Задуха

Розділ дев’ятнадцятий

Чорно-білі курчата бродять похитуючись по колонії Дансборо. Курчата-каліки із приплюснутими головами. Або без крил, або тільки з однією ногою. Або взагалі безногі — вони повзають черевом у грязюці, відштовхуючись од землі крильцями… Сліпі курчата — без очей. Курчата без дзьобів. Вони такими народилися. Недорозвиненими, дефективними. Їх курячі мізки ще до народження перетворилися на бовтанку.

Невидима межа між наукою і садизмом тут стає видимою.

Мій мозок, до речі, не набагато кращий. Подивіться на маму, і все стане зрозумілим.

Треба б показати цих курчат лікарці Маршалл.

Хоча вона навряд чи зрозуміє.

Денні лізе в задню кишеню штанів і дістає сторінку оголошень, вирвану з газети та складену в маленький квадратик. Це — явна контрабанда. Якщо вельми поважний лорд-губернатор це побачить, Денні поженуть звідси без розмов. Просто на скотарні, біля входу до корівника, Денні передає мені складений газетний аркуш.

За винятком цієї газети, ми такі історично достовірні, що все, надіте на нас зараз, у цьому столітті мовби й не прали.

Туристи фотографують, щоб забрати як сувенір який-небудь момент твого життя. Туристи знімають тебе на відео — і ти стаєш частиною їхньої відпустки. Вони знімають тебе, знімають калічних курчат. Кожне намагається зупинити мить. Законсервувати час, розбити хвилини на кадри.

Із корівника долітають звуки — немовби хтось усмоктує повітря крізь туго набитий косяк. Двері зачинені, тому нічого не видно, але я вловлюю мовчазне напруження, як буває, коли декілька людей зберуться в коло і розкурюються, затримуючи дихання. Хтось кашляє. Якась дівчина. Урсула, молочниця. Запах дуру такий густий, що кашляють навіть корови.

Ми з Денні прийшли сюди не просто так. Ми прийшли збирати коров'ячі коржики. Простіше сказати, коров'ячі кізяки. Денні мені каже:

— Прочитай, друже. Оголошення, яке в колі. — Він розгортає газету. — Ось воно. — Оголошення обведено червоним фломастером.

На очах у молочниць. На очах у туристів. Нас точно спіймають — на сто відсотків. Із тим самим успіхом можна було просто піти здаватися вельми поважному лорду-губернатору.

Газетний аркуш іще теплий — нагрівся від заду Денні, й я кажу:

— Тільки не тут, друзяко, — і намагаюсь усучити газету назад Денні.

І він каже:

— Вибач, я зовсім не хотів тебе підставити. Якщо хочеш, я сам тобі прочитаю.

Школярі, яких приводять сюди на екскурсії замість уроків, обожнюють ходити до курника й дивитись, як несуться кури. Але нормальні кури — це не так цікаво, як, скажімо, курка з одним оком, або без шиї, або з недорозвиненими лапами, так що дітлахам до вподоби трусити яйця. Вони беруть їх, трясуть і підкладають назад квочкам.

Ну й нехай собі курча вилупиться виродком або розумово неповноцінним! Освіта понад усе.

Якщо курчаті щастить, воно вилуплюється мертвим.

Допитливість чи жорстокість? Я навіть не сумніваюся, що ми з лікаркою Маршалл могли б дискутувати на цю тему годинами.

Я підчеплюю лопатою коров'ячий коржик, слідкуючи за тим, щоб він не розвалився. Засохлий кізяк, він не смердить; але всередині він вологий, і якщо його зламати, то смердітиме — будь здоров. У такій роботі є один позитивний бік. Коли руки вічно в коров'ячому лайні, якось само собою позбуваєшся звички гризти нігті.

Денні читає:

— «Віддамо в добрі руки: самець двадцяти чотирьох років, який майже позбувся шкідливих звичок, доход обмежений, професійні навички та вміння — майже ніяких, привчений до туалету». — Далі йде телефонний номер. Номер Денні.

— Це мої предки, друзяко. Це їхній телефон, — каже Денні. — Тобто вони натякають.

Учора ввечері він знайшов цю газету в себе на ліжку.

Він каже:

— Ніби як це я.

Я говорю, що зрозумів. І загрібаю дерев'яною лопатою черговий коров'ячий коржик. Обережно опускаю його до плетеної корзини. Щоб він не зламався.

Денні запитує, чи можна йому буде пожити в мене.

