Таємна вечеря

Прямовисним багнетом прорізавши серпень,

Сонце круто ввійшло у боснійський граніт...

Причащаються серби. Прощаються серби —

Від малого до сивого... Небо гримить.

Чорні ризи отців. Біла паморозь болю...

Пам’ять важко долає баюри й корчі —

Через шість віковіч та на Косово Поле,

Де над сербською тугою стогнуть сичі.

Брате сербе... Ти знову стоїш наодинці

У двадцятому віці на смертній межі.

Тільки й те, що сьогоднішні хижі ординці

На «фантоми» змінили горбаті ножі.

Схаменімось, братове по вірі прадавній!

То не важить, чиїх ми племен і родів:

Сатана замахнувся на світ православний,

На чертоги і храми отців і дідів!

Так удармо ж у дзвони, допоки не смеркло, —

Хай скликають до гурту слов’янську сім’ю.

Бо коли не врятуємо сербів од смерті,

Ми погубимо совість і пам’ять свою!

Осінившись триперстям, у вірі — єдині,

Ми укріпимо вірою душу і плоть!

І якщо навіть світ нас полишить, як нині, —

Ми — незборні, бо з нами Господь!