Таємна вечеря

Вітер шугнув за пазуху —

Лоскітно під грудьми.

Чайкою стала запаска,

Руки звелись крильми.

Вітер шепнув: «Злітаймо!

Поговір — лихо з ним!

Знаю: щоніч притайно

Тужиш за тим ... одним».

Охнула неутішно:

«Змилуйся — не мани.

Я б же до нього й пішо —

Через стерню й терни!»

Впали на груди коси,

Чорні, немов журба;

«Думалось... не збулося».

Схлипнула: «Не судьба.

Зорі ж, мов царські гривні!

Тихше — законний спить.

Ти хоч до перших півнів,

Вітре, зі мною посидь».

Вітер шугнув під пахви

І перебіг грудьми.

Стала сорочка птахом,

Руки знялись крильми.

Вітер шепнув: «Летімо!

Тут недалеко... мить.

Ти ж за її очима

Тужиш із юних літ».

Важко зійшлось надбрів’я.

Вирвалось на жалю:

«Господи, як любив я...

Як я її... люблю!

Тільки ж — не довелося.

Винні, мабуть, оба.

Думалось... не збулося.

Сталося... не судьба.

Тихше, поснули діти

Вірна дружина спить.

Ти ж хоч на дрібку миті,

Вітре, зі мною посидь».

Зорі — немов лампади.

Місяць пішов на спад.

Тільки — через леваду

Двоє в журі не сплять.

Б’ються крильми щоночі

В клітці своєї судьби.

Вітер в кущах регоче:

— Мучтесь, коли — раби!