Таємна вечеря

Не похитнувся у вірі і слові

ГОСПОДИ, коли ж це було? Не інакше, як десь у шістдесятих. Дозрілі парубки, ба навіть жонаті однолюби мліли од олійниківської примруженої шляхетності:

Оце чорне, оцей гетевський чорт, оцей театральний поворот любої голівки чарували все молодецтво України. Мовби нічого такого й не сказано, ніякої, мовою комп’ютерного віку, інформації, — але скільки поезії, скільки тієї тайни, яку може випромінювати тільки кохання, тільки чисте й зріле почуття.

Борис Олійник заселяв серця і душі почуттями сильними і добрими, красивими і навіть гіркими, але не надривними:

Навіть найгріховніші почуття у нього чисті. Його притча «Ніч масок», де нуртують «потаємні і грішні замисли», де жінка «строго плистиме, як черниця, сховавши під вії гріховну знемогу, демонструючи вірність свому чоловіку», «і раптом її тіло дівоче застогне й заплаче», зриває машкару з щоденної жахливої гри в доброчинність і вірність людей з «певним становищем» з такою навалою ліричного почуття, що чистоту бачиш навіть у гріхопадінні, яке — від любові. Навіть якщо його немає, навіть якщо воно ще тільки живе в жаданні, спразі плоті. І хоч задум «Ночі масок» незмірно ширший, філософія її не простує, а долає лабіринт не тільки ліричної, а й саркастичної, сатиричної напруги, не одне покоління вичитувало в ній гімн саме оцьому чистому «нечистому» коханню.

Любов у Бориса Олійника — це передусім вірність. Не банальна цнота — прапор моралістів, а вірність — почуттю, серцю, собі, коханій людині. Найвища духовна озброєність. І водночас найбільш людяний прояв людського.

Чи не надто ризиковано, ба навіть безвідповідально починати розмову про творчість Бориса Олійника з його не такої вже й кількісно рясної, взагалі для нього не вельми характерної інтимної лірики? Думаю, що ні. По-перше, тому, що цей есей — не стільки про поезію одного з найталановитіших творців України другої половини двадцятого століття (поезія прозових коментарів не потребує) і, звичайно ж, не його творчий портрет, а лише спроба дати начерк, обрис непростої, складної постаті, в якій поєднались поет і політик. А по-друге, інтимна лірика розкриває в Олійникові такі грані натури, котрі роблять його людиною близькою і зрозумілою, геть не тією, якою зображають політичні опоненти. Поезія — правдивиця, політика — брехуха, — ось де може знадобитися зронена колись істина. То ж Олійників «інтим» видає в ньому натуру надзвичайно цілісну, з щедрою, але ощадливою «гамою життєвих вимірів і принципів, моральних критеріїв» і пожадань, які не можуть не прихиляти до нього людей.

Власне, про вірність як домінанту його любовної лірики є ще й тому сенс говорити, що і в громадянській поезії, у якій талант його розкрився на повну силу, Борис Олійник залишається на тій же моральній висоті. Я не знаю в сучасній українській поезії творця, який би з такою художньою силою засвідчив вірність і свою, і покоління дітей війни пам’яті тих, хто не повернувся з бойовищ другої світової. Але тема пам’яті у нього не замикається на війні. Пам’ять для нього — вірність передусім справі батьків, до кола яких входять і батьки батьків, ширше — справі поколінь, яким ми йдемо на зміну, власне — Україні. Зачитана і потрактована до останнього слова знаменита його поезія «Батьки і діти! Діти та батьки!», але через чверть віку є сенс глянути сьогоднішнім зором на те, у чому клявся поет і від чого він не відступав, як би і в чому не звинувачували його недруги. Так, були тут і «краснодонський шурф» з його «лінзою крику», і «льодовий Сиваш», і звихрений комбатом у небо прапор — і хіба у кого сьогодні стане совісті хоч щось із цього ряду піддати сумніву? Але першим рядом у нього йшло інше:

Щось коментувати тут немає потреби — той, хто має очі, все бачить, у кого є вуха, все чує. В кожному разі «тополь приречений кортеж» як вічний супровід України, верби і калина, Сіркова шабля і Лисенкова дума доволі прозоро говорили читачам про найдорожче, те, що болить поетові, і про що критика, навіть коли вона все бачила і розуміла, говорити не могла. Крім вірності, потрібна була ще й відвага, щоб сказати про вічну Тарасову муку і його, Олійникову, молоду муку теж.

