Задуха

Розділ восьмий

Єва котить за мною по коридору. Її кишені набиті смаженою індичкою. В капцях — пережовані шматки біфштекса. Її обличчя — лушпайки оксамитної пудри на зморщеній шкірі. Всі зморшки немовби сходяться до рота. Вона котить за мною на своєму інвалідному візку й каже:

— Не тікай од мене, гей, ти.

Її руки — у плетиві надутих вен. Горблячись у своєму інвалідному візку, роздуваючись від злості або, можливо, від нудьги, вона котить за мною і каже:

— Ти зробив мені боляче.

Вона каже:

— І не здумай цього заперечувати.

На ній — хвартушина на кшталт дитячого слинявчика.

Вона каже:

— Ти зробив мені боляче, і я пожаліюсь мамі.

У лікарні, де лежить моя мама, всі пацієнти носять браслети. Тільки це не прикраса. Це — смужка з товстого пластика, яка запаюється на руці, так що її не знімеш. Його не зріжеш, цей браслет. І не розплавиш його сигаретою. Багато хто намагався — але в них нічого не вийшло.

У той браслет умонтовано якусь магнітну пластину, яка випромінює електронний сигнал, і замки на дверях, які ведуть на сходи, і на дверцятах ліфтів автоматично замикаються — на відстані приблизно чотирьох футів. Так що тобі не вийти зі свого поверху. Не вийти на вулицю. Можна ходити до зимового саду, до їдальні, до кімнати відпочинку і до каплиці, але більше — нікуди.

Якщо тобі все ж таки вдасться якось утекти зі свого поверху, браслет ударить на сполох.

Це лікарня Святого Антонія. Килими, штори, ліжка, білизна — майже все зроблено з вогнетривких матеріалів. Майже всі поверхні — водовідштовхувальні. Можна робити скрізь що завгодно, — будь-яка грязюка прибирається за лічені секунди. Даремно я вам це розповідаю. В розумінні — так можна зіпсувати сюрприз. Скоро ви всі дізнаєтеся самі. Якщо доживете.

Або вирішите прискорити події.

Моя мама, Єва і ви, до речі, також — на кожного з нас рано чи пізно надівають браслет.

Тут усе красиво й чисто. Тут не пахне ліками й сечею. Ще б пак — три штуки за місяць! У минулому столітті тут був монастир, і черниці розпланували чудовий трояндовий сад, який дотепер зберігся. Прекрасний сад за високим муром. Утекти неможливо.

Повсюди — камери спостереження.

Тільки-но ти заходиш до будівлі, до тебе пливе повільний і моторошний потік пацієнтів. У інвалідних візках, на милицях, у ходунках. Вони бачать, що хтось прийшов, і повзуть до тебе.

Висока і люта місіс Новак — роздягальниця.

Жінка в палаті, сусідній з маминою, — білка.

Роздягальники, як їх тут називають, це такі люди, які роздягаються при нагоді й без нагоди. Їх тут одягають у такі костюми, які мають вигляд сорочки і штанів, але насправді це комбінезони. Сорочка пришита до пояса штанів. Ґудзики на сорочці та блискавка на штанях — це все бутафорія. Зняти такий комбінезон можна, тільки розстебнувши блискавку на спині. Позаяк майже всі тутешні пацієнти — старі люди, обмежені в рухах, то роздягальники, навіть агресивні роздягальники, замкнені тричі. У своїх комбінезонах, у браслетах, у лікарні.

Білки — це такі люди, які пережовують їжу, а потім забувають, що з нею робити далі. Вони забувають, що їжу треба ковтати. Вони випльовують пережовані шматки й ховають їх по кишенях. Або прибирають до себе в сумочку. Насправді це не так симпатично й мило, як це звучить.

Місіс Новак лежить у тій же палаті, де мама. Білка — це Єва.

У лікарні Святого Антонія перший поверх — для пацієнтів, які забувають, як їх звати, бігають голяком і ховають у кишенях пережовану їжу, але в усьому іншому поводяться цілком адекватно. Тут також лежать молоді люди, що спеклися на наркотиках або з тяжкими черепно-мозковими травмами. Вони самостійно пересуваються й розмовляють, хай навіть їхні розмови — суцільна словесна каша, безладний набір слів.