— Я б не напрошувався так, — мовить Денні. — Але це вже крайняк.

Я не запитую, чому: чи йому не хочеться мені завдавати клопоту, чи тому що він іще не зовсім ідіот, аби тішитися перспективою жити зі мною в одній оселі.

Дихання Денні відгонить кукурудзяними чіпсами. Ще одне грубе порушення історичної достовірності персонажа. Молочниця Урсула виходить у двір, абсолютно удовбана, і дивиться на нас осклянілим поглядом.

— Якби в тебе була дівчина, яка тобі подобається, — кажу я Денні, — й вона захотіла від тебе завагітніти, що б ти зробив?

Урсула підтакує спідницю й іде через двір, шльопаючи по плескачах гною своїми дерев’яними черевиками. Штурхає сліпе курча, що потрапило їй під ноги. Хтось із туристів устиг зняти цей момент. Якась одружена пара з маленькою дитиною підкочує до Урсули із проханням узяти малюка на руки, аби зробити знімок, але тут же поспішно відходить — певно, що вони побачили її очі.

— Не знаю, — каже Денні. — Дитина — це зовсім не те, що завести собаку. Тобто дитина — вона довго живе, розумієш?

— А якщо вона не збирається залишати дитину? — запитую я.

Денні неуважливо роззирається навсібіч і мовить:

— Я не розумію. Що значить — не збирається залишати? Хоче продати її, чи що?

— Принести в жертву, — кажу я.

І Денні каже:

— Друзяко.

І я кажу:

— Припустимо. Тільки припустимо, що вона збирається вискребти мозок у ненародженого ембріона, зібрати його в таку велику голку і ввести його в мозок людини з розумовими порушеннями й таким чином її вилікувати.

У Денні злегка відвисає щелепа.

— Слухай, друже, ти не мене часом маєш на увазі?

Я маю на увазі свою маму.

Це називається трансплантат нервової тканини. Деякі називають його прищепою. І це єдиний дієвий спосіб відновити мамин мозок на цій стадії ураження. Спосіб, не особливо розповсюджений у медицині, з причини достатньо зрозумілої — проблематично дістати ключовий компонент.

— Ось так просто змолоти на фарш живу дитину?! — мовить Денні.

Я кажу:

— Зародок, а не дитину.

Ембріональна тканина, сказала Пейдж Маршалл. Лікарка Маршалл із її білою шкірою та хтивим ротом.

Урсула підходить до нас і вказує на газету в руках у Денні. Вона каже:

— Якщо там не стоїть 1734 рік, то ти втрапив. Порушення історичної достовірності.

Волосся на голові у Денні вже потихесеньку відростає, тільки деякі волосинки вросли в шкіру і чорніють тепер над червоними або білими папулами.

Урсула рушає далі, але обертається, не ступивши і двох кроків.

— Вікторе, — каже вона, — якщо я тобі раптом знадоблюся, то я масло збиваю.

Я кажу, трохи пізніше. І вона йде далі.

Денні мовить:

— Слухай, друже, виходить, ти ніби як мусиш вибрати між своїм первістком і своєю мамою?

Насправді тут навіть і заморочуватися не варто — з точки зору лікарки Маршалл. Себто — все це дрібниці, діло житейське. Повсякденна практика. Ми вбиваємо ненароджених дітей, аби врятувати дорослих. У золотому сяйві каплиці, нашіптуючи мені на вухо, намагаючись мене переконати у своїй правоті, вона запитала мене: щоразу, коли спалюємо галон газу або акр дощового лісу, хіба ми не вбиваємо майбутнього, щоб урятувати теперішнє?

Пірамідальна схема соціального забезпечення.

Вона сказала, пригортаючись до мене голими грудьми, вона сказала, що їй зовсім не байдуже, що буде з моєю мамою. А від мене майже нічого й не вимагається — така дещиця.

Я не став уточнювати, що за дещиця.

І Денні мовить:

— Ну, так давай розкажи мені всю правду про себе.

Я кажу: не знаю. Я навіть ту дещицю не зробив, про яку вона казала.

— Ні, — мовить Денні, — я маю на увазі, ти ще не прочитав мамин щоденник?

Ні, поки що не прочитав. Мене якось вибила з колії пропозиція лікарки Маршалл. І взагалі — вся ця тема щодо вбивства ненароджених дітей.

Денні пильно дивиться мені у вічі й каже:

— Ти що, наче кіборг який-небудь? Це і є великий секрет твоєї мами?

— Хто? — запитую я.

