Таємна вечеря

Трубить Трубіж: ми вийшли на рубіж.

Позаду — смерк. Попереду — свобода.

За Трубежем примружилися орди.

І хан на око проміряє ніж.

Хан тиче пальцем за своє плече

І цідить: «Ну, проб’єш мої застави,

А там на тебе вже давно двоглаво

Єдиновірний павутиння тче.

О, він по-царському ладнає сіть!

Не на годину — на віки, гетьмане.

Вона заглине і тебе, Богдане,

І рід, і люд, і одчайдуху Січ.

Я знаю: ти будитимеш мечі,

Аби на волю видобуть ключі, —

І, може, й вирвешся на мить з кошари,

Однак тебе на першій же межі

Іще меткіше, ніж мої татари,

Назад, в загін, завернуть яничари,

Самі ж наймуться у наглядачі.

Я знаю, Хмелю, ти і по кончині

Стоятимеш за волю України,

І, може, й вистоїш. Але затям:

Коли, нарешті, в горніх небесах

В двадцятім віці, в радісних сльозах!, —

Державний стяг онукам завесніє,

І під урочі подзвони Софії

Свободу возвістить універсал,

І «Слава!» — юно вирветься з грудей, —

Затям, Богдане: саме в ту хвилину

Новий хазяїн світового чину

Твій рід і люд наївний, мов курей,

Заманить вміло в імпортну торбину,

І Україну нарече ... Юкрейн.

То чи не ліпше повернуть навспак

І розійтися мирно по господах?

Чи варт платити кровію і родом

Лише за те, щоб зватися народом?

А чи, як досі, одягти сіряк,

І хай — без імені, зате — з приплодом?

Життя ж одне, Богдане, як-ніяк! —»

... Трубить Трубіж: «Рушай, інакше — смерть».

Схмарнів Богдан. Полковникам ошатним

Сказав на вибір: — Козаки, рішайте:

Чи — з кров’ю Воля. Чи назад ... у смерк. —

Явився дяк у чорному увесь,

Сховав хреста. Дістав з-під ряси шаблю: —

Якщо — назад, я з головою шапку,

Зніму тобі, достойникові, днесь. —

Просяяв гетьман: — Чули, козаки?

Сам ... Бог велить. А вже одваги й шабель

Нам вистачить на ляхів і на швабів,

На Мангишлаки і на Соловки.

Хан міря нас по Золотій Орді,

Що від захланності пішла у невідь.

Ми ж на чуже не закидали невід,

Ми в нашій вірі і землі тверді.

І мислю так: якщо стріла заброд

Наздожене на рубежі нещаднім,

Ми хоч би тим прислужимось нащадкам,

Що смертю ствердим: є такий народ! —

«Так є чи ... був? — глузливо кряче ворон. —

Чи, може, гетьмане, лишень — юрба,

Яка сама собі — найтяжчий ворог,

Що викохала у душі раба?»

... Погідний вечір догасав, як ватра,

Скрадалась тихо ніч із-за горба.

«Уранці буде добра молотьба», —

Буденно перемовлювалась варта.

І гетьман ворону сказав: «То справді

Нестерпна мука і тяжка ганьба:

Нести впокорено тавро раба,

Б’ючи поклони ідолу неправди.

Але ж раба — раніше чи пізніше —

Зведуть з колін хоча би ... канчуки.

Мене тривожить, вороне, страшніше:

Щоб нас не заманили в козачки.

Попустять віжки, — ніби вже й вільніше.

Надягнуть вишивані сорочки.

Дозволять друкувать крамольні вірші,

Уділять чарку з панської руки.

Заручать пам’ять і приручать крила,

Почеплять шабельку на килимку:

Злітай, козаче, в голубінь стрімку!

Та от смикнешся, а злетіть несила:

Душа ж бо на чужому повідку.

Страшніше смерті — воля на приколі,

Коли душа у ліжнику дріма,

І спить одвага, як могила в полі,

І ти уже не відчуваєш болю,

І навіть ... ворога тобі кат-ма.

Не дай нам, Господи, такої долі! —

І, здавши повід вірному джурі,

Полковникам сказав: — По цій розмові

Пора до сну. Недовго й до зорі.

Нехай пригублять чарку кобзарі:

Уранці починаємо, братове».

Смерть, зачувши сталі дзенькіт,

Опустила вічі.

... Засвіт стали козаченьки

До тяжкої січі.

— Здоров будь, гетьмане! То як там... на коні? —

Запитую через тривіччя з гаком.

