Таємна вечеря

Зажурились голуби на дощ.

Сіро. Сиро. Вимокає суша,

Дощ, холодний, як ослизлий хвощ,

Кільчиться і облипає душу.

Над усім живим — вселенський плач.

У старих дубів суглоби ниють.

Навіть миша проситься під плащ,

Вимокла під мжичкою до нитки.

Чи воно прорвало небеса —

Сіється і сіється, мов просо.

Задубіла від мокви коза

Відігрітися у мене просить.

Пригорнулась до руки бджола.

Уділила на подячність меду.

Перепілка діток привела

І сховалась до мого намету.

А воно полоще доокруж:

Ну, не небеса, а просто сито!

З осоки приповз до мене вуж.

Каже: дай хоч душу просушити.

Так, либонь, у першу водолють

До ковчега утлого із суші

Все живе збиралось звідусюд,

Щоб життя не зупинилось суще.

... Роде людський, змучений в тяжбі,

Ненавистю загнаний в окопи,

То невже ж для розмиру тобі

Треба ще і другого потопу?!