Задуха

Розділ дванадцятий

У телефонному довіднику все більше й більше рядків, закреслених червоним фломастером. Все більше й більше викреслених ресторанів. Це місця, де я ледве не помер. Італійські ресторани. Мексиканські. Китайські. Насправді з кожним днем у мене все менше й менше вибору, куди піти попоїсти, щоб заразом — можливо — заробити грошей. І обманом змусити кого-небудь полюбити мене.

Завсідне питання: чим тобі хочеться подавитися сьогодні?

Французька кухня. Індійська. Забута кухня майя.

Будинок, де я нині мешкаю, старий мамин будинок, схожий на запорошений заплутаний склад антикварної крамниці. Він такий засмічений і захаращений, що доводиться пробиратися по кімнатах боком — по проходах, зігнутих на кшталт єгипетських ієрогліфів. Важкі різьблені меблі, довгі обідні столи, крісла, комоди та скрині — все вкрито якимось густим поліруванням, мовби всі меблі полили сиропом. Полірування давно почорніло і все потріскалося — за мільйон років до Різдва Христового. Канапи затягнуті куленепробивними гобеленами, на які страшно прилягти в голому вигляді.

Щовечора, коли я приходжу з роботи, спершу розбираю пошту. Листівки з днем народження. Чеки. Папери розкладено на неосяжному обідньому столі. Переді мною лежить бланк на внесок додаткової суми на поточний рахунок. Сьогодні улов небагатий — усього один чек. На якісь вошиві сорок баксів. Але однаково треба буде написати подячного листа. Однаково треба буде принизитись.

Не те щоб я невдячна тварюка, але якщо п'ятдесят баксів — це все, що ви можете мені відстебнути, тоді наступного разу дайте мені померти спокійно. Домовились? Або краще постійте осторонь, і нехай мене рятує хто-небудь багатий і щедрий.

Звичайно, я нічого цього не пишу в подячній записці, і все ж таки.

У будинку, де я нині мешкаю, у старому маминому будинку, всі ці старі меблі, канапи, годинники й картини — це її «посаг» зі Старого Світу. Із Італії. Мама приїхала сюди, аби вступити до коледжу, а потім у неї з'явився я, і вона так і залишилася в Америці.

Вона не схожа на італійку. Вона голить пахви, й від неї не пахне часником. Вона приїхала сюди, щоб вивчитися на лікаря. Вступити до медичного коледжу десь у Айові. Насправді, іммігранти — вони більше американці, ніж справжні американці, які тут народилися.

Насправді це її посвідка на проживання.

Я проглядаю телефонний довідник. Вибираю черговий ресторан. Гарний, дорогий ресторан. Якщо тобі потрібні гроші, за ними треба йти туди, де вони точно є. Не варто давитися курячими паличками в якій-небудь забігайлівці.

Багаті люди в дорогому французькому ресторані — їм також хочеться бути героями.

У мене диференційований підхід.

Моя вам порада: насамперед треба визначитись із сегментом ринку.

В телефонному довіднику ще лишилися неохоплені місця. Рибні ресторани. Монгольські гриль-бари.

Сьогоднішній чек мені надіслала жінка, яка врятувала моє життя на якомусь там «шведському столі» минулого квітня. В недорогому ресторані, де платиш тільки за вхід і їси, скільки влізе. Про що я думав?! Давитися мало не до смерті в дешевих місцях — це неправильна економія. Я все записую до спеціального зошита: хто мене врятував, де, коли — і скільки він на мене потратив на поточний момент. Сьогоднішній донор — Бренда Манро. Так вона підписалася внизу на листівці. З любов’ю.

«Сподіваюся, що це допоможе», — написала вона на звороті чека.

Бренда Манро, Бренда Манро. Я чесно намагаюся згадати її обличчя, та в мене нічого не виходить. Усіх не запам’ятаєш. Я вже стільки разів майже помирав, що в голові все переплуталося. Мабуть, треба вести більш докладні записи. Хоча б — колір очей, колір волосся. Але я й так уже потопаю в паперах і писанині.

Минулого місяця я писав у своєму подячному листі, що нині мені доводиться економити на всьому, щоб заплатити за… за що, я вже не пам’ятаю.

Як правило, мені треба виплачувати по заставному листу на будинок або терміново йти до зубного. Розплатитися з молочником або нотаріусом. Я вже не читаю того, що пишу, — коли ти розіслав декілька сотень копій одного й того ж листа, починаєш писати просто на автоматі.

Ось така доморосла версія добродійних акцій на користь хворих або безпритульних дітей. Коли за ціну однієї чашки кави ти можеш урятувати життя якій-небудь дитині.

Стати їй мовби хрещеним батьком — заочно. Тільки я пішов далі. Разового порятунку недостатньо. Щоб урятувати людину по-справжньому, її треба рятувати знов і знов. Це не казка, це реальне життя, яке не закінчується на «стали жити-поживати та добра наживати».