Ми довго і тяжко, проклявши на всіх перехрестях вульгарний соціологізм, визволяємося з його обіймів. І досі надто голінні накладати політику на вірші. Але поезія живе за своїми законами, а політика — за своїми. Перетини можуть і шкодити, і допомагати. Не варто їх лише ототожнювати. Коли я читаю у Павличка, що Маланюк переміг Сосюру, доводиться тільки розводити руками. У кожного поета своя правда і свої провалля. У великого Маланюка — свої, у не менш великого Сосюри — свої. їх зіштовхнули, але чи варто сьогодні визначати переможців? Ось так і з Борисом Олійником. Дехто, поклавши на карб поетові його політичні і партійні уподобання, ладен забути, що не хтось інший, а саме він, як мовиться, легально прокладав магістраль національної самосвідомості. Прочитайте хоча б поеми «Дорога» і «Доля», прочитайте «Сковороду і світ», де просто-таки б’є, стукає в серце зрада Україні козацької старшини, яка «клейноди обміняла на маєтки», — це ж саме і є той духовний родовід України, який прочитувався у спразі «віднайти дорогу всіх доріг» для неї. Поетів «колодязь сумлінь» давав чистої води відповідь на тривоги і болі, що обсідали людей, яким боліла доля рідного краю, його державне майбутнє. Вони були мов формули: «Древо одваги з іменем — Січ», «Ми зберегли своє власне обличчя, ймення, характер, поставу і звичай, землю і долю свою». Між іншим, поет розплачувався за пряме, відверте слово партійними доганами, але ні разу не зрікся жодного рядка. Як, до речі, не осквернив совісті і партійне сумління модними прокляттями націоналістам, на які щедрі були деякі його сьогоднішні супротивники. Він ніколи не записував себе в націоналісти, але й не дозволяв собі дивитися спогорда на тих, хто йшов на прю з системою з національною ідеєю в серці. У його серці та ідея мирно уживалась і уживається з християнською ідеєю соціальної справедливості, що стала й ідеєю соціалістичною. Без протиріч. І якщо вже комусь дуже захочеться подискутувати довкола цієї колізії, про одне варто подбати — аби не опуститись до наклепів і спекуляцій. Бо, на жаль, Олійника вони супроводжують уже не один рік, але про це — пізніше.

Можна б отак і далі низати вузлові моменти людської і творчої вірності поета заголовним моральним засадам нашого співжиття, але повстає сама природа його поезії, сиріч — сама поетова натура. Адже в чому головна прикмета його віршів, поем, взагалі поезії Бориса Олійника? Розчленувати її по тематичних закутках навряд чи кому вдасться. Ось я цитував його вірші про кохання. Але в чистому вигляді їх у нього просто не існує, а якщо й були — то в ранній молодості, читачеві вони малодоступні. Отой знаменитий вірш про милу, якій «пасувало тільки чорне» і яка окрутила «навіть гетевського чорта», радше й не про любов, а пристрасне заперечення фальшивої моралі в коханні. Тим він і брав, тим і мліли над ним і парубки й дівчата кінця шістдесятих років. Не менш знамените «Відлуння» — не тільки про народження дитини — «сіроокого відлуння» севастопольської трагедії — «луни», воно швидше про життя як відлуння воєн, котре супроводжує чесне серце весь вік. Поема про чорнобильську трагедію — власне не про сам Чорнобиль як такий, хоч, звісно, він відправна точка і нервовий центр усіх візій і осягнень, а всепоглинаючий біль за людину, котра породила собі на горе атомного монстра, накликала на себе всі громи і блискавки природи нерозумним її моделюванням.

Вірність як філософська категорія пронизує всі ці речі, але вірність чому? Звісно, любові. Звісно, пам’яті. Звісно, рідній землі. Але Борис Олійник поет надто глибокий і цілісний, щоб його основоположну людську і творчу прикмету отак просто «розфасовувати» по скриньках-віршах. Вона має засадничий характер і може бути потрактована тільки в плані широти і цілісності — як вірність Правді, вірність Покликанню, вірність раз і навіки обраним Дорозі й Долі, вірність Відповідальності, яку взяв на себе, прийшовши у цей світ. Власне, те, про що поет написав у «Заклинанні вогню»:

Так, кожен вірш чи поема Бориса Олійника — цікаве естетичне явище. Кожен написаний ним рядок наближає нас до філософських глибин пізнання світу, в якому живемо. Але так само його поезія є високим моральним актом, в якому переплавлені герої і вчинки, ідеї і постулати, живе життя й висока думка. І коли Олійнику іноді виставляють претензії щодо його політичної позиції (тут не час і не місце розглядати, наскільки вони справедливі, в концентрованому виразі скажемо про це далі), то мені ще не доводилося стикатись із сумнівами щодо моральності його художницьких пошуків і осягнень. Поетові не зраджують ні розуміння глибинних течій життя, ні творча інтуїція, ні виняткове чуття на сейсмічні зрушення у психології і свідомості людей, ні бачення перспективи. Маємо, отже, справу з особистістю, котра, кажучи її ж трохи видозміненими поетичними рядками, ніколи не розміняє високе діло на слово, а високе слово — на дрібні діла, у якої міцна основа, що береже «цільність душ і духа».