— Ну, — пояснює він, — штучно створений гуманоїд із обмеженим життєвим циклом та імплантованою несправжньою пам'яттю про дитячі роки, так що ти гадаєш, буцім ти справжня людина, тільки насправді ти скоро помреш.

Я також дивлюся на нього — напружено й пильно — і кажу:

— Тобто мама тобі сказала, що я ніби як робот?

— Це в її щоденнику так написано? — запитує Денні.

До нас підходять дві жінки. Та, в якої фотоапарат, запитує:

— Ви нас не сфотографуєте?

— Скажіть чі-і-з, — говорю я і знімаю їх на тлі корівника, вони ідуть із ще одним кадром у своїм апараті. З іще однією скам'янілою миттю на пам'ять.

— Я поки що не прочитав мамин щоденник, — кажу я. — І я не трахнув Пейдж Маршалл. Я не паскуджу. Вірніше, паскуджу, але обмірковано.

— Гаразд, гаразд, — каже Денні. — Але раптом ти і справді який-небудь електронний мозок, уживлений у людський організм, упевнений — через хімічну та електричну стимуляцію, — що він справжній?

— Ніякий я не мозок, — кажу.

— Ну й лади, — каже Денні. — Можливо, ти — комп'ютерна програма штучного інтелекту, яка взаємодіє з іншими програмами в уявній змодельованій реальності.

— А ти тоді хто? — запитую.

— А я інша програма, — каже Денні. — Гаразд, я зрозумів, друзяко. Можеш не говорити. Я навіть не в змозі підрахувати, скільки мені треба здачі в автобусі.

Денні примружується, дивиться на мене, виразно підвівши брову, і каже:

— Тоді остання здогадка.

Він мовить:

— Ти — об’єкт якогось широкомасштабного експерименту, і весь світ, який тебе оточує, це штучний світ, а люди, з якими ти спілкуєшся, — це спеціально найняті актори, а природа — тільки декорації. Як тобі ця версія?

І я кажу:

— Дозволь?

— А я насправді геніальний актор, — веде далі Денні, — й лише прикидаюся твоїм ліпшим другом, тупим невдахою, схибленим на мастурбації.

Я скриплю зубами, і якраз у той момент мене фотографують.

Я кажу Денні:

— Ніякий ти не геніальний актор.

До мене підходить якийсь турист, усміхається на всі тридцять два зуби і каже:

— Віктор!

Він каже:

— Так ти тут працюєш…

Я уявлення не маю, звідки він мене знає.

Медична школа. Коледж. Товариш по службі з якоїсь із попередніх робіт. Або просто ще один сексуальний маніяк із моєї групи. Дивно. Він не схожий на сексоголіка, а втім — хто схожий?

— Мод. — Він штовхає ліктем жінку, яка підійшла разом з ним. — Це той самий хлопець. Я тобі про нього розповідав. Одного разу я врятував йому життя.

І жінка говорить:

— Ой! Так це правда? — Вона втягує голову в плечі й закочує очі. — Реґґі мені стільки про вас розповідав. Але я завжди думала, що він усе вигадує, виявляється, він просто дещо перебільшує.

— Та ні, — кажу. — Це чистісінька правда. Старий Реґ дійсно врятував мені життя.

І Денні каже:

— А хто тебе не рятував? Тільки ледачий.

Реґґі мовить:

— Ну, як ти тепер, усе гаразд? Я прислав тобі тоді скільки зміг. Вистачило, щоб вирвати зуб мудрості?

І Денні каже:

— Я ридаю.

Сліпе курча з приплюснутою головою і без крил, усе заквацяне коров’ячим гноєм, натикається на мою туфлю, і коли я нахиляюсь, аби його погладити, воно все тремтить. Воно видає тихий туркотливий звук, схожий на бурчання.

Приємно усвідомлювати, що є створіння, ще більш жалісне і зворушливе, ніж я сам у цей момент.

І раптом я ловлю себе на тому, що гризу ніготь.

Коров’ячий гній. Курячий послід.

Дивись також: гістоплазмоз.

Дивись також: солітер.

І я говорю:

— Так, ті гроші прийшлися дуже до речі. — Я кажу: — Дякую, друзяко. — І спльовую. І ще раз спльовую. Реґґі клацає фотоапаратом. Знімає мене на пам’ять. Іще одна ідіотська мить, яка зупинилася навічно.

І Денні дивиться на газету в себе в руках і каже:

— Ну, так що, друже? Мені можна пожити в тебе? Чи ні?