Відлуння запит поверта мені.

Мовчить Софія в сивій давнині.

І ворон на хресті — питальним знаком.

І раптом: чи примарилось мені,

Чи й справді вершник звівсь у стремені

В тяжкій потузі Слово народити?

От-от, здалось, отверзнуться уста.

Та нагло тишу, у віки сповиту,

Сколошкала базарна суєта.

І гетьман з виду потемнів грозово,

Окам’янівши знову на півслові.

Тим часом на майдан ізвідусюд

Сипнув, як просо, іграшковий люд.

Гей, зчинилась метушня

На Майдані Вічнім.

Звідусіль, як мурашня,

Сунуть чоловічки.

Хоч дрібненькі, та меткі

Землячки-хазяйчики.

Не Богдани, а такі,

Знаєте, богданчики.

Не Шевченки — шевчуки,

Не співці — кобзарики...

Облаштовують лотки

На товар, гендлярики.

Та усі — один в один, —

Гейби із плаката:

Шаровари — кармазин,

І лялькові плахти.

Всі неначе й різні,

І — однаковенькі.

Кожен має бізнес,

Свій, хоч і маленький.

Розкладають полички,

Яточки зугарні.

Та пускають кулачки

За місця базарні.

Таке дрібне, а тісно на майдані:

Вже обліпило постамент Богданів

І підступає до священних брам.

А той, меткий, пронозливий, мов шило,

Уже, дивися, розкладає крам

На патріаршій страдницькій могилі.

...На поштамті мелодійно

Обізвались дзигарі.

Починають лицедійство

Новобутні гендлярі.

Наперед іде товар

Ще з дідів-прадавній,

Коби чортів газетяр

Не шкрябнув нагально,

Що, мовляв, у нас базар —

Не національний.

Тут і хрестики, й свічки:

Ми — народ побожний!

Вишивані сорочки,

Жупанці вельможні.

Молитовнички старі

І нові Укази.

І лубкові кобзарі

Піють для показу.

Писанки мальовані,

Кухлики з мізинчика.

Коники майолові,

Півники-гребінчики.

І парсуни кошових

В рамочках оздоблених.

І портретики нових,

Всенародно обраних.

А з-під того камуфляжу,

Вже напівлегальне,

Визирає переважно

Крам колоніальний:

Сигарети, жуйки-гумки

Зарубіжних марок.

Тонізуючі пігулки

Для гульвіс-підстарок.

На світлинах виграє

Барвами на сонці

Все, що звабливого є,

У дівок і хлопців.

Перезрілий дідуган,

Крадьки, під полою,

Пестить, ніби талісман,

Екземпляр «Плейбою».

А онук його сплива

Усміхом дебіла:

Квапно смокче з рукава

Пакистанське зілля.

Слави тобі і чинів,

Платний патріоте,

Що пролазам з чужини

У державі одчинив

Душу і ворота!

Заїжджай до нас, вали

З негодящим крамом:

Ви не все ще продали,

Ми — не все докрали!

Ви нам — «Коку» із часів

«Бурі у пустелі».

Ми вам в шальку терезів —

Юнок до постелі.

Ви нам — прілий аспірин

Та інтим для злуки.

Ми вам щедро на замін —

Докторів науки.

Ви нам — сірий сурогат,

Допотопну каву.

Ми вам — рідних немовлят

Здаємо, немов телят.

Заодне — й державу.

Ви нам на екрани —

Кілерів прокатом.

Ми як учні справні

Не в кіно, — насправді

Косимо із автоматів

Наших темних депутатів,

Щоб не лізли, всенародні,

У сімейства благородні:

Там без вас авторитети

Розберуться за фуршетом.

Ви ж молітесь на ікону,

Щоб живі зостались.

Та пишіть свої закони

Гетьманським уставом.

(Най лежать собі у схроні

Спогадом на старість).

Ви нам — файні сексо-бомби

З відеокасети.

Ми вам (ну їх до хвороби!) —

Ядерні ракети

Звозимо, немов колоди,

Впрягшись у підводи.

А тепер із шахти

Молимо, сердешні:

— Захистіть у ... НАТО,

Нашу незалежність! —

... Гоготить — реве базар,

Мов казан, потужно.

Здаємо живий товар

За одмерлі душі...

І на всю цю гидь і слизь

Вже нема загати.

Одне слово, брате:

Хай живе капіталізм

В українській хаті!

Тільки хто нам доповість:

Чом у власній хаті

Я тулюсь, як бідний гість,

За порогом, брате?

