Задуха

Розділ шостий

Коли я наступного разу приходжу до мами в лікарню, я, як і до цього, — Фред Гастінгс, її давній державний захисник, і весь цей час, поки я з нею, вона балакає без угаву. Потім я їй кажу, що я ще нежонатий, і вона говорить, що це не годиться. Потім вона вмикає телевізор, якусь мильну оперу, ну, ви знаєте… коли справжні люди прикидаються несправжніми, з їх надуманими проблемами, і справжні люди все це дивляться й переживають надумані проблеми несправжніх людей, аби забути про свої справжні проблеми.

Наступного разу я, як і раніше, Фред, але вже одружений і з трьома дітьми. Це вже краще, але троє дітей… Троє — це вже занадто. Треба двох, і досить, каже вона.

Наступного разу в мене двоє дітей.

І з кожним разом від мами залишається все менше й менше.

Висохла лялечка під ковдрою.

Але з іншого боку, і на стільці поряд із лікарняним ліжком — з кожним разом усе менше й менше Віктора Манчіні.

Наступного разу я — знову я, і вже через кілька хвилин мама дзвонить, викликає сестру, щоб вона мене провела до виходу. Ми обоє мовчимо, та коли я беру пальто, вона раптом каже:

— Віктор?

Вона говорить:

— Я маю тобі щось сказати.

Вона довго качає в пальцях шерстинку, висмикнуту з ковдри, а потім підводить очі й каже:

— Тут до мене приходив Фред Гастінґс. Ти пам’ятаєш Фреда?

Так, пам’ятаю.

Нині він жонатий, у нього двоє дітей. Так приємно, каже мама, що в гарних людей усе виходить.

— Я йому порадила купити землю, — каже мама, — тепер вони зовсім про це не думають.

Я уточнюю, хто такі «вони», й вона знову дзвонить, аби викликати сестру.

Я виходжу в коридор і бачу лікарку Маршалл. Вона стоїть просто біля дверей до маминої палати, проглядає свої записи. Вона підводить очі. За скельцями окулярів очі здаються дуже великими. Вона дивиться на мене, клацає кульковою ручкою зі стержнем, який прибирається.

Вона каже:

— Містер Манчіні? — Вона знімає окуляри, ховає до нагрудної кишені халата й мовить: — Нам слід обговорити, як нам бути з вашою мамою.

Зонд для штучного годування.

— Ви запитували, чи є ще якісь варіанти.

Три медсестри за стойкою чергових уважно спостерігають за нами. Одна з них — її звати Діна — кричить:

— Вас провести?

І лікарка Маршалл каже:

— Займайтесь, будь ласка, своєю справою.

Мені вона шепоче:

— Ці молоденькі сестри, вони поводяться так, нібито вони ще в школі.

Діну я трахнув.

Дивись також: Клер, дипломована медсестра.

Дивись також: Перл, сертифікат Асоціації медичних сестер Каліфорнії.

Магія сексу полягає в тому, що це придбання без тягаря володіння. Не важливо, скількох дівчат приводив ти додому, проблема зі зберіганням і складуванням відсутня.

Я кажу лікарці Маршалл, її сексуальним вухам і нервовим рукам:

— Я не хочу, щоб її годували силоміць.

Медсестри продовжують спостерігати за нами. Лікарка Маршалл бере мене під руку й відводить подалі від їх поста. Вона каже:

— Я розмовляла з вашою мамою. Чудова жінка. Всі її політичні акції. Всі її демонстрації. Ви, мабуть, її обожнюєте, вашу маму.

І я кажу:

— Ну, я так далеко не заходив би.

Ми зупиняємося, і лікарка Маршалл щось шепоче. Так тихо, що я змушений підсунутися до неї поближче, щоб розчути. Зовсім-зовсім близько. Медсестри продовжують спостерігати. Вона каже, дихаючи мені в груди:

— А що коли ми зможемо повністю відновити її розумові здібності? — Вона клацає кульковою ручкою зі стержнем, який прибирається, й каже: — Щоб вона стала такою, як раніше: розумною, сильною й енергійною жінкою.

Моя мама. Така, як раніше.

— Таке можливо, — каже лікарка Маршалл.

І я кажу не замислюючись:

— Боронь Боже.

І тут же поспіхом додаю, що це, можливо, не дуже вдала думка.

Сестри на посту сміються, прикриваючи долоньками роти. І навіть із такої немалої відстані я чую, як Діна каже:

— Так йому й треба!