— Люди-фініки в дорозі на маленькому світанку виспівуючи мотузки пурпуровий серпанок пішов, — приблизно так.

Другий поверх — для лежачих хворих. Третій поверх для хворих при смерті.

Нині мама на першому, але тут ніхто не затримується назавжди..

Зараз я розповім, як Єва потрапила сюди, до лікарні. Можливо, це дико звучить, але є люди, які просто кидають своїх старих батьків, які впали у маразм, — без документів, без усього, — в якому-небудь громадському місці, де їх, за задумом, мають підібрати й улаштувати в шпиталь. Усі ці старі Ерми й Дороті, які уявлення не мають, хто вони й де вони. Немовби сміття, виставлене на вулицю для прибирання. А вже про вивезення сміття мусить подбати міська влада.

Точно так само люди кидають на вулицях старі «вбиті» машини, попередньо знявши номерні знаки. Коли їм ліньки самим відвезти їх на звалище.

Це називається утилізацією бабусь — без жартів. І лікарня Святого Антонія — дорогий платний шпиталь — зобов’язана приймати певну кількість таких ось утилізованих бабусь, і безпритульних дівчаток, які схибнулися на екстазі, і недоумкуватих бомжих зі схильністю до суїциду. Тільки тут їх не називають бомжихами, а вуличних дівок не називають дівками та повіями. Я так гадаю, що Єву просто викинули з машини, мало не на ходу, і при цьому не пролили жодної сльозинки. Ну як ото викидають домашніх тварин, що вперто паскудять на килим.

Єва тим же ходом не відстає. Я заглядаю до мами в палату, але її немає на місці. Порожнє ліжко. Пром'ятий матрац з мокрою плямою сечі, що розпливлася. Напевно, маму повели в душ. Медсестри водять пацієнтів у душову в кінці коридора, де їх поливають із шланга — отаке миття.

Тут, у лікарні Святого Антонія, щоп'ятниці пацієнтам показують кіно «Пікнік у піжамі», і щоп'ятниці ті ж самі пацієнти набиваються до відеозали, щоб подивитися фільм уперше.

У них є чим зайнятися. Рукоділля, бінго.

І ще в них є лікарка Пейдж Маршалл. Куди вона, до речі, запропастилась?

У них є вогнетривкі фартухи, які закривають усе тіло від підборіддя до ступень, отож, якщо ти куриш, ти не підпалиш на собі одяг. У них є плакати Нормана Рокуелла. Двічі на тиждень сюди приходить перукар. За додаткову плату. За все треба платити додатково. За нетримання сечі. За хімчистку. За катетери. За зонд для штучного годування.

Щодня пацієнтам дають уроки, як зав'язувати шнурки на черевиках, як застібати ґудзики та пряжки. Як застібати й розстібати застібки-липучки. Як застібати й розстібати блискавку. Щоранку медсестра каже пацієнту, як його звати. Друзів, які знають одне одного вже років шістдесят, знайомлять заново. Щоранку.

Тут — колишні лікарі, адвокати, керівники, які вже не в змозі самостійно застебнути блискавку. Тут справа не в навчанні. Тут справа в техніці безпеки. З таким же самим успіхом можна намагатися пофарбувати палаючий будинок.

Тут, у лікарні Святого Антонія, вівторок означає біфштекс. Середа — курка з грибами. Четвер — спагеті. П'ятниця — запечена риба. Субота — яловичина з кукурудзою. Неділя — смажена індичка.

Тут є чим зайнятись і як згаяти час. Картинки-пазли з тисячі частин. Тут немає жодного ліжка, на якому б умерло менше дюжини людей.

Єва зупинилась у своєму інвалідному візку біля дверей до маминої палати. Сидить, витріщається на мене. Зів'яла, бліда — як давня мумія, що її розповили та сяк-так завили й уклали її ріденьке волоссячко. Її голова у блакитних кучериках постійно трясеться.

— Не підходь до мене, — каже Єва щоразу, коли я дивлюся в її бік. — Лікарка Маршалл мене захистить. Вона не дозволить мене кривдити.

Я сиджу на маминому ліжку та чекаю, коли її приведуть назад.

У мами в палаті стоїть годинник, який б'є щогодини. Тільки замість звичайного дзвону — голоси різних птахів. Записані на плівку. Перша година — це мандрівний дрізд. Шоста година — іволга.

Полудень — в'юрок.