Щось воно догори дном

У Соборній вийшло:

Ніби ми вже й за кермом,

Але правлять... інші.

Ну та це вже я заліз

Не туди, де варто.

Одне слово, брате:

Хай живе капіталізм

В Суверенній Хаті!

А базар кишить-кишма:

Крамарі, немов мишва;

«Голубі», як голуби,

Від знемоги тануть;

Грає усміх на губі

Замашних путанок.

Гомонить, гуде базар,

Наминаючи навар.

І враз — ущухло, стихло, як у вусі,

Сам час заціпенів у напіврусі.

І погляди пронизливі, як оси,

Зійшлися на Андріївськім узвозі,

Звідкіль ступав неквапною ходою

Якийсь прочанин — вуса з бородою,

Убраний чудернацьки, аж до подиву,

Сказати б, несучасно. Не за модою.

«Хазяїн!» — зашептало звідусюд.

І, кинувши товар, торговий люд

Обсів його довкола — достеменно,

Як блідоликого, — аборигени.

«Хав ду юду», — той цуциком подзявкуе,

Чи «Ґутен таг?» — недомірок гуде.

«Чи ви на ідіш? Ми вже тут по-всякому,

Бо українська щось не вельми йде».

«Ви, певне, із Америки, мосьпане?

Там чадо моє вчиться». «І — моє», —

Докинули. «Вам щось національне?

Шевченко? Знайдем. І Мазепа є.

Сторгуємося. Пустимо й дешевше.

(Щось попит підупав на цей товар).

А, може, маєте з собою... дещо,

То обміняємо. На те й базар.

Ох, знаю сам, до чого докотивсь!

І сором, і душа болить та плаче.

Я ж патріот. А от ... торгую, бачте.

Та що подієш: ринок. Тут крутись.

Зашилися по вуха ми, їй-право!

То, може б, ви взялися нами править,

Бо ми і так вже ваші? На колись

Не відкладайте, пане, добру справу,

Щоб інші нами править не взялись».

Протявши гнівом кодло мурашине,

Прочанин громом струсонув світи:

— Оце вже доборолась Україна

Таки до краю, Господи, прости! —

Юрба спочатку з подиву заклякла,

А потім налетіла, мов коршак:

— Овва! Та ж він по-нашому балака.

То ти не із Америки, сіряк?

Пощо ж ти забиваєш людям баки?

Не купиш на м’якині горобця!

Ану, паняй! Блукають тут ... усякі.

Дивись, іще поцупить гаманця. —

І, вмить згубивши інтерес до діда,

Вернулись кожен до свойого діла.

Лише один вертлявий крамаренко

Очима до прочанина прилип,

Та й бовкнув: — Щось немовби... на Шевченка

Скидається оцей, панове, тип? —

— Чи ти ще змалку із колиски випав:

Шевченко ж вмер! (Коли це, пак, було?)

Не віриш, то спитай у цього.типа,

Покіль тебе ще з рейок не звело. —

І, мацнувши в кишенях гаманці,

Шугнули на гешефт, як горобці.

Прочанин рвучко підійняв чоло

І гомеричним сміхом розкотився:

— Та я б себе прокляв, аби родився

Для вас, кульгаві розумом, старці!

Я до живих прийшов. А ви ж — мерці!

Ходімо з цього торжища, Богдане, —

Нехай горить антоновим огнем! —

Заки тебе ці правнуки погані

Не продали укупі із конем.

Ти чуєш: небо крушиться, мов крига?

Трубить Трубіж в сурму Архистратига!

Він кличе всіх, не куплених за гривню,

Хто не заклав сумління під кредит, —

Востаннє визволяти Україну

Від зашморгу данайської орди.

Чого ж мовчиш у бронзовій гордині?!

Заки не пізно, гетьмане, — веди! —

Трубить Трубіж: ми вийшли на рубіж.

Позаду — глум. А попереду... зайда,

Примруживши свої очиці заздрі,

Вже подумки бере за нас бариш.

Він тиче в скроню пальцем вказівним: —

Ви знову у похід зібрались, дурні?

Та киньте, врешті, стоптані котурни,

І перейміться клопотом земним!

Ну от скажіть — і хай почує світ, —

Куди тепер лаштуєте похід?

За що вмирать зібралися, пани?

«Ах, за синів ...» Але при чім сини?

Чи ви у них хоч дозвіл узяли?