Коли наступного разу я приходжу до мами, я знову — Фред Гастінґс, і в моїх дітей у школі самі п'ятірки. На цьому тижні місіс Гастінґс вирішила пофарбувати стіни їдальні зеленим.

— Краще синім, — каже мама, — у кімнаті, де їдять, стіни мають бути синіми.

Тепер наша їдальня синя. Ми живемо на Іст-Пайн-стріт. Ми католики. Гроші зберігаємо в Першому міському банку, їздимо на «крайслері».

Все — за порадою мами.

Я починаю записувати всі деталі, щоб не забути, хто я і що. У відпустку Гастінґси їздять на озеро Робсон, пишу я собі у блокнот. Там ми ловимо лососів. Уболіваємо за «Паскерс» усією сім'єю. Не їмо устриць. Нині вирішуємо питання з купівлею землі. Щосуботи, коли я приходжу до мами, я спочатку уважно перечитую свої записи.

Коли я приходжу до неї як Фред Гастінґс, вона тут же вимикає свій телевізор.

Самшити біля будинку — це добре, каже вона мені, але краще б вовчі ягоди.

Я все це записую.

Гарні люди п'ють лише скотч, каже вона. Чистять водогін у жовтні, а потім іще раз — у листопаді. Обгортають туалетним папером повітряний фільтр в автомобілі, щоб він слугував довше. Підрізають хвойні дерева тільки після перших морозів. Користуються для розпалювання золою.

Я все записую. Роблю опис того, що лишилося від мами. Плями на шкірі, зморшки, висип, лущення. Я пишу собі пам'ятки.

Щодня: маститися сонцезахисним кремом.

Зафарбовувати сивину.

Не зійти з розуму.

Їсти менше цукру та жирів.

Робити більше присідань.

Не забувати всяких дрібниць.

Підрізати волосся у вухах.

Приймати кальцій.

Зволожувати шкіру. Щодня.

Зупинити час, аби завжди залишатися таким самим.

Щоб не старіти.

Вона каже:

— Пам’ятаєте мого сина Віктора? Ви про нього нічого не чули?

Я завмираю. У мене щемить серце. Хоча я давно забув, що означає це відчуття.

Віктор, каже мама, ніколи не приходить мене провідати, а якщо приходить, він мене ніколи не слухає. Він вічно не має часу через свої проблеми, і йому на мене начхати. Він кинув інститут — медичний — і живе чортзна-як.

Вона відриває шерстинку від ковдри.

— Він працює чи то гідом у турфірмі, чи то ще кимось і має копійки, — каже вона. Зітхає й бере пульт своєю страхітливою жовтою рукою.

Я говорю: хіба Віктор про неї не дбає? Хіба в нього немає права жити своїм власним життям? Я говорю, можливо, Віктор такий заклопотаний, тому що він убивається в буквальному розумінні, — щоб оплачувати її перебування в Цій клініці. Три тисячі на місяць. Можливо, він тому кинув інститут. Я говорю просто із духу суперечності, що, можливо, Віктор робить для неї все, що може.

І навіть більше.

І мама посміхається й каже:

— О, Фреде, ви, як і раніше, завзято кидаєтеся на захист безнадійно винуватих.

Мама вмикає телевізор. На екрані красива молода жінка в розкішній вечірній сукні б'є іншу красиву молоду жінку пляшкою по голові. Удар навіть зачіску їй не зіпсував, але нагородив амнезією.

Можливо, Віктор намагається розв'язати свої власні проблеми, говорю я.

Перша красива жінка переконує красиву жінку з амнезією, що вона — робот-убивця й мусить слухатися її наказів. Робот-убивця з такою охотою погоджується на свою нову роль, що це наводить на думку, чи не прикидається вона, що в неї геть усе вибило з пам'яті. Може, вона все життя тільки про це і мріяла: дати волю своїм інстинктам убивці, і ось тепер у неї з'явилася така можливість.

Ми з мамою сидимо — дивимося телик. Моя образа й лють поступово проходять.

Раніше мама смажила мені яєчню з темними пластівцями — клаптями покриття, що не пригорає на сковорідці. Вона готувала в алюмінієвих каструльках; лимонад ми пили з пожолоблених алюмінієвих кухлів із м'якими й холодними вінцями. Ми користувалися дезодорантами з солями алюмінію. Тож зовсім не дивно, що в результаті ми стали такими, якими є.

Під час реклами мама знову заводить мову про Віктора. Цікаво, а як він проводить вільний час? І що з ним буде через рік? Через місяць? Через тиждень?

Я не маю уявлення.

— І що ви мали на увазі, — каже мама, — коли сказали, що він убивається щовечора?