Задуха

Розділ тринадцятий

Спека. Денні знімає куртку та светр. Стягає через голову сорочку, навіть не розстебнувши рукави та комір, — і застряє головою та руками в червоній картатій фланелі. Футболка злегка задирається, поки він намагається вибратись із сорочки. На його запалому животі — якийсь незрозумілий висип. Навколо сосків ростуть довгі чорні волосинки. Соски всі у дрібних тріщинах і немовби запалені.

— Друже, — каже Денні, все ще борючись із сорочкою. — Запаришся, поки все знімеш. Чого тут так душно?

Тому що це лікарня. Для тяжкохворих.

Над поясом джинсів видно резинку його дешевих трусів. На резинці — якісь іржаві смуги. З-під неї вибиваються чорні волосинки. На футболці під пахвами — жовтуваті плями засохлого поту.

Дівчина за стойкою реєстратури спостерігає за нами, зморщивши носа.

Я намагаюсь осмикнути його футболку. Пупок Денні забитий якоюсь пилюкою. На роботі, в роздягальні, я бачив, як Денні знімає штани і труси — він знімає їх разом, труси і джинси, вивертаючи їх. Я так робив, коли був маленьким.

І Денні каже, все ще не вибравшись із сорочки:

— Друже, допоможи мені, га? Там десь ґудзик… його, мабуть, треба розстебнути.

Дівчина за стойкою реєстратури виразно дивиться на мене. Вона тримає в руках слухавку, але поки що чекає.

На підлозі перед Денні — купа одягу. Нарешті він виборсується із сорочки й залишається в самій зашкарублій футболці та джинсах із брудними плямами на колінах. Шнурки на його тенісних черевиках зав'язані намертво, дірочки під шнурки щільно забиті злежаною грязюкою.

Тут дійсно дуже топлять — градусів під сто,[9] тому що в більшості пацієнтів погана циркуляція крові, пояснюю я Денні. Тут лежать здебільшого старі.

Пахне чистотою — тобто мийними засобами й ароматними освіжувачами. Я вже знаю: хвойний запах приховує сморід од фекалій. Лимонний запах приховує блювотину. Запах троянд — сечу. Одні відвідини лікарні Святого Антонія — й тобі вже ніколи не захочеться нюхати троянди.

У вестибюлі стоять канапи та штучні рослини в горщиках. Але всі прикраси інтер'єру вичерпуються відразу за дверима з автоматичними замками.

Денні каже дівчині за стойкою реєстратури:

— Нічого, якщо я тут усе залишу? — Він має на увазі купу одягу, скинутого просто на підлогу. Він каже: — Я Віктор Манчіні. — Він скоса поглядає на мене. — І я прийшов побачитися з мамою.

І я кажу Денні:

— Слухай, вона не дебілка. — А дівчині за стойкою реєстратури я говорю: — Я Віктор Манчіні. Я прийшов до мами, її звати Іда Манчіні. Вона в палаті 158.

Дівчина за стойкою реєстратури натискає кнопку на телефоні й каже у слухавку:

— Сестро Ремінгтон. Сестро Ремінгтон, пройдіть, будь ласка, до реєстратури. — Її голос відлунюється гучно від високої стелі.

Цікаво, а ця сестра Ремінгтон — вона взагалі існує?

Або, може, ця дівчина гадає, що Денні — просто черговий агресивний хронічний роздягальник?

Денні штовханами запихає одяг під крісло.

До стойки реєстратури підходить тілистий дядько.

Однією рукою він підтримує нагрудну кишеню, набиту кульковими ручками. Друга рука — на поясі. На кобурі з перцевим балончиком. Тут же, на поясі, — масивна в'язка ключів. Він запитує, звертаючись до дівчини за стойкою реєстратури:

— Які проблеми?

І Денні каже:

— А де тут нужник? Ну, для цивільних.

Проблема — Денні.

Він прийшов, аби вислухати сповідь моєї мами. У мене такий план: я проведу його до неї й відрекомендую як Віктора Манчіні.

Вона розповість йому свою таємницю, й тоді я дізнаюся, хто я насправді. Й мамі стане спокійніше. Може, вона почне їсти. Набере вагу. І мені вже не доведеться витрачатися на зонд для штучного годування. І вона не помре.

Коли Денні повертається з нужника, охоронець проводжає нас до «житлової» частини лікарні. Денні каже:

— Уявляєш, нужник у них не замикається. Я тільки сідаю на унітаз, і тут до мене вдирається якась старушенція.

Я питаю: і чого — вона сексу хотіла?

І Денні каже:

— Знущаєшся?

Ми проходимо коридором, охоронець відмикає і замикає двері. В’язка ключів стрибає в нього на поясі та дзвенить. Він такий товстий — у нього навіть на шиї валики жиру.

— А твоя мама, — питає Денні, — ви з нею схожі?

— Можливо, — кажу. — Тільки вона, ну, знаєш…

І Денні каже:

— Тільки вона вся всохла, та з головою в неї не все як слід, еге ж?

І я кажу:

— Замовкни. — Я кажу: — Гаразд, вона була поганою матір'ю, але іншої в мене немає.

— Вибач, друзяко, — мовить Денні. — Але хіба вона не помітить, що я — це не ти?

Тут, у лікарні Святого Антонія, штори на вікнах запинають задовго до темряви. Бо якщо пацієнти побачать своє відображення у склі, вони можуть подумати, що хтось заглядає до них у вікно. Це називається «призахідний психоз». Коли старі люди казяться при заході сонця.