Те ж саме в лікарів. Ти можеш урятувати сотні життів, але одного разу настане день, коли ти не зможеш урятувати чиєсь життя. Таким є принцип Пітера[7] в медицині.

Люди, які надсилають мені гроші, — це їхні внески за героїзм.

Мені ще є чим давитися. Марокканська кухня. Сицилійська.

Щовечора.

Коли я народився, мама вирішила залишитись у Штатах. Тоді в неї ще не було цього будинку. Тут вона оселилася після останнього виходу із тюрми, коли її посадили за викрадення шкільного автобуса. Викрадення автобуса і кіднепінг. Коли я був маленьким, у нас не було ні цього будинку, ні цих меблів. Усе, що є в цьому будинку, її батьки прислали їй із Італії. Я так гадаю. Наскільки я знаю маму, вона не могла б усе це купити або виграти в якій-небудь телевікторині.

Одного разу — тільки одного разу — я запитав у неї про її сім'ю, про моїх бабусю та дідуся з Італії.

І вона мені сказала, я це добре пам’ятаю:

— Вони про тебе нічого не знають, і тобі про них знати не треба.

І якщо вони нічого не знають про дитину їхньої дочки, можна з упевненістю припустити, що вони нічого не знають і про її пригоди — про її засудження по статті «непристойність, яка кримінально карається», по статті «замір убити», по статті «умисне завдання шкоди», по статті «домагання до тварин». Можна з упевненістю припустити, що вони такі самі схибнуті. Достатньо тільки поглянути на їхні меблі. Тяжкий випадок психічного розладу.

Я гортаю телефонний довідник.

Ось жорстока правда життя: я плачу три штуки на місяць за мамине перебування в лікарні Святого Антонія. П’ятдесяти баксів у лікарні Святого Антонія вистачить лише на оплату однієї зміни підгузка.

Лише Богу відомо, скільки разів мені доведеться майже померти, щоб оплатити зонд штучного годування.

Ось жорстока правда життя: на поточний момент у моїй книзі героїв — трохи більше трьохсот осіб, але я однаково не набираю трьох тисяч баксів на місяць. Плюс до того щовечора — рахунок у ресторані. Плюс — чайові. Накладні видатки мене вбивають.

Тут усе працює за принципом піраміди: постійно доводиться вербувати людей — тих, хто буде внизу. За тим самим принципом, на якому побудована служба соціального забезпечення: гарні, добрі люди платять за когось іншого. Ці добрі самаритяни — моя особиста служба соціального забезпечення мене, любого.

«Схема Понзі»[8] — не зовсім вірна фраза, але це перше, що спадає на думку.

Ось сумна правда: досі, щовечора мені доводиться шукати в телефонному довіднику підходяще місце, щоб майже померти.

Ось такий Телетон Віктора Манчіні.

Те, чим я займаюся, — нічим не гірше за те, що робить уряд. Тільки люди, які вносять гроші до фонду Віктора Манчіні, роблять це цілком добровільно й за власним бажанням. Вони вносять гроші й пишаються собою. І хваляться перед знайомими та друзями.

Це дуже проста афера. На вершині — завжди тільки я, а решта — завжди внизу. Добрі, щедрі люди.

Але ж я витрачаю гроші аж ніяк не на наркотики й не на азартні ігри. І я навіть не пам'ятаю, коли я востаннє нормально повечеряв. Я просто не встигаю з'їсти все. Тому що мені треба працювати. Давитися й задихатися. Мене обов'язково хтось урятує, але це ще не гарантія, що він потім посилатиме мені гроші. Є люди, яким це взагалі не спадає на думку. І навіть найщедріші з інвесторів із часом перестають слати чеки.

Слізна сцена — коли я ридаю в обіймах свого рятівника, — з кожним разом мені все легше й легше витискати із себе сльозу. Але зате мені тепер усе важче зупинитися.

Іще не закреслені в телефонному довіднику. Ресторанифондю. Тайська кухня. Грецька. Ефіопська. Кубинська. Є ще тисяча місць, де я поки що не вмирав.

Для того щоби грошові надходження збільшувалися, треба «робити» по два-три герої за вечір. Іноді для того, щоб нормально попоїсти, доводиться заходити в три-чотири місця. За вечір.

Я — артист перформансу в обідньому театрі, даю по три концерти за вечір. Леді та джентльмени, мені потрібен помічник із глядачів.

— Вельми дякую, але ні, обійдемося без вас, — подумки звертаюся до мертвих родичів. — Я сам створюю свою власну сім'ю.

Риба. М’ясо. Вегетаріанська кухня. Сьогодні ввечері, як і будь-якого іншого вечора, найліпше — просто заплющити очі.

Ткнути навмання пальцем у розкритий довідник.

Виходьте на сцену й ставайте героями, леді та джентльмени. Виходьте на сцену й рятуйте мені життя.

Тикаєш навмання пальцем у розкритий довідник.

Нехай за тебе все вирішує доля.