Таємна вечеря

Зайшов у сон, як у чужі палати, —

І вкопано закляк із дивини:

Стоїть жива, іще дідівська хата,

Яка згоріла в кратері війни.

— Ти хто єси? — спитала мене хата. —

Яким це вітром на поріг забрів? —

І придивляється підсліпувато

У двоє вікон з-під острішка брів.

З-за спини острах виповз волохато,

І здогад пальці стиснув крижані:

— Коли вже кличе з потойбіччя хата,

То, певно, знак: збиратись і мені.

— Ні з місця! — грізно замахнувся ясен.

Тобі отут стояти сто віків,

Допоки всьому світу не роз’ясниш,

Куди ти нас, обдурених, завів?!

Ні, це не хата — тільки сон про хату.

Її у землю замок придавив

Того, хто півсела повів на страту,

І вашу хату власноруч спалив.

Тепер він — знаний патріот у краї.

Подейкують, що шишка немала.

Він каже, що пішов у поліцаї,

Аби Вкраїна вільною була.

Отак ти нас розбудував, козаче!

Тепера нами править чоловік,

По кому не одна в’язниця плаче,

А він регоче серед чолових.

...Це ж ти волав: «За волю — до загину!»

І ми пішли. І — вперлися у кут.

Ми хочем, щоб не вмерла Україна,

Так українці ж, волоцюго, мруть!

То де ж твої проводирі і провід?

Чи мріють, доки згинемо, як тля,

Щоби потому інородні пройди

Посіли наші згорблені поля?!

Це ж ти гукав: «Рятуймо рідну мову!»

А що ж ти з нею, гаспиде, вчинив,

Чужих словес накидавши полови

І неслов’янським духом осквернив.

Це ж із твоєї вченої принуки

Таке верзуть сучасні писарі,

Що вже не тільки дід свого онука, —

Синів не розуміють матері.

То як ти мислиш будувать єдину,

Коли — на глум і втіху сміхачів —

Ми скоро між собою в Україні

Балакатимем ...через тлумачів!?

Ти ошукав нас... І допоки правди

Не визволиш із окаянних уст,

Ще триста літ стоятимеш отут

Закам’янілим обеліском зради!