Скрипка «Спіріт Лейку»

15

Відтоді як вони два тижні тому поселилися в таборі, українські й німецькі сім’ї могли насолоджуватися м’якою погодою. До того ж будівництво невеличкої каплички, яке почали чоловіки ще до їхнього приїзду, було майже завершене.

— Наступної неділі священник з Амоса відслужить першу месу у вашій церкві, — повідомив їм напередодні лейтенант Дарел Ґордон, один із небагатьох військових Спіріт Лейку, який добре вмів висловлюватися як французькою, так і англійською.

Стоячи перед дерев’яною будівлею, Олена й Абіґаль милувалися скромним храмом, який у цьому забутому Богом місці видавався їм собором.

— Я рада, що Ганс працював над цим проєктом, — сказала жінка, тугіше стягуючи хустку на плечах. — Тож він працює ближче до нас. І може щодня приходити на обід додому. Це не так, як Франц, чоловік Ґретель, який має йти в табір щоранку, щоб працювати в лісі. Увечері він повертається, виснажений й покусаний різними бестіями.

— Вашому батькові теж поталанило працювати з Гансом.

— Татові шістдесят дев’ять років. Коли будівництво каплиці завершать, він, як і більшість літніх чоловіків, повернеться на кухню. Думаю, твій чоловік теж там працює?

— Так, через ампутацію двох пальців на нозі, — відповіла вона, не вдаючись у подробиці.

Обидві жінки здружувалися все більше, але Олена уникала розмов про Петра. Її подруга поважала її мовчання, вона здогадувалася, що з їхнім шлюбом коїться щось не те.

Життя в громаді якось організувалося. Зранку діти збиралися у Фрайманів, і Олена вчила їх читання й арифметики. Після обіду була черга Абіґаль та її сестри Ґретель вести уроки малювання чи історії. Тож Олена користалася вільним часом, щоб навчати Толю знакової мови відповідно до методики сестер Ґадбуа, яку дістала для неї сестра Філомена перед самим їхнім від’їздом із монастиря. Хлопчик мав велику зацікавленість до того, що він уважав грою, але переважно тому, що це допомагало йому спілкуватися з Віталієм, який розважався, вивчаючи цю мову разом зі своїм другом.

Жінки поверталися вже до своїх домівок, коли їх раптом зупинив сержант Лєпін.

— Наш командир хоче вас бачити, — сказав він до Олени.

— Господи! Сподіваюсь, щоб повернути мені скрипку! — вигукнула вона.

— Я вам цього бажаю, — відповів військовий, радий, що може хоч чимось бути їй у пригоді.

— Молися за мене, — попросила Олена, повертаючись до Абіґаль. — Найпалкіше моє бажання тепер — повернути мій музичний інструмент!

— Ідіть за мною, — звернувся до неї Етьєн Лепін.

— Нумо, — підбадьорила її Абіґаль. — Буде чудово, якщо ти гратимеш на скрипці наступної неділі на відкритті нашої церкви.

Коли вони прийшли в офіцерське поселення, Олену відвели до великого будинку, набагато просторішого від усіх дерев’яних хатин, що вона бачила до цього часу. Доки вона чекала на аудієнцію, її увагу привернуло піаніно, що стояло під величезним вікном, яке виходило на озеро Духу. Зачарована клавішами зі слонової кістки й чорного дерева, що виблискували у сонячних променях, вона підійшла до інструмента. Не змогла втриматися, щоб не доторкнутися пальцем, потім другим, і під її руками народилася ніжна мелодія. Захоплена музикою, вона сіла на лавку й заграла Симфонію n01 Брамса — той угорський танок, який так любила її мати.

Полковник Борден стояв на порозі вітальні й слухав її, не перериваючи.

— Ви прекрасна піаністка, — привітався він захоплено після того, як вона скінчила гру.

Імпозантний, він стояв із сигарою в руках перед еркером навпроти світла.

Олена поспішила підвестися й вибачитися, що без запрошення скористалася його піаніно.

— Я оглянув вашу скрипку, — повідомив він глибоким голосом. — Дуже хороший інструмент, доладно зроблено. Я вражений його якістю.

— То подарунок батьків, — прошепотіла Олена, налякана строгістю чоловіка.

— Я вирішив познайомитися з власницею цієї скрипки...

— Ви маєте намір мені її повернути? — перебила його молода жінка, яку аж жаром пройняло від думки, що їй повернуть інструмент.

— У таборі мало коли випадає можливість розслабитися. Визнаю, було б дуже шкода, якби ви позбавили нас свого таланту. Чи погодитесь ви зіграти щось для мене?

Він показав на стіл на підмостку, на якому лежав її цінний об’єкт.

