Таємна вечеря

Тих відспівають, а вони — живі

У наших душах, квітах, у крові...

А ці співають! — хоч душа в них — яма.

...Дивлюся, як поважно, хазяями

Вони статечно всілись на траві

В непогрішимій вірі, що — живі.

Та й спритно ж ви нової затягли!

Не встигли обізватись треті півні,

Як над устами, що спивали пінку,

Козацькі вуса з викрутом лягли.

А покажіться, хлопці, як ви є —

Мої, колись близькі, тепер — колишні?

Гай-гай, видовище таки невтішне,

Та що подієш — час бере своє:

Сивесенькі. І зуби вже — не креш.

І серце ледь не вискочить з орбіти.

То нащо б так за молодими бігти?

Себе і час, на жаль, не обженеш.

Онуки, у загонистій ходьбі,

Оглянувшись на вас, беруть на жарти:

— Пощо мінять їм, як штани, штандарти?

Вже ж треті поміняли, далебі,

Впродовж лише останньої доби. —

Та й зникли за юначий обрій свій...

Сидять, захекані, мої колишні.

— Не наздогнали? — запитав утішно. —

А, може, і не варт смішити світ?

А, може б, дати серцю одійти

Від міньбища корогвами на стяги?

Бо вернуться онуки із розваги —

І не впізнають, де чиї діди? —

...Та раптом з Волги потягло — і враз

Загелготіли, як сполошні гуси.

І вмить сховалися козацькі вуса

Під бороди, косоворотки й... квас.

З Дніпра війнуло — матінко моя:

У змиг злиняли злякані кафтани,

І вже тіла їх облягли жупани —

Ну хоч пиши з натури Мамая!

Дихнуло Еміратами — і вмент

Уже клянуться ревно на Корані.

І над чалмою в правовірній шані

Зелений стяг розкрилюється в лет!

А як Сінайський шмагонув парчу, —

Ураз припали до Звізди Давида.

І ти ж дивись: устигли ще завидна

Переметнутись до Стіни Плачу!

Війнуло з Півдня... І пішло по колу

Перевдягання душ. А душі ж — голі,

Як в морзі... Але те вже — не до столу.

Бо що це ми і справді завели?

Уже й Шевченкові до кольок смішно:

Мовляв, зійшлися начебто ж... колишні,

А й досі не сідають за столи?

Ану-м, стинай «московській» яничарці

Голівку з пліч, та булькнем в три стволи!

То що, колеги, вдаримо по чарці

За те, що ви живі... колись були?

...За п’ятою оплачемо Вкраїну.

Та зчинимо гризню за булаву,

І спишемо недолю і руїну

На клятих інородців та Москву.

А як не стане вранці похмелиться

(Ще й сало закотилось у траву),

Одне одному вцідим по мазницях

І пошлемо когось... по мирову.

Під щедрим кумпанійським Водолієм

Ми знову зберемося за столи.

І десь, на третій, раптом прохмелієм:

Чи ми жили, чи просто... відбули?

...Та вихор знявся — і пішло кружляти

Перевдягання душ і тілесе.

І хтозна: вус чи бороду чіпляти,

Чи — про випадок — вкупі те і се.

Кому годити і кого судити —

Не добереш без пляшки і... Москви.

То краще наливайте вже, сусіде,

Та й почнемо із першої глави.

Ану-м, стинай «московській» яничарці

Голівку з пліч, та булькнем в три стволи!

То що, колеги, вдаримо по чарці

За те, що ви живі... колись були?