Поет творить у конкретному середовищі. Поколінню Бориса Олійника випала і тяжка, й щаслива доля. Тут і війна, й розруха, й голод, і холод, але передусім йдеться про криваву загрозу деспотичного тоталітаризму, який наклав відбиток на людей і їх діяння. Як у прекрасному диптиху «Мікеланджело»: «горній одсвіт Ренесансу і тінь від інквізиторських багать», Олійник і його побратими по шістдесятництву зазнали і короткочасної ренесансності «відлиги», і політичної інквізиції застою. Кожен обрав собі дорогу сам, як дозволяли честь і гідність.

Борис Олійник, посідаючи певне громадське становище, захищав рідне слово, займався порятунком його творців. Безстрашно йшов у бій за Ліну Костенко і Григора Тютюнника, Івана Драча та Івана Дзюбу. Але моральність такої позиції перевірялася передусім власною творчістю. Саме в ту нелегку пору він написав такі широковідомі цикли, як «Сковорода і світ», «При гончарному крузі», «Сиве сонце моє», поеми «Дорога», «Доля», «Урок», «Заклинання вогню», «У дзеркалі слова», «Дума про місто», «Небо полеглого безвісти», «Крило». В чім моральний урок тих літ для Олійника і для українського слова, в якому він був і залишається одним із провідних творців? Думаю, насамперед і головне в тому, що своєю творчістю він, як і його старший побратим Олесь Гончар, як Ліна Костенко, Іван Драч, Василь Земляк, як геніальний співтворець велетнів Відродження Микола Лукаш, відвертав знедуховлюючий вплив тоталітаризму, вигартовував народ у почуттях естетичної, моральної і державної спромоги українського слова і думки, вчив думати про велике, творити велике, являти в ділах і душах велике. Зовні розважливий і поміркований, поет займав відверто максималістську, непримиренну позицію, коли йшлося про «тінь від інквізиторських багать», яка пробралася зі сталінщини аж до останніх десятиліть тоталітарної доби. В «Сивому сонці» в образі сусіда, котрий строчив доноси, які так полюбляли в брежнєвсько-сусловські присмерки, він дав по суті образ і епохи, і жертви, його присуд сприймався як вирок не тільки конкретній особі, а й системі: «Учімось чесно навіть край труни собаку називать по імені: собака». Був там рядок, звернутий до всіх: «Аби почули, поки ще не пізно». Хтось — їх було немало — почув, але системі чути це було ні до чого. Наслідок — відомий. Не дослухалася вона і до інших пересторог поета, як-от до пророцтва жовтої пустелі за собою «як згубив» — бо ж «біг по життю, як по житу. Топтав обома», «Луки топив. У криницю плював легкома ...лелек поціляв на заплаві», звідки й народився і ядерний, і духовний Чорнобиль, котрий започав крах самої системи.

Мовби, передчуваючи, скільки йому закидатимуть антипатріотизму, а насправді правлячи свою генеральну тематичну борозну, Борис Олійник па початку вісімдесятих років пише вірш «Дивовижа». У ньому виводиться образ такого собі космополіта, котрий однаково водиться і «в нас», і «у них». Він «говорить мовами усього світу, достоту жодної не знаючи. Одначе для діла — саме стільки, скільки треба». Він «натурою широкий, без комплексу місцевих сентиментів», він незлобливо, зверхньо насміхається над нашим і тутешнім пережитком чи «хай по-твоєму — патріотизмом». Йому чужий «наїв хутірський»: «Усе ще там... про корінь гудемо?». Як це схоже на вчорашню, але й сьогоднішню ситуацію, коли молоді жеребчики, які ще вчора галасували про державність, сьогодні готові розглядати Україну уже через призму не Батьківщини, а території. А Олійник же ще тоді, два десятиліття тому, припечатав до стіни цей «клішований тип» навіть не людей, а носіїв світової зневаги до національних коренів, до «місцевих сентиментів», патріотизму з їх «чужим вином, натурами чужими». Виходить, не так уже й близько бачив поет, коли зміг помітити те, що так нависає сьогодні над нашою незалежністю, — помітити у плоті, в образі, в тенденції, що наростає.

Немає найменшої потреби робити дослідницький розтин його відомого циклу про матір і присвят їй, живій, — це класика, і моральний її стрижень живе в кожному рядку. Олійник молився цариці Роботі, і хто читав його цикл «При гончарному крузі», присвячений Олесеві Гончару, не міг не помітити, що й у роботі, і в творчості, і в дружбі поет сповідує надійність і справжність. З молодих літ він дуже уважний до мотивів етичних. Етика героїзму переплітається у нього з етикою відповідальності, етика обов’язку з етикою пам’яті, історичного народного досвіду. Вибудовуючи свою поезію на моральних конфліктах складної нашої епохи, Олійник ніколи не втрачав орієнтирів і, будучи людиною широких поглядів і, сказати б по-сучасному, в найкращому розумінні ідеалістичною, завжди тримався берега передусім народної етики, народної звичаєвості.