Олена повернулася до підмостку. Футляр був там. Як вона могла не помітити його, коли ввійшла до кімнати? Раптом, одна у всьому світі, вона пішла до овального столу і якусь мить дивилася на нього, не наважуючись відкрити. Нарешті лагідно відтулила кришку. Інструмент був на своєму ложі з червоного сатину. Ніяких ознак не було, що указувало б на те, що з ним погано обходилися. Вона ніжно взяла його, піднесла до плеча й кількома несвідомими рухами налаштувала струни. А потім із заплющеними очима заграла угорський танець, який щойно грала на піаніно. Коли відлетіла остання нота, вона вигулькнула зі свого сну й допитливо глянула на полковника. Той зворушено мовчав.

— Ви віддасте її мені? — несміливо спитала Олена, яку мовчання полковника змушувало ніяковіти.

— Так, — просто сказав офіцер.

— Дякую! — вигукнула вона.

Не в змозі контролювати свою радість, вона піднесла руку до обличчя заледве стримуючи сльози, що затуманювали її погляд.

— У неділю, на відкритті каплиці, ваші співвітчизники будуть точно в захваті, якщо ви погодитеся зіграти для них. Має приїхати вікарій з Амоса, щоб відслужити месу. Ваша музика засвідчить йому, що сім’ї в’язнів раді жити тут і що ми ставимося до вас із повагою.

Чи буде виступ у церкві ознакою колабораціонізму, як припустив Микола, коли Марко Мендель порадив їй запропонувати свої послуги як перекладачки? Та радість від поверненої скрипки була більшою за сумніви.

— Це буде для мене честь, — гордо мовила вона.

Підполковник Борден провів свою гостю на галерею, де на неї чекав сержант Лєпін. Як жінка з таким неймовірним талантом опинилася в його таборі? Спостерігаючи, як вона йде брудною стежкою за сержантом, старий офіцер замислився над уразливістю демократії в час війни. Над правами цих іммігрантів наругалися, навіть якщо він не міг особисто собі нічого закинути. Він підкорявся наказам. Рішення про створення табору Спіріт Лейк, яким він командував, ухвалювали у високих кабінетах, щоб змусити стихнути невдоволене гарчання ксенофобських настроїв канадського населення. Та він також усвідомлював, що багато хто серед в’язнів був безробітним, і їхнє інтернування було простим і швидким рішенням, знайденим містами, що були відповідальними за їхнє поселення й харчування.

Сидячи на дерев’яній лаві дрезини, що везла її в Амос, Олена обмірковувала події останніх днів. Після виступу на відкритті каплиці вікарій Жозеф Лявальєр запросив її за два тижні в Амос виступити на месі на Трійцю. Зрозуміло, що вона не могла погодитися, бо їй було заборонено віддалятися від житла. Тож Абіґаль порадила їй звернутися до підполковника Бордена.

— Ось чудова нагода показати мешканцям Амоса, що інтерновані в таборі Спіріт Лейк люди не обов’язково якісь покидьки, — гордо відповів офіцер обом жінкам.

І видав дозвіл.

— Вас має хтось супроводжувати, — уточнив він. Одна жінка повинна мати супровідницю.

Петро запропонував себе.

— В’язні не можуть полишати табір, — беззаперечним тоном зауважив Борден, — а особливо зі своїми дружинами. Буде занадто велика спокуса втекти.

Відтоді як вони приїхали у Спіріт Лейк, Олена щоранку вирушала до Фрайманів, коли її чоловік ішов на роботу, аби спокійно помитися, і обидві жінки користалися нагодою, щоб поговорити.

Олена запросила Абіґаль супроводжувати її в Амос, чим накликала незадоволення Ліни й Поліни.

— У мене велика проблема, — зауважила вона німецькою, — я не маю сукні, яка пасувала б до такої події. Одне, що маю пристойного з одежі, ту, яку вдягала на Різдво, — вовняний костюм. У кінці травня, враховуючи теплу погоду останніх днів, якщо я його вдягну, то буду схожа на матінку Санта Клауса.

Рада, що її запросили, й розвеселена порівнянням, Абіґаль запропонувала:

— У тебе такий самий розмір, що і в моєї сестри Ґрети, а я знаю, що вона привезла сукню, яку торік пошила їй матінка з нагоди весілля нашої кузини. У цій бузковій сукні під колір твоїх очей ти матимеш неперевершений вигляд.

— Я одягну підвіски й сережки, у яких була на опівнічній месі та які мені повернули для цієї поїздки.

Дорогою до Ґрети за сукнею, трішки ніяковіючи, Абіґаль попередила подругу:

— Ти можеш сказати, що це мене не стосується, та Ганс розповів мені, що Петро, твій чоловік, продає горілку в’язням.