Пробачте, я не хочу брать на кпини,

Але синів ми вже давно ... купили,

Чи то, пак, ви самі їх продали

До нас в науку. І хоч раз таки

Вчинили мудро, як батькам належить.

То ми й навчили їх, що незалежність

Без гамана — бабусині казки.

Ми їх навчили не лише лічить,

Але й кебеті — як робить валюту.

То ви скажіть, замислившись на мить:

Чому б їм гинути у січах лютих,

Коли і хочуть, і уміють жить?

А ви навчились тільки умирать.

Красиво! — згоден. Але що від того,

Коли здобуту кров’ю перемогу

Вчергове інший прийде святкувать?

Чого вам ще не вистача, небоги?

Ми вам давали, — але ж не за так —

Під ваші корогви і має стати.

Однак, пробачте, час і віддавати.

Ви що, — зібрались жити на дурняк?

Коли ж ви насвяткуєтеся всмак?!

Пора з парадів стати за верстак, —

Минулась незалежність ... у завдаток.

Гряде, пани, новий світопорядок:

Хто платить, той і замовля гопак.

А ви і досі на старім суку

Витьохкуєте «суверенну тему»,

Ще й межами додаєте проблеми,

Хоч світ давно — у спільнім сповитку.

Єдина в світі настає система —

Епоха грошей. Чули про таку?

Вона не визнає дідівських меж —

З блаватно-жовтим і червоним вкупі.

Пощо їй зброя, коли просто купить

Усе, що ти посієш і збереш?

А схочеш, — вигідно продасть тобі

Державність, прапор, навіть ... президента.

Замовить гімн мобільному поету, —

І тішся на здоров’ячко собі

При власній конституції й гербі.

Ти лише вчасно віддавай борги,

Чи відробляй — по совісті — кредити.

Коли ж самому не стача снаги, —

Ми гуманісти: хай відроблять діти.

Отак живе, панове, нині світ!

А ви якийсь лаштуєте похід.

Ну, хай цей дід, по старості, не тягне.

Але ж тебе, достойнику Богдане,

Вже бито-перебито сотні літ!

Тебе ж свої — не тільки вороги —

Кляли, товкли і обливали брудом!

Зніми, нарешті, із очей полуду:

Ви всі давно вже наші... за борги!

Впокорся, гетьмане. Нове життя,

Як той казав, нового прагне слова...

О, ледве не забув у перемові:

А хто ж сей дід, що перехмарив брови?

Ти б, може, познайомив до пуття?

Богдан скипів, та по-козацьки чемно

Відважив у лице злодійкувате:

— Куди тобі, баришникові, — знати?!

Та як зайшлося... Це — Тарас Шевченко. —

— Ого, — від подиву сахнувся зайда, —

Кого-кого, а вже Шевченка знаєм!

Від нього здавна голова болить,

Бо він, сказати б, іншого копилу.

Цього покіль ми справді не купили

І в золоту не заманили кліть.

Іще для нас морока: кобзарі.

Звичайно, ми в спромозі їх купить

З бандурами і кобзами. Одначе

Проблема в тому, що вони ж ... незрячі!

Йому даєш, а він собі бринить,

Та ще й регоче в небеса на здачу.

Однак, Богдане, все те — до пори:

Ми в пошуках спинятися не звичні.

Якщо Пророк чи темні кобзарі

Плюють на доляр (що, їй-бо, комічно!),

Ми їх заманимо під прапори,

Обарвлені у рідні кольори,

І купимо на щось ... патріотичне. —

І щиро посміхнувсь на крупний план,

Немов любаску, пестячи гаман.

Трубить Трубіж. Ми вийшли на рубіж

Нового віку. Біля верховини

Два Гетьмани Єдиної Вкраїни

Зійшлися на хрестові роздоріж.

Двадцятий підбива кривавий лік,

Чечню і Косово поклавши в клунок.

Уже валютний відкрива рахунок

Крутий баришник — двадцять перший вік,

В надії — душі прикупить за шлунок.

Зітхнув Тарас: — Останній рубікон...

Всього було на нашій Україні,

Але таких чорнобилів, як нині,

Ще не було, Богдане, іспокон.

Супроти нас — не хан, не богдихан,

Не лях, не шваб чи «рідні» московити, —

Сам князь пітьми — володар сього світу, —

Не військо вислав, — виставив гаман.

О, той гаман бере в солодкий бран

Усе, що добувалось у двобою:

І честь, і славу, купно з булавою,

І «патріотів» одяга в жупан,

З чужого краму на чужім закрою.

Нас не взяли ні паля, ні таран.

