Таємна вечеря

Був день невеселий по осені пізній.

Птахи ціпеніли під вітром наскрізним.

І сонце не в силі розплющить повіки...

Був день невеселий на вигасі віку.

І все було сіре, з неструганих дощок.

І думав я сіро, панове, про от що:

«Стою на асфальті, у лижі озутий.

Чи лижі не їдуть, чи сам я безпутній?»

Так бачу, що й інші на лижі постали,

І теж — ані з місця, мов коні у стайні.

І мов не такі ж ми невдатні, як з виду.

І все ніби в нормі... А лижі не їдуть.

І клали ж асфальт, як учили з Парижа,

А отже ж не ідуть даровані лижі.

Черговий дорадник з крутої держави

Регоче: — Ну ви ж і вчудили, їй право!

І хто ж вам лижню на асфальті нараяв?

Та в ролики взуйтесь — і гайда до раю! —

... Покіль ми ті ролики кляті взували,

Асфальт розгатили важкі самозвали.

А тут ще дощі зарядили достоту, —

І рідний чорнозем розвезло в болото.

Тепер стирчимо у багні, на розпутті,

Чи ролики з браком, чи ми шалапутні?

І лаємось тяжко з тієї підстави:

Який це нас дурень на ролики ставив?!

І тоскно чекаєм чиєїсь принуки,

Коли нам вилазить з цієї багнюки.

Чи, може, до переду й заду негайно

Пропелери вставить — і в лет вертикально?

... Отак би й стирчали ми, Богом забуті —

В багні по коліна, у ролики взуті.

Та їхав із ярмарку дядько по торзі,

Як глянув — і ледве не випав із воза:

— Чи ви не при тямі? Чи я з перепою?

Ви й справді зібрались на роликах в поле?!

— Так це ж нам пораяли радники мудрі... —

Всміхнувся візниця і в бороду муркнув:

— То хай вам і те вже роз’яснюють звідти,

Як сіється гречка і... робляться діти —

І рушив коня в українське безмежжя.

А ми — у багні стоїмо, незалежні...

Від розуму.