Таємна вечеря

У гиблий час глобального безплоду,

Коли посуха жалить, як змія, —

Нікчема промальтійського заводу

На глум і гріх хрещеного народу

Забравсь на трон всієї і всея.

Він п’яно бродить у палатах думних

Між казнокрадів і повій пера,

Зухвалий зростом і убогий духом, —

Бездарний шарж Нерона і Петра.

Коли йому, оброслому у пущі,

Сам патріарх облобизав уста, —

Перевернувся в домовині Пушкін

І Володимир опустив хреста.

Коли у храм упхався і рогато

До образів посунув навмання,

З ікони одсахнулась Божа Мати,

Від нього затуливши немовля.

І тьма несвітня демоном звелася,

Згасивши вмить лампади і свічки.

І тільки очі всепрощенні Спаса

Взялись огнем уперше за віки.

На троні перелюбства і лукавства,

Немов на тім’ї Лисої Гори,

Бісівство п’є за упокій слов’янства, —

І в чашах кров із сіркою горить.

Облиті жовчю обереги отчі.

Двоглавий вирод на оба осліп.

І хам заморський ошаліло топче

Хрещені душі і священний хліб.

Чи громадянство позбулося честі?

Чи з волі безголових чолових

Чекає в норах Другого Пришестя,

Яке розсудить мертвих і живих?

Егей, сусідко, дочекаєш чуда,

Заки тебе ще до Страшного Суду

Зведе зі світу п'яний ботокуда,

А потім — нас... Подумай хорошенько:

А може, й справді перед судним днем

Послати хлопців батька Дорошенка,

Щоб твій чертог очистили вогнем?

Щоб ми, зазвичай, сліпо за тобою

Не забрели овечою юрбою

В нову кошару, де тебе до шкури

Уже обстригли і здають в натурі.

Озвись, нарешті, з темної облоги.

Подай свій глас: чи ти жива, небого?

Бо, не докликавшись твого глаголу,

Уже і Спас тривожиться з висот:

«Коли мовчить, яко пустеля гола,

То, взагалі, чи є ще там ... народ?»