Таємна вечеря

І явився з ночі Ворон, чорно-сизий, як рілля.

— Звідки... ви? — отерп мій голос. Одвернувсь: — А звідтіля. —

І загруз у верховіття, наче привид з потойсвіть.

У його залізних кігтях щось окровлене тремтить.

— Що там... що то в кігтях б’ється? — захитався мені світ.

— А-а, тремтиш? То людське серце — маю здобич на обід.

— Чи далеко ж ті... угіддя, звідки здобич припасли? —

— Там, на Косово, де сербів косить смерть у три коси!

— Леле! Що ж ми тут розсілись: треба ж рятувать братів! —

Сплюнув жовч: — Досидівсь, куме: я по тебе прилетів.

— Ох, біда! Коли б же знали, ми б грудьми — супроти зла!

Обірвав: — Дарма лукавиш: ваша черга надійшла.

Вам волали: «Гей, слов’яни!» — Ви ж ховалися до нір. —

І, крилом роздерши ніч,

Увігнав у серце дзьоба, мов кривий османський ніж!

... Місяць обірвавсь, як бомба, —

Прямо меживіч.