Задуха

Розділ тридцятий

Мама повезла дурного маленького хлопчика до зоопарку. Не до простого зоопарку, а до знаменитого — такого знаменитого, що стоянка навколо нього була площею в декілька акрів. Це було в якомусь місті, куди вони приїхали на машині. Біля входу стояла довга черга з матусь і дітлахів.

Це було після тієї хибної пожежної тривоги у поліцейському відділенні, коли поліцейські відпустили хлопчика в туалет самого, і він вийшов на вулицю, і там у машині сиділа мама, і вона запитала:

— Хочеш допомогти звільнити звірів?

Це було, коли мама повернулася за ним учетверте чи вп'яте.

Потім у суді це назвали «зловживанням міським майном».

Того дня в мами було обличчя, як у тих великих псів — у яких кутики очей опущені донизу, а шкіра біля очей уся у складках, через що погляд виходить сонний.

— Просто-таки сенбернар якийсь, — сказала мама, тицьнувши пальцем у своє відображення в дзеркалі заднього бачення.

На ній була біла футболка з написом: «Порушник спокою». Свіжа, новенька футболка, але один рукав уже був забруднений кров'ю з носа.

Решта мам і дітей у черзі просто стояли і розмовляли.

Черга просувалася повільно. Поліції начебто поблизу не було.

Поки вони з мамою стояли в черзі, мама сказала: якщо тобі треба першим сісти в літак і провести з собою домашню тварину — це річ цілком здійсненна. Божевільним тепер дозволяють брати в салон домашніх тварин і тримати їх на колінах. Уряд видав розпорядження.

Це — життєво важлива інформація.

Мама дала йому пачку конвертів і липких папірців із адресами, щоб наклеїти їх на конверти. Потім вона вручила йому купони, щоб укласти їх у конверти.

— Коли ти замовляєш квиток, — сказала вона, — ти говориш представнику авіакомпанії, що тобі обов'язково треба летіти зі своїм «заспокійливим звірятком».

Саме так вони й називаються. «Заспокійливі звірятка». Це може бути собака, мавпа, кролик — але тільки не кішка. Уряд вважає, що кішка не може бути заспокійливою.

Представник авіакомпанії може попросити довідку — на підтвердження, що ти божевільний, сказала мама. Але ти не зобов’язаний нічого пред’являти. Це буде вже дискримінація. Ніхто ж не вимагає у сліпого довідку, що він сліпий.

— Божевільним узагалі все дозволено, — сказала мама. — Він же не винний, що не може поводитись, як нормальний.

На купонах написано: «Одна безкоштовна вечеря в ресторані готелю „Конюшина“».

Божевільні й інваліди, говорить йому мама, завжди сідають у літак першими, так що ти зі своєю мавпочкою не паритимешся в черзі. Навіть якщо ти приїжджаєш останнім, тебе однаково пропускають першим. Мама кривить рот убік і різко шморгає носом, однією ніздрею. Потім кривить рот в інший бік і шморгає другою ніздрею. Вона постійно торкається свого носа. Тре перенісся, щипає себе за кінчик носа. Нюхає лак у себе на нігтях. Закидає голову і шморгає носом, аби кров не лилася назовні. Божевільні, говорить вона, ті завжди найголовніші.

Вона дає йому марки, щоб він клеїв їх на конверти.

Черга нарешті підходить. Мама нахиляється до віконця й каже:

— У вас немає часом паперової серветки? — Вона простягає касирці пачку конвертів. — Ви не опустите ці листи в поштову скриньку?

Ми проходимо на територію зоопарку. Звірі за ґратами клітки, звірі за товстим склом, на острівцях, оточених глибокими ровами з водою. У більшості своїй звірі лежать на землі й вилизуються — між задніми лапами.

— Ось вони, дикі звірі, — мовить мама, підвищивши голос. — Ви їм забезпечуєте всі умови для життя, годуєте донесхочу здоровою їжею, і ось — їхня вдячність.

Решта матусь щось шепочуть своїм дітлахам і поспіхом відводять їх до інших вольєрів і кліток.

