Таємна вечеря

...І весело ж допродують, лукаві,

Минувшину святу. За півціни:

Зорю Героя і Солдатську Славу

Із медальйоном смертним старшини.

Скипає пам’ять від ганьби і болю...

І серед ночі, в сизім тумані,

З архангельською віщою трубою

Встає сурмач, убитий на війні.

Скликає тужно на Велику Раду

З усіх фронтів — полеглих од меча.

І шерхне шепіт над полками: «Зрада»,

І рветься крик із горла сурмача:

«За що ж ми, браття, голови зложили?

Невже за те, щоб ситі байстрюки

Пустили наші мощі і могили

Лабазникам нечистої руки?!»

Хіба минуле з молотка продати?

Хіба на честі приторгуєш честь?

У всі віки присяга у солдата

Однакова: «Вітчизна або — смерть»

Коли ж солдатську ратницьку святиню

Виносиш під полою на базар, —

Ти право продаєш своєму сину

Тебе й Отчизну спродать, як товар.

В грядуще зри! Ти бачиш, як безжурно,

Діставши гаманці і гамани,

Рушник од неньки, дідову бандуру

Тобою ж вчені, спродують сини?

Уже дістали булаву з-під лави;

Уже твій хрестик тичуть гендляру;

Затим вторгують на козацькій славі,

Потому пустять і саму Державу,

Як ти сьогодні — Батьківську Зорю.

... Щоночі, на дванадцятім ударі,

Гримить сурмач у забуття сліпе:

«Коли минуле спродав на базарі,

Ти вже продав грядуще і себе!»