Таємна вечеря

У смерклому небі по чорному — ворони чорні.

По сірому полю, по сірому — тіні женуть...

Збирайтеся, Батьку. Уже пугачі ізвечора

Накликали тоскно дорогу в чужу чужину.

Уже ви ніколи не вернетесь, Батьку, додому.

Крутий кулемет на півслові розгублено стих.

І грива конева в зажурі опала додолу.

І хлопці-махновці зів’яли — ні в сих і ні в тих.

... Коли в домовині відплив у паризькі тумани,

На всі запитання дала йому відповідь смерть.

І тільки єдине забрав у могилу, як рану:

«За що ж ми, Вкраїно, себе посилали на хрест?»

Нерідна земля прийняла у холодні лещата.

Чужа чужина. Тільки часом із батькових крес,

Занесена вітром, хмарина заплаче дощами:

«За що ж посилали безвинних і грішних на хрест?»

... Гуляє курай, як гультяй, по Гуляй та ще й Полю.

Нову Україну озули в чужі постоли.

І ваші онуки шукають затуркану долю,

Як ви колись, Батьку, шукаючи, та й не знайшли.

В степу запорозькім звікована скіфська прамати

спізнала всього: і світання імперій, і смерк.

І тільки єдине і досі не може спізнати:

За що ж українці себе посилають на смерть?