Таємна вечеря

Ми тут жили ще до часів потопу.

Наш корінь у земну вростає вісь.

І перше, ніж учити нас, Європо,

На себе ліпше збоку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.

Облиш: твій посміх нам не допече,

Бо ми тоді вже побілили Хату,

Як ти іще не вийшла із печер.

Живи собі, уходжено і сито.

Ми не питаєм з усміхом кривим,

Якою б ти була у цьому світі,

Аби ми плуг, і колесо, і жито

Не дарували пращурам твоїм.

Ми ж не виказуєм, яку недолю

Тобі вістило злаками біди,

Аби козацький стан у Дикім Полі

Не зупинив азійської орди.

Живи собі. Ми зі своїм уставом

Не сунемось до тебе в монастир.

Але дозволь і нам за отчим правом

По-своєму облаштувати двір.

Так, ми в гешефтах — і невмілі, й сірі.

Ви ж на торгах сягнули верховіть.

Та навіть вам шагреневої шкіри

В роковий час усе ж не докупить.

Земні діла сповна оплатить небо.

І в Судний День воздається всім ущерть:

І тим, хто зрадив побратимство Ельби,

І тим, хто сербів рокував на смерть...

Життя мина... Усі ми перебудем:

Хто — при бандурі, хто — при гамані.

А що вже по собі залишим людям, —

Судити не тобі, і не мені.

Відкриті наші предківські чертоги

Усім, хто має помисли незлі.

Прийдіте з миром! Та, заради Бога,

Не вчіть нас жить на батьківській землі.

У кожного — свої герби й знамена,

Свій лад і чин в державі й при столі.

Ми всяк своєї долі ковалі:

Вам до душі вертка синиця в жмені,

А нам до серця — в небі журавлі.

Такі ми є. А ви такі, як є.