Таємна вечеря

На цій горі, на пагорбі печалі,

Де все болить — від квітки до хреста, —

Ідуть дощі вдовинними планами ...

На цій горі, на пагорбі печалі

Німіє слово і мовчать уста.

Гірка сльоза пече, як сіль чумацька.

Стоять в жалобі схилені Лубни.

І монастир — як оберіг козацький...

І дзвін вола безмовно: «Пом’яни!»

Страшне число у нелюдській напрузі

Пропалює світи до глибини:

У тридцять три розіп’ято Ісуса.

У тридцять третім на земному прузі

Розіп’ято мільйони без вини.

Ми відспівали їхні чисті душі.

Вони нас не спалили у клятьбі.

Вони — простили... Але пам’ять душить:

Чи маєм право ми простить собі ?

...На цій горі, на пагорбі печалі

З небесної, святої чистоти

Ідуть дощі вдовинними плачами.

Спадає плащаницею мовчання.

І тільки дзвін волає: «Не прости!»