— Цього не може бути! — здивувалася Олена. — За ті двадцять п’ять центів на день, що він заробляє, працюючи на кухні, неможливо купувати алкоголь і його перепродувати.

— Полковник Борден помітив, що деякі чоловіки п’яні на вихідні, і Ганс думає, що він веде розслідування щодо цього. Пліткують, що саме Петро постачає їм алкоголь. Звичайно, в’язні мовчать, та якщо твого чоловіка спіймають, йому буде непереливки.

— Не можу уявити Петра, який робить те, про що ти сказала.

— Саме він замовляє продукти для кухні. І, можливо, він у змові з хлопцем, якій їх привозить, чи з якимось військовим. Саме співучасник купує алкоголь в Амосі й привозить у табір. Петро ж продає тим, хто до нього звертається, і, видається, охочих достатньо. Що ж до грошей, то може він домовився про першу поставку в кредит, пообіцявши оплатити з прибутків?

— Не можу повірити в це, — відказала Олена скептично. — Ти впевнена, що йдеться про Петра? Ганс може помилятися.

— Маєш рацію, він поки що не має доказів. Та тобі варто поговорити з чоловіком, бо якщо то він і його спіймають, йому загрожує провести багато днів у карцері, на хлібі й воді. Ганс розповідав про в’язнів, які були в каталажці й виходили звідти побитими. Тут концентраційний табір! Покарання за порушення режиму надзвичайно суворі.

Олена пообіцяла передати її слова Миколі, якому доречніше буде поговорити із сином.

Рано-вранці на Трійцю лейтенант Ґордон і сержант Лєпін прийшли за жінками. Звичайно, Віталій теж їхав — це було умовою музикантки, щоб прийняти запрошення.

Побачивши чудернацьку машину, що мала довезти їх до місця залізницею, Олена й Абіґаль на мить завагалися. А малого пасажира захопив двигун.

— Це дрезина, — уточнив Лєпін. — Завдяки системі важелів, що приводиться в рух руками, ми можемо подолати велику відстань із мінімумом затрачених сил.

— Схоже на водяні помпи в будинках, — поділився своїм спостереженням Віталій. — Я можу допомогти вам качати нашу дрезину?

Він був щасливий, що з ним сталася ця пригода.

— Найбільше зусиль вимагає зрушити транспорт із місця, але як тільки набираємо швидкість, стає легше. Ти зможеш керувати.

Відстань між табором і селом була досить короткою, а ранок гарним. Доки Віталій розважався тим, що працював важелем, Абіґаль і Олена насолоджувалися чистим повітрям навколишнього лісу.

— Як гарно, оця мить свободи, — зауважила Абіґаль. — У мене враження, що я знову на Іль Жезю[15], на північ від Монреаля, ми там жили, доки Ганс не втратив роботу.

— Чому ваших чоловіків заарештували?

— Якось мої чоловік, батько і зять пішли нарубати дров у лісі за нашим будинком. Дітям було так холодно, що вони навіть гратися перестали. Було боляче на них дивитися. Чоловіки так і не повернулися. Їх побачили солдати й затримали за посягання на громадську власність...

— У воєнний час дуже легко зробити з чужинців ворогів! — зітхнула сумно Олена.

Відколи вони виїхали зі Спіріт Лейку, Абіґаль спостерігала за своєю подругою, яка, загорнувшись у вовняну накидку, сумувала. Її здивував синець і набряк на лобі, який та намагалася приховати за пасмами волосся.

— Ти впала? — наважилася вона запитати.

— Ні, — запевнила подруга, — я вдарилася головою, коли хотіла взяти мило на раковині.

Проте прозвучало це непереконливо. Абіґаль нахилилася й так, щоб не могли почути інші пасажири, тихо запитала:

— А, може, то твій чоловік зробив?

Олена глянула на Віталія, він голосно сміявся, вправляючись важелем, разом із військовими.

— У нашій сім’ї не все ладно, — відповіла вона, — та я не хочу про це говорити.

— Я поважаю твоє бажання, та знай, я твій друг. Ти завжди можеш покластися на мене.

— Дивіться, — сказав Ґордон, — там он показався вокзал Амоса. Там нас має зустріти вікарій Лявальєр. Підполковник надіслав йому вчора телеграму, щоб повідомити час нашого прибуття.

Отримавши лист від знатних осіб Амоса, Олена відчувала піднесення. Звичайно, церква — не англійський Двір, але це миле запрошення відвернуло її від сумного повсякдення й повернуло до мистецтва. Вона всотувала запах чистого ранкового повітря, намагаючись погамувати емоції; може, цей кюре Лявальєр родич Александра? Вона так сподівалася знову його побачити й поговорити, але тільки тому, що він подобався Віталію!