Таємна вечеря

У шабаші свавільної свободи,

Під’юджувані із суфлерських буд,

Ми, наче зомбі, не спитавши броду,

Пустились в блуд.

Заблукані в глухім чортополосі,

З похмілля так і не збагнули суть:

Що то ж не ми йдемо, сліпі та босі,

А нас ведуть.

Мов пішаки залаштункових ігрищ,

Не згледілись, як просвистіли все:

Від Батьківщини до імен і прізвищ, —

А нас несе,

Немов човна без весел і правила

У темний вир трагедій морових,

Де нас чекає доля оніміла

Рабів нових.

І покіль ви, такі свідомі й ситі,

Годовані із нетутешніх блюд,

Шукаєте нам корінь у санскриті, —

Нас в корінь б’ють!

І заки всує плачете по слову

На всіх майданах і на всі лади, —

Свої ж поганці українську мову

Здають в латинь.

А ми йдемо за вами навздогінці.

І як не вимрем, дійдемо таки

в Європу. Але вже — не українці,

А хохлаки.

І наймуть нас гуманні чужоземи

Водить ослів на ранній променад.

Самі ж зведуть на нашім чорноземі

Новий Багдад.

І якось ми, стужившись по домівці,

повернемось, і нам розкаже гід,

Що тут колись жили, пак, українці...

— А є хоч слід?

— Та от... схолов і слід.

І ми восплащемо талановито,

Зазвичай поминаючи дідів,

Що нас ізнов за наше жито бито,

Що нам обрали не таких вождів,

Що винні всі, а ми — і на крупину,

Бо тихі, як осінній падолист.

Що коли б нас вчергове не купили,

Хіба б ми учергове продались?!

Та інородців вилаєм належно,

Що й досі, кляті, не перевелись

І не дають нам спати в незалежній,

І норовлять, щоб ми їм продались.

І Україні, неспалим-купині,

Поклянемося при святі дари,

Що коли б нас вчергове не купили,

Ми б вас, маман, їй-бо, не продали.