Є у Бориса Олійника просто-таки «маленькі шедеври», як писав Павличко. Я назву тільки два з них — «Парубоцьку баладу» і «Я б спокійно лежав під вагою століть». Чимось віддаленим і дуже близьким вони нагадують таку ж геніальну «Скіфську бабу» Ліни Костенко. Писані практично в одні й ті ж роки, ці вірші позначили не тільки певний культурний і ліричний феномен, звернення до кореневих народних первнів, а й якісно новий етап літературної традиції — давати абсолютно нові філософські переосмислення вічних сюжетів. Від першого рядка: «Я летів красивим чортом», — до останнього запитального: «Під чиїм же, коню, ми вікном?!» — поет шукає не стільки вічну Чураївну, скільки недосяжне диво вірності. «Бісовою дівкою» тікає в другому вірші через тисячоліття інше диво — любов. Любов, яка без вірності і зовсім не любов...

Сповідуючи це справді красиве почуття, поет і в творчості, і в житті не відступає від нього. Почуття, яке дається тільки цілісним, чистим натурам — надійним і справжнім.

І якраз по цій, найсильнішій його людській струні, заявленій і в житті, і в поезії, найдошкульніше поета били з початку дев’яностих.

Звичайно, є політична боротьба. Жорстока, страшна, немилосердна. Звичайно, у ній суперники вишукуватимуть один у одного і невдалі кроки, і старі гріхи, і якесь необережне слово, і спотворюватимуть позиції (як це робилося з пропозицією Б. Олійника запровадити надзвичайне становище в економіці), і старатимуться дошкуляти, вцілити в найбільш вразливі місця (а у кого їх немає?). І то було б нормально, якби не переходили бар’єру, який відділяє мораль від її протилежності. А щодо Бориса Олійника його опоненти вже давно перейшли межу.

Дійшли навіть до звинувачень у «нацвідступництві». Щоправда, на «зраді України» їздити довго не вдалося — вже й найнепримиренніші з супротивного ідейного табору, такі, як Степан Хмара, переконалися, що в питанні державної незалежності України вони з Олійником, виявляється, не суперники, а однодумці, і не просто однодумці, а союзники. І між іншим, ці супротивники-союзники ніякої війни з поетом не ведуть, мабуть, розумно вважаючи: хай борються, змагаються ідеї, а не люди, люди ж мають виборювати Україні повноцінну, повновагу державність, єднаючись у головному, а не розбігаючись за політичними віруваннями. У виборюванні ж державності Олійник, як вони переконалися, союзник з найнадійніших.

Опонентам Бориса Ілліча це якраз і невигідно: надто яскрава, надто консолідуюча він особистість, і центр ваги вони перенесли тепер уже на зраду поета своєму (а не його) кумиру — Горбачову, попутно іноді підхоплюючи мотив втягування України у Союз (може й спрацює, хоча, мабуть, не особливо сподіваючись на успіх — адже відомо, і про це було заявлено неодноразово, що Олійник як політик, обстоюючи цивілізоване співробітництво нових держав, відкидає будь-яку можливість реанімації імперського утворення). Що в суто людському плані, звичайно, більш виграшно: адже й націонал-патріотові, і космополітові однаково бридка зрадливість у дружбі. Таким чином, сподіваються олійникофоби, розширюється їхня соціальна база. Та навіть база інтернаціональна: адже відомо, що в західному світі, зокрема в Америці, є загальнонаціональне неписане табу на критику Горбачова: він, мовляв, змінив світ, зруйнував комуністичну систему, тож той, хто посміє сказати про нього щось погане, втрачає повагу в суспільстві. Несподіваний вишкір свободи слова? У нашому суспільстві ставлення до Горбачова в різних прошарках далеко не таке однозначне, та для певної частини публіки можна зіграти й на цьому. Тим більше, що сам Горбачов колись хитро, на весь Союз, назвав Олійника своїм другом, і хоч «друг» не захотів тоді, у Вільнюсі, підтримати вельможного друзяку в неправім поєдинку з суверенною Литвою, не захотів погрішити проти совісті, переконань і не зрадив литовських друзів-інтелігентів, котрі прямо й чітко сказали йому про свій шлях до волі, уміло пущена дезінформація про «дружбу» Михайла Сергійовича і Бориса Ілліча пішла «гуляти».

До цієї «дружби» ми принагідно ще повернемось, а зараз, мабуть, важливіше подумати, поміркувати, для чого знадобилася версія «відступництва» Бориса Олійника. Ясно — щоб скомпрометувати, морально знищити чи бодай утягти в «перетягування каната», щоб на якомусь повороті таки підставити йому підніжку, зняти з дистанції, усунути з політичної арени. А от чому «гуляє» саме версія «відступництва»? Є сенс оглянутись у недалеке минуле, пройти віхи життя поета, яке завжди було на видноті. Таку долю йому визначили талант і добра слава людини громадської.

