Таємна вечеря

Не як монарх, що в ницім покаянні

В Каноссу повз дорогою раба, —

Іду, розкутий, у престольний Канів

Позбутися холопського горба.

Пора стоїть, рахманна і погідна.

Тарас, урівень з сонцем на скалі,

Возносить у мені козацьку гідність

Господаря праотчої землі.

Ще манить звичка — впасти на коліна.

А він гримить, немов пророк Ілля:

«Учись ходить, нарешті, як людина

Бо це таки, одвік твоя земля!»

І я встаю, толочений віками,

Але не вбитий в корені мечем!

І відчиня мені ворота в Канів

Тарас державним, золотим ключем.