Таємна вечеря

Щоранку мати тягла його до музшколи.

А він, маленький і згорблений,

волік опасисту, ростом з нього, віолончель.

Хлопчику минав сьомий.

Коли проходили поуз вітрин з іграшками,

його втомлене, аж старече личко

оживало і ставало, як у всіх дітей.

...Якось, по дорозі до музшколи,

їх перестріла далека родичка.

Жінки довго і гаряче цілувалися,

а очі були холодні-холодні.

Хлопчика занудило від їхніх нещирих охкань і ахкань:

«Скільки ж це ми не бачилися?!»

«Леле, а ти зовсім не змінилась!»

«А ти, ти... просто розквітла!»

Потім занудно доскіпувались:

«Де брала крам?» «Хто шиє?»

«Як? Як? Стривай: запишу адресу».

За балачкою вони забули про нього,

і хлопчик уперше розгледівся довкруж.

Після пісної кімнати — стеля, кусень вікна,

щиглик у клітці та остогидла віолончель, —

він уперше побачив:

справжніх, живих горобців, кота,

що ласо і хижо стежив за ними,

пса, що, пробігаючи, лизнув йому руку

і грайливо помахав хвостом...

А потім сталося вже й зовсім неймовірне:

у дворі нормальної школи

хлопчаки ганяли м’яча.

Вони закручували такі карколомні фінти,

а маленький, пружний голкіпер

так стрімко шугав за м’ячем,

що у хлопчика м’ятно хололо під грудьми

і серце стрибало, як м’яч.

Наразі хтось із гравців так «заліпив»,

що м’яч завис у зеніті, як планетка,

потім поволі почав опускатися за огорожу

і покотився... покотився прямо до нього.

Не тямлячи себе, хлопчик потягся

назустріч м’ячеві і вже напружився

для удару... Як нагло:

«А куди ти?» — мати грубо

вхопила його за плече,

кинувши родичці дратливо: «Бачила... отаке?!»

Вдома, вправляючись на віолончелі,

він плакав, і сльози скочувались по струнах,

як роса, котру вперше побачив уранці.

... Філармонія була переповнена по вінця.

Меломани шурхотіли програмками,

перешіптуючись: «Приїхав з гастролей».

«Звідки?» «Здається, з Америки».

«Його вже вдома й не побачиш».

«Що ти хочеш — геній».

«А на ювілей таки приїхав...»

«Т-с-с», — шикнули зусебіч.

Розсунулися лаштунки, і конферансьє

пафосним речитативом почав перелічувати:

«Народний... лауреат найвищих премій...

міжнародних і вітчизняних... почесний

професор... доктор... академік...

великий... неперевершений віртуоз...

гордість міста... держави... нації...»

...Він не просто грав, а увесь гучав музикою.

В напівзабутті, заплющившись,

сивий-сивий... як Саваоф

на зводах Сікстинської Капелли.

Зала... та що там зала! —

світ не існував для нього... тільки музика.

Він нічого не чув і не бачив.

Та на останньому акорді він таки почув...

Цей звук супроводжував його все життя,

на всіх континентах і велемовних учтах...

Він почув той особливий, глухуватий стукіт,

від якого завмирає серце

і м’ятно холоне під грудьми.

Опустив смичок, розплющив очі

і... побачив:

за вікном, по хіднику, котився м’яч,

назустріч йому летів хлопчисько...

Налігши на ліву, він так «вліпив» правою,

що м’яч завис у зеніті, як планетка.

І коли почав опускатися через огорожу,

Маестро... заплакав.

Він плакав, по-дитячому, кулаком розмазуючи сльози.

А зала шаленіла від захвату,

осипаючи його квітами, цілунками, програмками.

Меломанки в буклях з минулого століття

сплескували руками: «Боже, як він стужився

по домівці!» «Але ж який прийом... який прийом!!!

Тут і камінь заплаче!»

...А він плакав за тим, що колись — давно-давно —

йому не дозволили вдарити м’яча,

щоб він злетів у зеніт, як планетка.

І зала теж промокала розчулені сльози,

не здогадуючись, що разом з Маестро

плаче за своїм дитинством...