Одвазі нашій навіть чорт — не пан,

Та нині ворог особливий, друже.

Цей не по землю, цей прийшов по душі,

Щоб взяти їх на золотий аркан.

Уже зманив і провід у пани,

А челядь їхню осліпив грошвою.

Вони й не згледілися, як юрмою

Пішли на панщину до сатани. —

— За що ж ми гибли, коли все на зиск

Перевели онуки перевчені? —

Зів’яв Хмельницький, надломивши скрик.

— Не все, Богдане, — одказав Шевченко.

Гадаєш, чом цей усеможний смик

Вищить на нас — аж посинів язик?

Бо він, Богдане, замірявся нині

Скупить останнє, що покіль у нас

Не продане, — коріння і святині.

Та замість того у черговий раз

Скупив увесь непотріб України,

І казиться, що знов проторгувавсь.

А цим непотрібом — з Панька-царя

Завалено всі ринки та базари.

Воно завжди вдягало шаровари,

Щоб вигідно продатись крамарям.

Згадай, як велемовні чолові,

Після твоєї, гетьмане, кончини,

Побігли в козачки до Катерини,

Не встигла й кинути на чайові.

Та і мої вельможні землячки —

Куди ж тобі — вкраїнолюби ревні! —

А за тридцятку з царської руки

Такий між себе учиняли рейвах,

Що не лишень навзаєм сорочки,

А й Україну дерли на шматки.

Вони при кожній владі — на посту:

Їм байдуже, яку доїть державу,

Яку продати корогву з держалом, —

Червону чи блакитно-золоту, —

Їм головне: напхати в калиту.

І чим же наші, гетьмане, пани

Від паничів теперішніх одмінні?

Та схожі, мов краплина в крапелині,

Крутих батьків розбещені сини!

Хіба різняться дещо по натурі,

Оскільки в різних вимірах живуть:

Якщо вельможні наші помпадури

Із православних дерли у три шкури,

То нинішні — вже й шкури продають —

Вкраїнської, волячої фактури, —

На гамани заморській клієнтурі.

То хай усіх закупить — до ноги, —

Не так на світі буде гидко й душно!

Нам головне, Богдане: тільки б душі

Він, як овець, не вивів на торги. —

Трубить Трубіж: ми вийшли на рубіж

Найтяжчого з усіх двобоїв, брате.

Тут не зарадять шабля чи гармати

І не розсудить гайдамацький ніж.

Тут знадобиться особливий меч:

Із кореня живого — не з булата.

Цей меч дарує із любові Мати,

Як віру, пам’ять і закон предтеч.

Йому імення, — Слово непожате!

Його не зміг і в голокост купить

Цей пройда із люцифером у змові.

Ми не полки супроти душолова —

Ми проти нього подвигаєм Слово —

І хай Господь на подвиг окропить!

То буде січа, грізна і свята!

Ще нечисть вчинить сатанинський шабаш,

Щоб Слову Істини замкнуть уста.

Отож, Богдане, іменем Христа —

Хай опліч Слова стане твоя шабля

І оберіг козацького хреста!

Нас осміють сучасні плазуни,

Що на іменні «неньки-України»

Взяли бариш. І, скинувши личини,

Допродують на ринках сатани

Ошуканий народ, його святині

Новітнім хазяям із чужини.

Нехай іржуть на гульбищах чуми, —

То знак провісний їхньої кончини.

У нас є Меч. За нами — Україна:

Останніми засміємося ми!

Ми самоїдство спалимо в корінні,

Ми випалимо розбрат, як осот,

І явимося світові єдині,

З високочолим іменем — Народ!

На цій межі не місце перезовам.

Усе дрібне розвіємо, як дим:

Ми маєм стати чисті перед Словом,

Як перед Сином у вінці терновім

І Материнським образом святим!

Трубить Трубіж. На роковій межі

В останній бій виходимо при Слові,

Бо тільки Слово береже в основі

Безсмертя української душі.

Соборно славтесь, вічні Матері,

Чолом вам, всевидющі кобзарі,

Що нас будили покликом козачим,

І не дали праправнукам незрячим

Загнати нас в мальтійські ятері!

На Трубежі, на грізнім рубежі

Во здравіє поставимо їм свічі:

Вони живі для нас у віковічні,

І пам’ять їхню не сточить іржі,

Бо стали Словом чистої води,

Що гоїть наші рани і руїни,

І окропляє долю України.

А Слово — вічне. Гетьмане, веди!

... Трубить Трубіж ...