Більшість із тутешніх пацієнтів можна посадовити перед дзеркалом, і вони думатимуть, що це така спеціальна передача про старих хворих людей, сидітимуть і дивитимуться — годинами.

Проблема в тому, що коли я Віктор, мама не хоче зі мною розмовляти, і вона нічого мені не скаже, коли я її адвокат. Моя єдина надія — бути її адвокатом, коли Денні буде мною. Я її викличу на розмову. Денні її вислухає. Може, тоді вона заговорить.

Вважатимемо, що це така ґештальт-терапія.[10]

Дорогою охоронець запитує мене, чи не я той хлопець, який зґвалтував собачку місіс Філд.

Ні, говорю, не я. Це давня історія. Мене тоді ще на світі не було.

Мама сидить у кімнаті відпочинку. На столі перед нею — розкидані шматочки картинки-головоломки. Але коробки з картинкою немає, і тому важко зрозуміти, який це мусить мати вигляд, коли її скласти. Це може бути що завгодно.

Денні запитує:

— Це вона? — Він каже: — Друже, ви зовсім не схожі.

Мама намагається якось з’єднати розрізнені шматочки.

Деякі фрагменти картинки лежать догори ногами, так що видно тільки сірий картон.

— Послухайте, — каже Денні. Він бере стілець і сідає на нього верхи, обличчям до столу. — Спочатку треба скласти всі шматочки з рівними краями. Які по краю картинки йдуть. Тоді буде простіше.

Мама дивиться на Денні. На його потріскані губи, голений черепок, на дірки на швах футболки.

— Доброго ранку, місіс Манчіні, — кажу я. — Бачу, Віктор, ваш син, прийшов провідати вас. Ось він, — кажу я, киваючи на Денні. — Здається, ви хотіли сказати йому щось важливе?

— Ага, — каже Денні, киваючи головою. — Я Віктор. — Він відбирає із загальної купи всі шматочки з рівними краями. — А це синє — це що: небо чи вода?

У мами в очах блищать сльози.

— Віктор? — запитує вона.

Вона прокашлюється, прочищаючи горло. Дивиться на Денні й каже:

— Ти прийшов.

Денні продовжує зосереджено розбирати шматочки головоломки, відсуваючи вбік ті, які з рівними краями. На його поголеному черепі лишилися дрібні балабушки червоного пуху від фланелевої сорочки.

І мама тягнеться через стіл і бере Денні за руку своєю старою висохлою рукою.

— Я така рада, що ти прийшов, — каже вона. — Як ти живеш? Я так давно тебе не бачила. — Сльозинка стікає по зморшках на щоці до кутика рота.

— Господи, — каже Денні й прибирає руку. — Місіс Манчіні, у вас руки просто крижані.

І мама каже:

— Вибач.

Пахне якоюсь їжею з громадського харчування, чи то тушкованою капустою, чи то пригорілою квасолею.

Я просто стою і мовчу.

Денні складає один куточок картинки. Він говорить, звертаючись до мене:

— А коли ти мене познайомиш із цією чарівною лікаркою?

І мама каже:

— Ти ж іще не йдеш? — Вона дивиться на Денні. Її очі вологі від сліз, брови сходяться на переніссі. Вона каже: — Я так за тобою скучала.

І Денні каже:

— О, один кут є!

Мама тягнеться через стіл і знімає балабушку червоного пуху з маківки Денні.

І я кажу:

— Прошу вибачення, місіс Манчіні, але ви, здається, збиралися сказати щось важливе вашому сину?

Мама дивиться на мене, потім — на Денні.

— Можеш побути ще, Вікторе? — запитує вона. — Нам треба поговорити. Мені треба стільки всього тобі розповісти.

— Ну так розповідайте, — кажу я.

Денні мовить:

— Здається, це око. — Він каже: — Це що, чийсь портрет?

Мама простягає мені тремтячу руку й каже:

— Фреде, нам із сином треба поговорити. Це сімейна справа. Ви поки що де-небудь погуляйте. Телевізор подивіться.

І я кажу:

— Але…

Та мама мене перебиває:

— Ідіть.

Денні каже:

— Ось іще один кут. — Він відбирає всі чисто-сині шматочки і відкладає їх убік. Вони всі однакової форми — мовби оплавлені хрести. Свастика, що розпливлася.

Мама каже, не дивлячись на мене:

— Можливо, ви поки що справою займетесь. Іще когонебудь захистите. — Вона дивиться на Денні й каже: — Віктор вас покличе, коли ми закінчимо.

Я виходжу в коридор. Вона проводжає мене очима. Потім щось говорить Денні, але мені не чути, що саме. Вона тягнеться через стіл тремтячою рукою і доторкається до голеного черепа Денні, що вилискує синявою. Рукав маминої піжами злегка задирається. Шкіра в неї на зап'ясті жилава і світло-коричнева, як шийка вареної індички.

Денні відхиляється від її руки, не підводячи очей від картинки-головоломки.

Я відчуваю запах мокрих підгузків і чую голос. Скрипучий старечий голос у мене за спиною:

— Це ти кинув у калюжу мій буквар. У другому класі.

Не відриваючи погляду від мами, намагаючись читати по губах, я кажу:

— Так, напевно.

— Хоча б чесно зізнався, — каже старечий голос. Висохла стареча рука, схожа на зморщений гриб, легенько торкається моєї руки. — Ходімо зі мною, — каже стара. — Лікарка Маршалл хоче з тобою поговорити.

Я дивлюся на стару. На ній — червона картата сорочка Денні.