Задуха

Розділ двадцять дев’ятий

Тепер, коли Денні до мене переїхав, каміння валяється по всьому будинку. Якось я знайшов у холодильнику шматок чорного з білим граніту. Денні тягає додому осколки базальту, його руки вічно забруднені червоним від оксиду заліза. Він тягає додому брукові камені, загорнуті в рожеву дитячу ковдру, і гладеньку річкову гальку, і кварцити, що іскряться слюдою, — він підбирає їх по всьому місту і привозить додому на автобусі.

Ці камені — названі діти Денні. Вже набирається ціле покоління.

Денні тягає додому піщаник і вапняк. Повна ковдра каміння — щовечора. У дворі він їх миє під шлангом. Складує їх за диваном у вітальні. Розкладає по кутках у кухні.

Щовечора я приходжу додому після важкого трудового дня у вісімнадцятому столітті, і на обробному столику поряд із раковиною на кухні лежить великий шматок лави. А в холодильнику, на другій згори полиці, — сірий бруковий камінь.

— Слухай, друже, — кажу я Денні, — там, у холодильнику, якийсь камінь.

Денні виймає з посудомийної машини теплі чисті камені й витирає їх кухонним рушником. Він мовить:

— Ти ж сказав, що це моя полиця. — Він говорить: — І це не просто якийсь камінь. Це граніт.

— Але чому в холодильнику? — запитую.

І Денні каже:

— Тому що в духовці вже немає місця.

Духовка заповнена камінням. Холодильник — також. Кухонні шафочки вже не витримують ваги і зриваються зі стін.

Спершу малось на увазі, що це буде один камінь за вечір, але Денні — захоплива натура. Тепер він приносить додому не менше шести каменів за вечір — просто щоб підтримувати свою звичку. Щовечора в нас на кухні дзижчить посудомийна машина, а стойку біля раковини застелено кращими маминими лазневими рушниками, на яких сушаться камені. Круглі сірі камені. Квадратні чорні камені. Коричневі камені неправильної форми, у жовтих прожилках. Травертини. Піщаник. Щовечора Денні закладає в посудомийну машину нову порцію каменів, а вчорашні камені — чисті й сухі — скидає в підвал.

Спочатку камені вкрили всю підлогу в підвалі. Потім «піднялися» до нижньої приступки сходів. Потім — уже до середини сходів. Тепер, якщо відчинити двері до підвалу, каміння посиплеться просто в кухню. Загалом, тепер у мене немає підвалу.

— Слухай, друже, скоро тут узагалі місця не буде від цих каменів, — кажу я. — Іноді в мене виникає таке відчуття, що ми живемо в нижній частині піскового годинника.

І наш час немовби минає.

Скоро його не залишиться зовсім.

Нас засипле піском.

Поховає живцем.

Денні весь брудний, обдертий — сюртук порваний під пахвами, краватка висить, як ганчірка, — стоїть на автобусній зупинці, притискаючи до грудей рожевий згорток. Коли руки терпнуть, він легенько підкидає згорток. Потім підходить автобус, і Денні заходить туди зі своєю «дитиною». Шморгаючи носом. Із грязюкою, розмазаною по щоках.

За сніданком я кажу:

— Слухай, друже, ти начебто збирався — по одному каменю на день.

І Денні мовить:

— А я так і роблю. По одному.

І я говорю:

— Ти кінчений наркоман. — Я кажу: — Не бреши. Я знаю, Що ти тягаєш як мінімум по десять на день.

Денні кладе камінь до аптечки в ванній і каже:

— Ну гаразд. Я злегка випереджаю графік.

Я говорю, що в стояку в туалеті також повно каменів.

Я кажу:

— Якщо це камені, це ще не означає, що з ними треба обходитися по-свинськи.

Денні — з його вічно шмаркатим носом, із його голеним налисо черепком, із його рожевою ковдрою, промоклою під дощем, — стоїть на автобусній зупинці. Стоїть і кашляє. Перекладає свій згорток із руки в руку. Нахиляється над ковдрою і поправляє рожевий атласний краєчок. Збоку це має такий вигляд, ніби дбайливий татусь захищає дитину від вітру; насправді ж це все для того, щоб ніхто не помітив, що там у нього ніяке не дитятко, а вулканічний туф.

Дощ тонкою цівкою стікає по трикутному капелюху йому за комір. Гострі камені рвуть підкладку кишень.

Під усією цією вагою, в одежі, просяклій потом, Денні зовсім схуд. І продовжує худнути.