Буроголова гаїчка — це восьма година. Чорноголовий повзик — одинадцята.

Ну, загалом, ви зрозуміли.

Проблема в тому, що коли певний птах асоціюється з певною годиною, це дуже збиває. Особливо де-небудь на природі. Щоразу, коли поблизу чути дзвінку трель горобиної вівсянки, ти думаєш про себе: що, вже десята година?!

Єва в'їжджає до маминої палати передніми колесами свого візка.

— Ти зробив мені боляче, — мовить вона. — Але я не сказала мамі.

Старе луб'я. Людські недогризки.

Уже півгодини, як проспівала чубата синиця, а мені треба встигнути на роботу до блакитної сойки.

Єва вважає, що я її старший брат, який натягав її років сто тому. Мамина сусідка по кімнаті, місіс Новак, із її жахливими відвислими грудьми неосяжних розмірів і великими також відвислими вухами, вважає, що я — її давній партнер по бізнесу, пройдисвіт-мерзотник, який украв у неї чи то волокновіддільник, чи то гарну перову ручку.

Для цих жінок я — це хтось інший.

— Ти зробив мені боляче, — каже Єва й під'їжджає трохи ближче. — І я цього не забула.

Щоразу, коли я сюди приходжу, якась стара вішалка з кошлатими бровами — її палата в кінці коридора — називає мене Ейхманом. Інша стара з катетером — прозору трубку вічно видно в неї з-під халата — кидається на мене зі звинуваченнями, що я вкрав у неї собаку, й вимагає повернути тварину. Щоразу, коли я проходжу повз бабусю в рожевому светрі, в інвалідному візку, вона дивиться на мене затьмареним оком і каже:

— Я тебе бачила. У ніч пожежі. Ти був з ними.

Тут ти безсилий. Я так гадаю, що будь-який мужчина, що з'являвся в житті Єви, так чи інакше був для неї старшим братом. Сама того не усвідомлюючи, вона все життя підсвідомо очікувала, що її трахатимуть усі мужики без винятку. Тепер вона вже стара, зморщена, всохла — але вона однаково залишається восьмирічною дівчинкою. Вона застряла в часі. Для неї час зупинився. Як і в колонії Дансборо з її штатом закінчених невдах, скривджених життям, усі пацієнти Святого Антонія замкнені у своєму минулому.

Я — не виняток, і ви, гадаю, також.

Замкнені, як Денні в колодках. Зупинились у розвитку, як Єва.

— Ти, — каже Єва, тицяючи в мене тремтячим пальцем. — Ти зробив боляче моїй пі-пі.

Старі, які застрягли в минулому.

— Ти казав, що це така гра, — каже вона, хитаючи головою. — Що це буде наш із тобою секрет. А потім засунув у мене свою штуку. — Її тонкий висохлий палець тичеться в повітря, вказуючи на мою промежину.

Насправді лише при думці про це моя «штука» враз в'яне.

Проблема в тому, що тут, у лікарні Святого Антонія, у кожної з пацієнток є до мене свої претензії. Тут є одна висохла старушенція, що переконана: я позичив у неї п'ятсот доларів і досі не повернув. Інша бісова баба називає мене дияволом.

— Іти зробив мені боляче, — каже Єва.

Коли я сюди приходжу, провини за всі злочини у світовій історії лягають на мене. Так і хочеться загорлати в їхні беззубі зморщені фізіономії.

Так, я вкрав дитину Ліндберґа.

Це я потопив «Титанік».

Це я вбив Кеннеді.

Це я почав Другу світову війну.

Я винайшов атомну бомбу.

Вірус СНІДу? Даруйте, моїх рук справа.

Ліпший спосіб управлятися з такими, як Єва, — переключити їхню увагу на щось інше. Треба їх якось абстрагувати: заговорити про погоду, або про те, що сьогодні було на обід, або про те, як їм личить ця зачіска.

Можна припустити, що саме так чоловіки, які знали Єву, давали раду її ворожості. Відвертали її увагу. Не намагалися нічого довести. Уникали будь-яких конфронтацій. Ішли й не поверталися.

Більшість людей саме так і живуть. Дивляться телевізор. Курять дур. Накачуються ліками. Абстрагуються всіма можливими способами. Відрікаються. Ідуть геть.

Вона вся подається вперед, палець, спрямований на мене, тремтить.

