудієнцію.

— Ви сказали полковник Борден?

— Так.

Олена пригадала це ім’я. Вілсон Борден був побратимом чоловіка Мері-Ен, той, хто в неї гостював у середині січня. Вона сказала собі: якщо цей Борден — друг такої щирої жінки, то він має дослухатися до людей.

— Я прогуляюся в тому напрямку. Ти зі мною? — запитала вона у Віталія.

Хлопчик у захваті приєднався й узяв її за руку.

Ганс недовірливо дивився на них, але не перечив. Допоки вони йтимуть стежкою, їм нічого не загрожуватиме. Найгірше, що може трапитися, — їх перехопить солдат і доставить додому під конвоєм.

На ще замерзлій землі траплялися клаптики снігу, але кілька ніжних зелених паростків уже пробивалися на білій поверхні. Під гарячими променями квітневого сонця весняні запахи прокидалися й здіймалися у повітря як провісники тепла. Кілька не надто мерзлякуватих пташок повернулися з вирію з півдня й, наспівуючи, мостили гніздечка. «Життя оточене казкою, — подумала Олена, разом із Віталієм сходячи схилом до озера. — Шкода, що люди стають його полоненими».

Раптом на повороті стежки перед ними з’явилися два солдати.

— Стій! — крикнув більший із них ,і став посеред дороги.

Звиклі до того, що полонені чи члени їхніх сімей не розуміють мови, він показав підійматися назад до села, вказуючи на нього кінцем ствола.

— Ви можете говорити англійською, — сказала Олена. — Ми з братом знаємо вашу мову.

— Тож негайно повертайтеся до своїх. У вас немає дозволу виходити за межі відведеної вам території.

— Мені потрібно зустрітися з вашим командиром, — наполягала Олена.

Солдат захихикав.

— І тільки! Думаєте, вам досить висунути кінчик вашого носа, щоб вас зустрічали урочисто і з почестями, достойними принцеси! Ви тут не в люксовому готелі, де Вашій Високості досить тільки побажати, щоб отримати все.

Він загрозливо посунувся вперед, змушуючи її відступити.

— Ідіть геть, наш командир не гаятиме свого часу, вислуховуючи ваші звинувачення. У нього інших справ — по самісіньке горло.

Другий військовий, сержант, що стояв дещо далі, приєднався до колеги.

— Я знаю цих людей, — заявив він. — Я відведу їх до їхнього будинку.

Олена здивовано повернулася до того, хто це сказав. Вона не пригадувала, щоб із ним колись зустрічалася.

— Ідіть за мною, — наказав сержант французькою. — Полковник приймає лише за попереднім записом.

Під похмурим поглядом першого солдата Олена вирішила, що краще не наполягати.

Поверталися мовчки. Коли показалися хатки з кругляка, вона подякувала сержантові.

— З вашого боку було люб’язно сказати, що ви нас знаєте. Ваш колега був досить агресивний.

— Я сказав правду, — мовив сержант, уповільнюючи крок. — Ми вже зустрічалися.

— Я вас пригадую, — оживився Віталій. — Ви перевіряли моїх олов’яних солдатиків і питали, яка з двох армій переможе у війні.

— У тебе чудова пам’ять, молодий чоловіче, — визнав офіцер, зупиняючись і повертаючись до нього. — Я — сержант Етьєн Лєпін.

— Ви віддали мені фігурки й порадили не надто їх показувати іншим. Відтоді я граюся ними тільки у своїй кімнаті.

— Так завбачливіше з твого боку, — погодився Лєпін, куйовдячи йому чуба.

А тоді звернувся до Олени.

— Не забувайте, що ви живете в таборі, у якому також живуть в’язні чоловіки й солдати, що не мають жінок. Уникайте ходити одна. По-перше, це заборонено правилами. Військовий, який занадто покладається на власну зброю, може подумати, що ви втікачка. І вистрелить у вас.

— Я думала, що ми, члени сімей в’язнів, вільні йти й повертатися...

— Ідеться про відносну свободу. Ви вдома у ваших будиночках і біля них, але не повинні віддалятися від них.

Він попрощався й був готовий уже йти. Олена затримала його, поклавши руку йому на плече.

— Учора ввечері, коли ми приїхали, у мене забрали скрипку. Думаєте, ви змогли б переконати коменданта повернути її мені?

— Зроблю все, що в моїх силах, — пообіцяв він.

Петро, який повертався після роботи на табірній кухні, зупинився біля них.

— З вашого дозволу, сержанте, я проведу свою дружину додому.

Не чекаючи на відповідь, він схопив Олену за руку й швидко потягнув до їхнього дерев’яного будиночка.

— Ще забракло заскочити, як ти упадаєш коло ворога! — почав заводитися він, тільки-но за ними зачинилися двері.

І, не звертаючи увагу на Менделів, які встановлювали ширму біля свого ліжка, дав їй ляпаса.

— Я бачив, як ти вертіла хвостом перед тим солдатом і трималася за його руку. Тобі краще стримуватися, щоб мене не вважали за телепня в таборі!

Валя зробила крок до дівчини, та чоловік притримав її. Маркові не сподобалася Петрова жорстокість, але ж Олена була його дружиною. Їм не варто втручатися в сімейні сварки.

Не кажучи й слова, Олена підійшла до свого ліжка й сіла. Петро, як вона й думала, був жорстоким. Вчорашня люб’язність була лише миттєвим затемненням його глибинної природи.

Повернувшись до табору, Етьєн Лєпін відчув якесь дивне занепокоєння; він навіть подумати не міг, що ця гарна й неординарна жінка може бути дружиною цієї свинячої морди Петра Тефаняка. Від часу свого приїзду до Спіріт Лейку цей неприємний, чванькуватий і жорстокий в’язень тільки те й робив, що порушував порядок.

— Цей чоловік — підривний елемент, — заявив лейтенант Ґордон, коли відправив його у карцер після того, як він здійняв бійку з працівниками кухні.

Ясно, людська натура приховує багато див.

Загрузка...