Свою журналістську, а ширше — творчу і громадську діяльність Олійник почав у молодіжній пресі на рубежі п’ятдесятих-шістдесятих років. То був пік хрущовської «відлиги» — п’янкої, молодої і... непослідовної. Працюючи завідуючим відділом культури редакції газети «Молодь України», Борис Олійник гуртує всі найкращі молоді літературні сили, видає на шпальти великі добірки, оповідання провідних нині поетів і прозаїків-шістдесятників. Всі газети прицільно «били» по них, наче підводили їх до лави суду, а молодіжна газета стараннями поета відчайдушно підтримувала майбутніх речників національного відродження. Він благословив у світ перший в республіканській пресі вірш свого університетського товариша Василя Симоненка «Дід умер». Він організовував «круглий стіл» майбутніх дисидентів і нинішніх національних лідерів. За це його постійно «били» в ЦК, вимагали каяття — він робив своє. Коли редагував журнал «Зміна», комсомольські «вожді» за підказкою з великого партійного дому збирали як не бюро, так секретаріат для обговорення «проколів» Олійника. А «проколи» були більш ніж вагомі — гучні публікації Бориса Антоненка-Давидовича, Івана Бойчака, Миколи Вінграновського... Кілька доган — і редактора «прибрали». Поета рятує редактор журналу «Дніпро» Юрій Мушкетик, бере до себе заступником — і там вони уже удвох продовжують ту ж лінію. Через півроку Олійника зі скандалом виганяють із цієї посади — за власну поему «Дорога» і за повість Романа Іваничука «Спрага», де Маланчук, тодішній львівський, а невдовзі й всеукраїнський ідеолог, впізнав себе в головному негативному герої.

Отут і засяяла перед людьми найпримітніша олійниківська риса — незрадливість. Вірність друзям, принципам, раз у житті обраним орієнтирам — честі, совісті, рідній землі, батьківським заповітам. Здатність на вчинок. У часи, коли почалися політичні репресії шістдесятих років, скільки його колег зламалися, каялися, виступали з осудом товаришів, які «спіткнулися», з «колективними листами», Борис Олійник принципово відмовлявся брати участь у подібних акціях. Він не підписав «колективного осуду» під назвою «Еверест підлості», який розпочав чорний період у гоніннях на шістдесятників — І. Світличного, А. Перепадю та інших, хоч його кликали для цього у «високий дім». І досі згадую некролог пам’яті Льоні Кисельова в «Літературній Україні» і потрясіння: тим, що не стало юного поета, і тим, хто підписав слово прощання. Серед інших стояли три перших прізвища — Іван Дзюба, Іван Драч і Борис Олійник. Тоді, коли арештовували тільки за читання знаменитої праці Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», поставити поряд з ним своє ім’я означало лише одне — солідарність. Через кілька років Борис Олійник доведе це ділом. Будучи тільки-но обраним наймолодшим заступником голови Спілки письменників, він, чи не єдиний з членів президії, незважаючи на істеричні вимоги декого з колег, не підкориться партійній дисципліні проголосує проти виключення зі Спілки Івана Дзюби і «полетить» з посади.

Кому тільки не ліньки називали Олійника партійним поетом, придворним поетом, вкладаючи у ці слова особливий, аж ніяк не потаємний смисл. Що ж, Олійник не зрікається написаного, як дехто, котрі вважають, напевно, те за особливий героїзм. Не зрікається, але й не хизується. Чесно каже: так, писав і таке, зараз, мабуть, писав би по-іншому. Але придворним поетом він ніколи не був. Придворного б не били у хвіст і в гриву за «Дорогу». Придворному б не розсипали набору збірки «Рух» (її, покалічену, переполовинену, далеко пізніше видали в іншому видавництві). Придворного уже в 1988 році, на гребені визнання, партійний верховода не оголосив би «несповна розуму» і не затіяв проти нього провокації за лист у ЦК КПРС, од якої поета порятувала тільки... Москва. Придворний би взагалі не старався сваритись із сильними світу цього, а Олійник і сварився, і наступав — і, треба сказати, небезуспішно: за десять років його «комісарства» у Спілці письменників нікого з неї не виключили, хоч на політичному Олімпі намірів вистачало. Навпаки, поет-секретар постійно рятував од гонінь своїх колег. Івана Драча, наприклад, двічі захистив од виключення з КПРС, а тоді це значило далеко більше, в розумінні благ і благополуччя, аніж пізніший вихід із неї. Сьогодні ж, здається, тільки Драч зумів піднятись над політикою і зберегти з давнім побратимом нормальні людські і чоловічі стосунки.