Просто у них на очах мавпи-самці тягнуть себе за цюцюрки й пускають струмені чогось в’язкого й білого. Це в'язке-біле стікає по склу вольєра з того боку. Усе скло в білих ляпках. Старі ляпки вже засохли й потроху стираються.

— Їм більше не треба боротися за існування, і ось що ми маємо, — каже мама.

Вони підходять до вольєра з дикобразами. Дикобрази, пояснює мама, мастурбують, злягаючись із паличкою. Сідають на неї верхи, як відьми на мітлу, і труться. Паличка швидко вбирає в себе сечу і виділення із залоз. Смердить страшенно. Але дикобраз ні за що не проміняє свою смердючу паличку на нову — чисту.

Вони спостерігають за дикобразом, який треться об свою паличку, й мама каже:

— Яка вишукана метафора.

Маленький хлопчик уявляє собі, як це буде, коли вони випустять усіх звірів. Тигри, пінгвіни… і всі гризуться одне з одним. Леопарди й носороги кусають один одного. Рвуть на шматки. Йому сподобалася ця ідея, маленькому засранцеві.

— Єдине, чим ми відрізняємося від тварин, — це тим, що в нас є порнографія. Просто ще один символ, — говорить вона. І вона не взялась би судити, як ця відмінність характеризує людей: кращі ми чи гірші за тварин.

Слони, пояснює мама, можуть використовувати хобот.

Павукоподібні мавпи — хвіст.

Хлопчикові все це нецікаво. Йому цікаво було б подивитись, як звірі б’ються одне з одним.

— Мастурбація, — каже мама, — їх єдиний спосіб утікати від дійсності.

На відміну від нас, гадає хлопчик.

Сумні звірі в сумному екстазі, косоокі ведмеді, горили та видри — всі ублажають себе, хто як може. Звірі майже не дихають. Маленькі очиці майже заплющені. Втомлені лапки — всі в чомусь липкому і в’язкому. Погляд зовсім застиглий.

Кити і дельфіни труться об стінки басейну, говорить мама.

Олені труться рогами об траву, говорить мама, й так доводять себе до оргазму.

Малайський ведмідь спускає на камені вольєра. Потім відкидається на спину й заплющує очі. Маленька в’язка калюжка сохне на сонці.

Хлопчик шепоче: це так сумно.

— Гірше, — каже мама.

Вона розповідає про знаменитого кита-вбивцю, якого знімали в кіно, а потім помістили в розкішний новий акваріум, але він однаково бруднить стінки. Доглядачі вже не знають, що робити. Нині вони намагаються випустити кита на волю.

— Мастурбація — як шлях на волю, — каже мама. — Мітелю Фуко сподобалось би.

Вона розповідає, що коли злягаються двоє собак, хлопчик і дівчинка, головка пеніса хлопчика бубнявіє, а піхва дівчинки стискається. Навіть коли все закінчиться, вони якийсь час не можуть роз’єднатись. Їм доводиться чекати — жалюгідним, безпомічним, — аж поки все прийде до норми.

Більшість шлюбів, говорить мама, будуються за тим самим сценарієм.

Поряд із нами давно вже нікого немає. Останні матусі відвели своїх чад подалі. Тепер, коли вони з мамою залишилися самі, хлопчик запитує пошепки, як їм роздобути ключі, щоби звільнити тварин.

І мама каже:

— У мене все з собою.

Мама підходить до клітки і дістає з сумочки жменьку таблеток — маленьких, кругленьких, червоненьких. Кидає їх до клітки. Таблетки розсипаються по підлозі. Мавпи зацікавлено дивляться.

На мить хлопчикові робиться страшно. Він каже:

— Це отрута?

І мама сміється.

— А що, це думка, — мовить мама. — Ні, котику, ми не будемо їх звільнювати так назовсім.

Мавпи вже збирають таблетки з підлоги і кладуть до рота.

І мама каже:

— Заспокойся, малий. — Вона дістає з сумочки свою білу трубочку. Трихлоретан. — Це, — вона кладе собі на язик червоненьку таблетку, — це всього лише старе добре ЛСД.

Вона запихає трубочку з трихлоретаном в одну ніздрю і глибоко вдихає. А може, й ні. Може, все було зовсім не так.