Таємна вечеря

І чубимось, як горобці у просі,

І валимо на всіх, що голі й босі,

А ще й — дивись! — пнемося в козаки.

Куди вже пхатись, коли нас і досі

Зі Сходу в Захід, мов курай, односить,

А в Україні правлять мамлюки?!

То, може, розбалакувати досить

Та знов податися у чумаки?

Он люди у піску, на клич пророка,

Таку державу возвели нівроку,

Що ледве не півсвіту обняла!

А ми в чорноземі усеплодющім

В сусіди жебраєм на хліб насущний

І скиглимо, що доля обійшла.

Тобі ж природа усього вділила!

То хазяйнуй у суверенній вміло,

А не ходи ногами догори!

Так де ж — косує на сусіду клято,

Щоб хоч сарай ...у нього, як — не хата ...

В самого ж хата вже давно горить!

Допоки ділим кольори та межі,

Хизуючись, які ми незалежні, —

Тим часом колорадівські жуки

Уже майно пустили наше в діло

І нас на дві полтини розділили:

Одних — під хвіст, а решту — в жебраки.

— Пануйте хлопці! — віскі наточили,

По іграшковій булаві вручили,

Та кожного при цім остерегли:

— Гуляйте, суверенні, на свободі,

Але не далі власних огородів,

Бо те, що далі, ви вже продали. —

То перше, аніж винного шукати,

Позиркуючи на сусідську хату,

Ти краще до люстерка підійди,

Та глянь у нього, обітерши порох.

Впізнав себе? Ото і є твій ворог!

А ти в чужих дошукуєш біди.

... Устав козак з могили опівночі.

Округ поглянув — потемніло в очах:

Чи то мара, чи хто-зна й що воно:

Серед могил, у степовім безмежжі,

Стремить огром, як Вавілонська вежа,

Із назвиськом цапиним: «Казіно».

А там гуляють у якусь рулетку

Круті хлюсти заморської прикмети

Та доляри метуть навзаводи.

— А де ж ... козацтво в бісової мами?! —

І знизу відгукнулось, мов із ями:

— Ми тута ... гречку сієм, як завжди. —

— А де ж ... хорунжі? — запитав поникло.

— Та до нових господарів прилипли:

Підносять їм горілку та меди,

І все розказують про дні минулі,

Як їхні предки бились у Стамбулі...

А ми тут... гречку сієм, як завжди.

Розказують, та по-холуйськи писком

Новим вкраїнцям заглядають в миску:

Чи хто не кине кістку за труди?

Затим гризуться за огризок п’яно,

Як їх діди — за булаву Богдана.

А ми тут ... гречку сієм, як завжди.

— А де ж свідомі? — кинув безпорадно.

— Та де ж їм бути, — засідають в Раді.

І всі, як є, без винятку — вожді!

І всі — за Україну. А тим разом

Її допродують чужим пролазам,

А ми тут ... гречку сієм, як завжди.

Стемнів козак у гніві, наче хмара.

На всесвіт гримнув: — От уже отара!

Ніяк не дочекає барана,

Щоб знов трюхикать підтюпцем на бойню,

Та мимрить: «А було ж козацтво гойне ...

Гай-гай, було, та вигибло сповна...»

Бодай би вас поглинула мана!

Нам за свободу розтинали груди!

А вам же волю подали на блюді —

Так замість зводити державний чин,

Ви знову, по-холопському горбаті,

Віншуєте новітніх окупантів,

Самі ж — у гречкосіях, І — ні з чим.

І моститесь одсидітись у вербах,

Покіль з ордою наодинці серби

Стоять на смерть за православний рід.

Гей, не відсидітесь: після Балкана

І вас обіруч візьмуть в ятагани,

Скрутивши в’язи у баранів ріг!

Злізайте з печі! Вдарте у кресало,

Аби вогонь пропік на душах сало

І нагадав, що править не живіт,

А дух Шевченка — віщого месії,

Що ми вкраїнці, а не гречкосії,

Що ми — живі!

Та вже коли і пам’ять одібрало,

І дух, і вуха вам позакладало, —

Тоді у ніч відплати, з небуття

Ми встанем грізно, мертві, та не вбиті,

Аби хоч плюнути у твар невмиту

Вам, що мерцями стали за життя!