Колись, як мине сьогоднішнє політичне засліплення, як засоромимось дикунсько-більшовицьких підозрінь один до одного типу: «А що ти робив 19 серпня 1991 року?» (чим це ліпше за докори Маяковському і Брікам за те, що вони в ніч із 7 на 8 листопада 1917 року грали в карти?), коли над трибунні звуки і мітингові гасла постануть, як і водиться між людей, одвічні цінності — дружба, приязнь, злагода, жадання прийти на поміч, — колись — може, все ж таки в нашому поколінні? — запалають вогнем каяття щоки, замлоїть сумління в тих, хто звинувачував Бориса Олійника в «непатріотизмі». Ні, не було і немає вірнішого у дружбі і в пам’яті про друзів за сина приворсклянської Зачепилівки, за внука тепер уже відомої завдяки йому баби Катерини, за рідну кровиночку «сивої ластівки» і того, хто став «на вічній межі». Це не стилістичні фігури — пам’ятки його незрадливості нащадки прочитуватимуть по книгах. Перше вибране Василя Симоненка спорядив у вічну дорогу зі своїм благородно-проникливим словом Олійник. Коли під загрозою — стараннями «хохлацких радетелей» — опинилась російська книга Григора Тютюнника в Москві, у «Молодой гвардии», порятував її Олійник, котрий написав таке щемливе переднє слово, яке й зараз читається як клятва вірності нашої літератури правді.

Мої опоненти скажуть: а хіба не Олійник першим пустив у хід термін «коммутант»? Справді, він, і справді — першим. Але це справа його ідейних переконань — як називати тих, хто сіяв у народі одну віру і хто, миттєво перелицювавши натільний товар і погляди, з такою ж запопадливістю сіє нову віру.

Хто-хто, а ці люди знають, що саме Олесь Гончар і Борис Олійник першими сказали світові правду про Чорнобиль. Олійник був серед перших українських літераторів, хто прорвався в зону ядерної катастрофи і під палючим травневим стронцієм вів телерепортажі про чорний біль України, першим розсекретив «державну таємницю» про масштаби трагедії. Як голова Комісії з питань культури Верховної Ради очолював роботу над Законом про державність української мови. Відстояв і «звів на престол» керівництва Київської письменницької організації чесного, принципового і запального Івана Драча, якого не хотів бачити й чути ЦК після відомого чорнобильсько-голодоморського вибуху супроти Щербицького на письменницькому з’їзді...

Найпоширеніше звинувачення Олійникові — що він не зрікся комуно-соціалістичної ідеї. Але то, повторюю, справа його переконань. І — його натури. Натури, ще раз підкреслюю, цілісної. Він залишається вірним ідеї, а не доктрині. Ніде ніхто не чув від нього клятви вірності марксизму — навпаки, поет не раз критично відгукувався про марксову теорію реакційності селянства, про його ворожість до слов’янства. Він однозначно і колись, і нині оцінює політику червоного терору і воєнного комунізму, знищення служителів релігії і створення системи ГУТАБу. І щодо самої партії — то не хтось інший, а Олійник диференціював її на партію номенклатури, верхів і партію, яка в народі і з народу. Дивний він був і член ЦК — запропонував створити селянську партію, та й саму керівну й спрямовуючу реформувати в партію соціальної справедливості. В атаку на генсека на пленумі піднімався — на того, з яким «дружив», — правда ж, цікава «дружба»? Оприлюднити списки творців голодомору і репресій запропонував ще 1989 року з найвищої трибуни «розуму, честі й совісті»...

А взагалі цікаво для порівняння оприлюднити розмисли колишнього держсекретаря Ватикану Агостіно Касаролі, якого аж ніяк не запідозриш у симпатіях комуністичній ідеї... «Жаль, що комунізм зазнав краху. В системі існували фундаментальні помилки, але в той же час були такі цінності, як солідарність, справедливість, упевненість у завтрашньому дні. На жаль, вони були «вмонтовані» в утопічні крайнощі. Однак такі цінності на сьогодні створити важко». Касаролі справедливо вбачає причину краху комунізму в згубній ідеологічній платформі, обмеженні свобод, у тому, що не функціонував суспільно-економічний механізм. Краху зазнала система, а не ідея. І хіба відданість ідеї — це відданість системі? Це все одно, що сплутати віру з інквізицією. Ким-ким, а фундаменталістом поет не був ніколи.

Втім, опоненти Олійника добре знають: не зраджуючи своїй вірі, він ніде й ніколи і словом не дорікнув тим, хто живе в системі інших ідейних координат. Він не критикує й тих, хто еволюціонував у своїх поглядах від комуністичної ідеї до демократичної, хоч і не бачить між ними принципової різниці. Якщо на кого і обрушується, так тільки на тих, хто, зрікшись старих переконань, паразитує на нових, як і на колишніх. Перекинчицтво, мутантство, пристосуванство — вони однаково огидні в будь-якій системі.

Борис Олійник, на відміну від багатьох колишніх комуністів, котрі проклинають партію чи не біля всіх стовпів, до самопобиття не вдається. Так, верхній партешолон винен у репресіях, винен перед народом за обмануті надії, голодомор, застій, за створення казармового соціалізму й тоталітарної держави, за ідейну нетерпимість і переслідування інакодумців. Однак вина партії з майже 20 мільйонами людей — це надто широко сказано. Мільйони комуністів ішли в неї, не прагнучи благ, а беручи на себе тягар високого обов’язку працювати краще за інших, іти туди, де важче. Що, і їх записувати в «багно»? А де ж у цьому здоровий глузд? У якій партії виросли сьогоднішні демократи? Коли антикомунізм стає професією, переростає в побутове явище, він — тільки зворотний бік більшовизму, його продовження в дні сьогоднішньому.