Коли-небудь він точно нарветься з цією своєю ковдрою. Хто-небудь із сусідів неодмінно заявить на нього в поліцію за жорстоке або злочинно недбале поводження з грудною дитиною. У людей просто сверблячка в одному місці — якесь хворобливе прагнення позбавити батьківських прав недостойних, з їх точки зору, батьків, а дитину відправити до притулку. Я це знаю не з чуток.

Щовечора я повертаюся додому після чергового спектаклю із «задихання» до смерті, і щовечора Денні зустрічає мене з новим каменем. Кварц, агат, мармур. Польовий шпат, обсидіан, аргіліт.

Щовечора я повертаюся додому після чергового творення героїв «із нікого», і щовечора мене зустрічає веселе булькання посудомийної машини. Я приходжу додому й сідаю розбирати пошту. Пишу подячні листівки, підраховую сьогоднішні надходження. Камінь лежить у мене на стільці. Весь стіл завалено камінням.

Іще першого дня я сказав Денні: в мене у кімнаті — ніяких каменів. Складуй свої каменюки де хочеш. У коридорі. В шафах. Але тільки не в моїй кімнаті. Тепер я йому кажу:

— Складуй їх де завгодно, тільки не в мене в ліжку.

— Але ти ж ніколи не спиш на цьому боці, — каже Денні.

Я кажу:

— Це не важливо, сплю я там чи ні. Важливо, щоб у мене в ліжку не було ніяких каменів.

Я повертаюся додому після двогодинного сеансу групової терапії з Ніко, Лізою або Танею і знаходжу камені у мікрохвильовій печі Знаходжу камені в сушарні. У пральній машині.

Іноді Денні приходить додому тільки о четвертій ранку. Іноді він знаходить такі здоровенні камені, що йому доводиться їх котити по землі. Він складує їх у ванній, у підвалі, у маминій кімнаті.

Цим він і займається цілі дні — збирає камені.

Останнього дня Денні в Дансборо, дня, коли його вигнали з колонії, високоповажний лорд-губернатор став на порозі будівлі митниці й зачитав вирок за маленькою книжечкою в шкіряній оправі. Книжка була розміром з долоню, але зате — з золотими берегами, і в палітурці з чорної шкіри, і з трьома стрічками, прикріпленими до корінця: чорною, зеленою й червоною.

— «Як дим розчиняється в чистому повітрі, нехай недостойний зникне з життя достойних, і як віск плавиться в огні, — читав він, — нехай безбожник зневажиться перед ликом Господа».

Денні присунувся ближче й шепнув мені на вухо:

— Цей фрагмент стосовно диму й воску… по-моєму, це він про мене.

Рівно о першій високоповажний Чарлі, лорд-губернатор колонії, зібрав нас усіх на міській площі. Розкрив свою книжечку в шкіряній оправі й зачитав вирок. Холодний вітер звівав дим із димарів убік. Прийшли молочниці. Й шевці. Коваль. Їх одежа й волосся, їх дихання й перуки — все просмерділо гашишем. Усе просмерділо марихуаною. Червоні очі. Осклянілі погляди.

Хазяйка Лендсон і пані Плейн тихо плакали, втираючи очі кутиками фартушків — але тільки тому, що це входило в їх обов'язки за угодою. Гурт чоловіків із мушкетами напоготові чекали тільки наказу лорда-губернатора, щоб вивести Денні в дикі прерії на автостоянку. Прапор колонії на даху будівлі митниці було приспущено до середини щогли. Туристи уважно спостерігали за тим, що відбувається, крізь об'єктиви відеокамер. Злизували з пальців залишки цукрової вати. Їли попкорн із картонних коробочок, а калічні курчата-мутанти вертілись у них під ногами, підбираючи крихти.

— Можливо, замість того, щоб мене проганяти, — викрикнув Денні, — мене краще забити камінням? Я маю на увазі, це був би гарний прощальний подарунок — камені.

Усі наші обдовбані колоністи підскочили на місці, коли Денні сказав «забити камінням». Вони подивилися на лорда-губернатора, потім утупились у свої черевики, і тривожний рум’янець у них на щоках зблід іще дуже не скоро.

— «І ми віддаємо його тіло землі, щоби гнило воно в розкладанні та псуванні…» — Тепер високоповажному Чарлі доводилося кричати, тому що рев реактивного лайнера, що заходив на посадку в аеропорт неподалік, заглушив його промову.