Та хай його все трахає кінь.

Їй жити лишилося — майже нічого.

І я кажу:

— Так, Єво. Я тебе натягував за всякої нагоди, — кажу я й позіхаю. — Тільки й думав про те, як би засунути в тебе свою штуку.

Це називається психодрама. Але з тим же успіхом це можна назвати ще одним способом утилізації бабусь.

Вона опускає руку й відкидається на спинку свого інвалідного візка.

— Нарешті ти це визнав, — каже вона.

— Авжеж, — кажу я. — Ти, сестричко, така вся апетитна, як тут не піддатися спокусі.

Вона дивиться на темну пляму на лінолеумі й каже:

— Він усе-таки зізнався. Після стількох років.

Це називається терапією за допомогою рольових ігор, але Єва не знає, що все це — не насправжки.

Вона підводить очі й дивиться на мене:

— І тобі не соромно?

Ну, я так гадаю, якщо Ісус помер за мої гріхи, я в змозі взяти на себе двоє-троє чужих гріхів. Кожному випадає можливість побути цапом-відбувайлом. Узяти на себе провину.

Мучеництво святого Мене.

Чужі гріхи лежать у мене на плечах важким тягарем.

— Єво, — кажу я. — Сестричко, сонечко, красуне, кохання всього мого життя, звичайно, мені соромно. Я був такою тварюкою, — кажу я й дивлюся на годинник. — Просто ти так мене збуджувала, що я втрачав голову.

Нібито мені більше за всіх треба. Єва витріщається на мене своїми вирлатими гіпертиреозними очима, і одна сльозинка стікає по її напудреній зморшкуватій щоці.

Я дивлюся в стелю й кажу:

— Гаразд, я зробив боляче твоїй пі-пі, але це було вісімдесят років тому. Отож забудь про це й живи далі.

Вона затуляє обличчя руками — своїми жахливими руками, схожими на покарлючене коріння дерева або на висохлі морквини.

— О, Коліне, — бурмоче вона. — О, Коліне.

Потім вона прибирає руки, і її щоки мокрі від сліз.

— О, Коліне, — шепоче вона. — Я прощаю тебе. — Вона впускає голову на груди, і шморгає носом, і намагається витерти сльози краєчком свого слинявчика.

Потім ми просто сидимо й мовчимо. Навіть жуйку не пожуєш — нема в мене жуйки. Я знову дивлюся на годинник. За двадцять пять хвилин перша.

Вона витирає очі, шморгає носом і підводить голову.

— Коліне, — каже вона. — Ти мене ще кохаєш?

Господи, як мене все дістало.

Ці психовані старі.

І до речі, якщо вам раптом цікаво, я — не потвора в людському образі.

Я почуваюся героєм якоїсь дурної книжки. Я кажу:

— Так, напевно. Так, Єво, напевно, я тебе й досі кохаю.

Тепер Єва ридає, здригаючись усім тілом.

— Я така рада, така рада, — каже вона, і заливається слізьми, і шмарклі з носа капають просто їй на руки.

Вона каже:

— Я така рада, — але продовжує плакати, і я відчуваю запах пережованого біфштекса — у неї в туфлях. Запах курки з грибами — у неї в кишені. І маму все ще не привели з душу, а до першої дня мені треба бути на роботі — у вісімнадцятому столітті.

Нині я працюю над четвертим ступенем, але мені все важче й важче згадувати своє минуле. Тепер воно перемішалося з минулим інших людей. Я навіть не можу згадати, хто я сьогодні — який із адвокатів. Я зосереджено вивчаю свої нігті. Потім запитую в Єви:

— А лікарка Маршалл сьогодні тут? Ви, до речі, не знаєте, вона заміжня чи ні?

Я навіть не знаю, хто я насправді. Не знаю, хто мій батько. Мама, напевно, знає. Але не каже.

Я запитую в Єви:

— Може, ви де-небудь в іншому місці поплачете?

І раптом з’ясовується, що я вже запізнився. У годиннику співає блакитна сойка.

А Єва продовжує гірко ридати, розгойдуючись у своєму інвалідному візку. Пластиковий браслет дрижить у неї на руці. Вона каже:

— Я прощаю тебе, Коліне. Я прощаю тебе. Я тебе прощаю. О, Коліне, я прощаю…