Ось це бачення Олійником внутрішньої суті своїх опонентів і робить його для них небезпечним. Ось чому й навішують на нього різні ярлики. Ортодокса з нього зробити не вдається — з надто широким і потужним інтелектом доводиться мати справу, голіруч у теоретичному, філософському спорі його не візьмеш, от і вдаються до зведення рахунків найпримітивнішого гатунку, на рівні навіть не чотирьох, а двох арифметичних дій.

Однак для чого оця кампанія цькування, звідки ця хвороблива зненависть до людини, яка, хоч як їм того не хочеться визнавати, морально вивищується над ними просто-таки незрівнянно?

Найкраще на це відповів сам Борис Олійник: «Ну, це ж природньо! Відступник найбільше ненавидить того, хто не відступився. І — затямте: не мені вони мстять. Вони мстять собі за власне кривовірство, за малодушшя, за власне відступництво. Бо добре відають: все потаємне раніше чи пізніше, як свідчить апостол, стане явне. І раніше чи пізніше люди спізнають всю ницість їхніх мізерних душ. Ті ж, хто не відступився, уже самою своєю присутністю створюють тло, на якому особливо контрастно проступає вся їхня трухлява суть. Звідси й особлива зненависть до тих, хто не відступився від своїх принципів і позицій».

Ні на кого з політиків, державних діячів чи наших культурників в останні роки не велася така масована атака, як на Бориса Олійника, переконаного українського державника. Хіба що в період розгулу сталінських репресій та в роки перебування в Україні Кагановича по війні. Вправлялися на ньому й відомі, й маловідомі автори, висувалися як політичні звинувачення, засновані на облуді й перекрученнях його позиції, так і побутові, в більшості своїй анекдотичні, а то й безглузді.

Борис Олійник зберігає спокій, добрий гумор і не вважає за потрібне втягуватись у полеміку. Дуже вже специфічний запах має вся ця загониста кампанія, і яка ж людина, котра поважає себе, стане відповідати на звинувачення, абсурдність яких очевидна?

Борис Олійник багатьом стоїть на перепоні.

На перепоні, власне, стоїть народ, совість якого і уособлюють такі чисті люди, як Олійник.

І не дай нам, Боже, потьмарення розуму, аби дозволити витіснити з нашого життя совість і моральність, вірність і постійність.

То що, політика вкрала Бориса Олійника у поезії? Зі справжніми поетами такого не бува. А Борис Олійник — з поетів від Бога. До того ж є вітчизняна традиція: поети в Україні — люди громадські: проповідники, святі отці, єпископи і митрополити, навіть патріархи. Від автора «Слова о полку Ігоревім», вірогідно, князя, через Лазаря Барановича і Феофана Прокоповича до Павла Тичини проліг цей шлях служіння слову і народу. У нас творці завжди брали на себе більше, навіть понад міру своїх сил.

Політика вивела поета Бориса Олійника в нову якість. Колись він написав віщі рядки: «І вже коли ти похитнувсь у Слові, вважай, що похитнувся у собі». Поет не тільки не похитнувся, він став опорою і оплотом сил спротиву, сил морального, духовного і політичного народного опонування режиму крамарів і пройдисвітів. Його поезія стала на шляху уярмлення людської душі і поганьблення національних святинь. Олійниківські вірші ввійшли в народ як його духовна зброя проти наступу бездуховності й сатанинських орд, що зманюють наші душі «на діло криве».

Опозиційна поезія — явище для України загалом не нове, її творили і Тарас, і Леся, в різний час вдавалися до неї Тичина (згадайте вірш двадцятих років про голод), Багряний, Юрій Клен, відвертим опозиціоністом був Василь Стус. Олійник і в радянські часи не цурався гостро викривального слова.

Вірші останнього десятирічного періоду великої руїни України — це особлива сторінка його творчості. Як би не старались довести протилежне його опоненти, Борис Олійник був одним із найяскравіших тих фігур, хто реально наближав незалежність Вітчизни. Тим більшою поразкою всіх політичних сил, які цю незалежність творили і вітали, є ситуація, коли до влади прийшли ті, кого поет називає «третіми». Це про них мудрий український політик Олександр Мороз сказав: ті ж свині, тільки корита перефарбовані. Приватизація незалежності корумпованою колишньою партноменклатурою вкупі з мародерами-скоробагатьками стала справжньою трагедією Для українців. Поки ліві, праві і націонал-демократи «пики одне одному набили» — «треті загребущо рвали й крали від ракет, ікон і до сапи», «надбане горбами за віки». Поки ми шукаємо «лютими очима ворогів нових за три межі», «треті за плечима ділять між собою бариші». А підсумок? «Над усім живим — вселенський плач». Поет визначає це безчасся як «гиблий час глобального безплоду».