Озброєні стражники супроводили Денні до виходу з колонії Дансборо. Вони провели його через стоянку до автобусної зупинки на околиці двадцять першого століття.

— Слухай, друзяко, — кричу я йому від воріт колонії, — тепер, коли ти вже помер і в тебе стільки вільного часу, що ти робитимеш?

— Питання в тому, чого я не робитиму, — відповідає мені Денні. — І я точно не даватиму волі придушеним імпульсам.

Це значить, що замість того, аби мастурбувати, він збиратиме каміння. Зайнятий, вічно голодний, утомлений і бідний — у нього просто вже не залишиться сил на біганину по дівках.

Того ж вечора Денні заявився до мене з каменем у руках і в компанії копа. Він стоїть на порозі й витирає носа рукавом.

І коп каже:

— Вибачте, ви знаєте цю людину?

Він каже:

— Віктор? Віктор Манчіні? Привіт, Вікторе. Як воно? Тобто як життя? — Він злегка підводить руку, виставивши її долонею вперед.

Мабуть, він чекає, щоб я ляпнув його по долоні. Мені доводиться трохи підстрибнути, бо він дуже високий, але я однаково промахуюсь і не влучаю. Я кажу:

— Так, це Денні. Усе гаразд. Він тут мешкає.

І коп звертається до Денні:

— Ні, ну ти поглянь. Я врятував хлопцеві життя, а він мене навіть не пам'ятає.

Ну, звичайно.

— Еге ж, — кажу, — я тоді ледве не задихнувся до смерті!

І коп мовить:

— Ти пам'ятаєш!

— Ага, — кажу, — дуже дякую, що доправили Денні додому цілим і неушкодженим. — Я затягую Денні всередину й намагаюся зачинити двері.

І коп запитує:

— Тепер у тебе все нормально, Вікторе? Тобі нічого не потрібно?

Я йду до вітальні й пишу на папірці ім'я. Потім вручаю аркушик поліцейському й кажу:

— Можна влаштувати цьому дядечкові купу «неприємностей»? Аби життя медом не здавалося?

На папірці написано ім'я високоповажного Чарлі, лорда-губернатора.

Чого б Ісус ніколи не зробив?

Коп усміхається й каже:

— Подивимося, що можна зробити.

І я зачиняю двері в нього перед носом.

Денні кладе камінь на підлогу і просить позичити кілька баксів. Ну, якщо можна. Там, на складі будівельних матеріалів, він бачив шматок тесаного граніту. Чудовий будівельний камінь, з межею міцності, дорогущий страшенно. Але Денні вважає, що зможе купити його баксів за п'ять.

— Камінь — це камінь, — глибокодумно прорікає він. — Але якщо камінь квадратний, то це благословення.

Вітальня має такий вигляд, ніби там пройшла лавина. Спершу каміння вкрило всю підлогу. Потім дісталося низу дивана. Потім завалило журнальні столики, так що лишилися стирчати тільки лампи. Каміння. Каміння — повсюди. Сіре, синє, чорне й коричневе. Граніт і піщаник. Є кімнати, де каміння — до стелі.

Я запитую Денні, що він зібрався будувати.

І він каже:

— Видай мені десять баксів і можеш мені допомагати.

Я кажу:

— Навіщо тобі стільки каміння?

— Справа не в тім, аби щось побудувати, — каже Денні. — Важливий не результат, а процес.

— Але ж для чогось ти його збираєш?

— Я поки що сам не знаю. Знатиму, коли набереться достатньо.

— А достатньо — це скільки?

— Я не знаю, друзяко, — мовить Денні. — Я просто хочу, щоб життя не минало марно.

Як минає все наше життя. Як воно випаровується на дивані перед телевізором, говорить Денні. Він каже, йому хочеться, аби кожний день його життя було чимось відзначений. Хоча б каменем. Камінь — це щось реальне, відчутне. Такий маленький пам'ятник кожному дню, що минає. Кожному дню, коли він не мастурбував свій член — зовсім безцільно.

«Надгробний камінь» — не зовсім вірний вислів, але це перше, що спало на думку.

— Можливо, так моє життя у щось і складеться, — мовить Денні. — У щось таке, що не зникне разом зі мною.

Я говорю, що треба придумати дванадцятиступінчастий курс із реабілітації маніяків, схиблених на каменях.

І Денні каже:

— Нібито це допоможе. — Він запитує: — Ти сам коли востаннє згадував про свій четвертий ступінь?