У центр свого головного удару Олійник поставив «п’яту колону» — особливе поріддя, яке веде Україну на світові торги. Поріддя це, котре претендує на лаври Мойсеїв, виросло з тих, хто ще вчора вірно служив одним ідеям, а сьогодні, ставши під нові знамена, з тим же завзяттям продає і совість, і друзів, і свій народ. Поет не просто попереджає про підступність «п’ятої колони», він ставить коммутантів у одну шеренгу з Іудою: «Нас вони учора продавали, вас вони узавтра продадуть». І так само гнівно обрушується на вічне українське гречкосійство, невміння постояти за себе, намагання «одсидітись у вербах»:

Олійник уміє писати поезію оголену, як шабля. Але його ніколи не покидало вміння видобувати з найпростіших реалій життя високу філософію буття. Коли я читаю його «Роздум» (Із народного), мене не покидає два відчуття — як він уміє вибудовувати простісінький, здавалося б, ліричний сюжет, і яку брилу-думку заховує в ньому. «Стою на асфальті у лижі озутий. Чи лижі не їдуть, чи сам я безпутній?» Ну, а опісля — з лиж пересадили на ролики. Прямо в багнюку. І знову — чому ж ті ролики не ідуть до раю? І тільки дядько, з ярмарку ідучи, розсудив усіх: чи ви й справді, хлопці, зібрались на роликах в поле?! «Так це ж нам пораяли радники мудрі». Тут урок не тільки в тім, щоб жити своїм розумом. Тут урок глибший — жити в злагоді з природою і розумом. Картинка з сьогоднішнього політичного життя? Безумовно. А вірш — не на день минущий. Людство повторює помилки. Поезія-притча має всі підстави ввійти в класику, може, не стільки завдяки політиці, скільки з причин її образного вирішення, де образність із тих, що ніби з живих уст людини. Але сьогодні вона звучить як звинувачення усім нам, а системі — передусім.

Олійник раз-по-раз звертається до того явища, яке буйно розквітло в останнє десятиліття, — конформізму. В його прицілі не тільки коммутанти, а й ті, хто «вибігали з мітинга на мітинг», «викричали славу марноті». їхні гасла «спритні примазенки», як свої, збувають «два за три». «З прапорів пошили камізельки у два кольори, два кольори». До незалежності, виявляється, ведуть уже «вчорашні конвоїри» «в’язнів честі —лицарів пречистої душі». Найстрашніше ж те, що за ними слухняно, слід у слід, ідуть ті ж, учора ще чисті, люди... Поет дуже хотів би, щоб з них постав народ, але дійсність є така, як є. Саме з цієї глибокої думи народилася блискуча поема «Трубить Трубіж», де зійшлися лицарі української історії з сьогоднішніми баришниками, де сама історія стає на двобій з новою руїною.

І в поезії, як у публіцистиці, Борис Олійник — лідер духовного опору режиму. Як художник значний, котрий мислить категоріями вічного, він ставить нинішню ситуацію в Україні у контекст світової історії, він бачить вихід, він подвигає нас до нього, і тоді з’являються образи Христа й Іуди, і тоді оживає мотив Таємної вечері як образ того, що зробили з Україною, і як надія на воскресіння. Всією пристрастю слова поет утверджує: Україна воскресне, але воскресити її можемо тільки ми самі. Роботою, Совістю, Служінням Правді.

Борис Олійник ніколи не бавився в дисидентство, і коли вже виступав проти офіціозу, то лише виходячи з інтересів народу і своїх морально-етичних засад. Так було, коли він першим ще в сімдесятих повстав проти будівництва промвузла в Каневі, біля усипальниці Шевченка, Що загрожувало не тільки святині, а й усьому заповідному довколишньому середовищу.

Тепер його похвалюють за мужність, навіть удостоїли звання Почесного громадянина Канева. А тоді поета піддали такому обстрілу, починаючи від Москви до канівських властей, що вже заходило до притягнення Олійника до суду за те, що він, мовляв, став «на шляху прогресу» і «відбирає в людей роботу».

З такою ж принциповістю він пішов проти течії в оцінці подій на Балканах. З початку 90-х Борис Олійник побував на всіх фронтах Боснії-Герцеговини, розвінчуючи натівську сатанізацію сербів.

Коли почалися варварські бомбардування Косово і всієї Югославії, поет не тільки осуджував агресію з відстані, а вирушив у саме пекло війни і довів на неспростовних фактах, що спровокована ця бойня не задля захисту албанців, а з метою вгніздити натівську базу в Приштині. Нинішні події в Косово, що під егідою Альянсу перетворилося на суцільну мафію, де терористи добивають останніх сербів, повністю потвердили Олійникову позицію.

Найчесніший голос життя, як називав поезію Кайсин Кулієв (згадайте: «брате мій сивий по сірій сирітській судьбі»), не дає найменших підстав для сумніву в тому, що політика не вкрала у нас поета Бориса Олійника. Він був і залишився вірним Матері, Правді, Пам’яті, Україні.

Іван БОКИЙ