Задуха

Розділ тридцять дев'ятий

Коли я дістаюся церкви, на вулиці вже темно. Пускається дощ. Ніко чекає мене на стоянці. Вона порпається в себе під пальтом, витягнувши руку з рукава. На кілька секунд рукав провисає порожній, а потім вона знову суне в нього руку. Лізе у другий рукав і витягає звідтіля щось біле та мереживне.

— Ось, потримай поки що, — каже вона й суне мені в руку теплий жмутик мережив і еластичної тканини.

Її бюстгальтер.

Вона каже:

— У мене немає кишень.

Вона всміхається кутиком рота й легенько прикушує нижню губу. В її очах — дощ і відблиски вуличних ліхтарів.

Ні, говорю я їй. І більше не треба пхати мені свою білизну.

Ніко знизує плечима й засуває бюстгальтер назад у рукав. Усі сексоголіки вже нагорі, у кімнаті 234. Порожні коридори. Сяючий навощений лінолеум і дошки оголошень на стінах. Церковні новини й дитячі малюнки. Портрети Ісуса й апостолів, намальовані просто пальцем. Ісус і Марія Магдалина.

Ми йдемо до кімнати 234. Я йду першим, Ніко відстає на крок. І раптом вона хапає мене за пасок і тягне до стіни. До дошки оголошень.

Я ледве рухаюсь. У животі — жахливий біль. Коли Ніко різко смикає мене за пасок, пасок тисне на роздутий живіт, і біль виходить відрижкою, що обпалює горло кислотою. Вона притискає мене до стіни, розводить мені ноги коліном і обіймає за шию. Груди в неї — теплі та м які. Вона впивається губами мені в губи, і ми обоє дихаємо її духами. Її язик у мене в роті. Вона треться об мене ногою, але ерекції немає. Є тільки закупорений кишечник.

Спазми та біль можуть означати рак ободової та прямої кишок. Або гострий апендицит. Або гіперпаратиреоз. Або надниркову недостатність.

Дивись також: закупорка кишечнику.

Дивись також: стороннє тіло у прямій кишці.

Хтось курить. Хтось кусає нігті. Для мене головними ліками був секс, але зараз, коли Ніко пристрасно ялозить по мені, я нічого не можу.

Вона каже:

— Гаразд. Пошукаємо інше місце.

Вона відступає, і я згинаюся навпіл від болю в животі й так-сяк шкандибаю до дверей у кімнату 234. Ніко йде слідом за мною й сичить.

Вона сичить:

— Ні.

У кімнаті 234 ведучий оголошує:

— Сьогодні ми працюватимемо над четвертим ступенем.

— Тільки не тут, — каже Ніко, але ми з нею вже стоїмо у дверях, і вся юрба дивиться на нас. Вони сидять за великим столом, заляпаним фарбою та зашмарованим пластиліном. Пластмасові стільці такі низькі, що в усіх коліна стирчать ледве не над столом. Вони всі дивляться на нас. Ці мужчини й жінки. Міські легенди. Клінічні сексоголіки.

Ведучий каже:

— Хто-небудь уже почав працювати над своїм четвертим ступенем?

Ніко притуляється до мене й шепоче мені на вухо:

— Якщо ти підеш до них, до цих закінчених невдах, між нами все закінчено.

Це говорить Ніко.

Дивись також: Ліза.

Дивись також: Таня.

Я обходжу стіл і падаю на вільний стільчик.

Всі витріщаються на мене, і я кажу:

— Привіт. Мене звати Віктор.

Я дивлюся Ніко у вічі й кажу:

— Мене звати Віктор Манчіні, і я сексоголік.

Я говорю, що, схоже, я міцно застряв на своєму четвертому ступені.

Дивно, але немає відчуття кінця. Є відчуття початку.

Ніко продовжує стояти у дверях, і в неї в очах бринять сльози. Справжні сльози, й вона розмазує їх по щоках, і на щоках залишаються чорні плями, тому що туш у неї потекла. І вона говорить. Ні. Кричить. Вона кричить:

— А я — ні!

І бюстгальтер падає на підлогу в неї з рукава.

Я вказую на неї кивком голови й кажу:

— А це Ніко.

І Ніко говорить:

— А йдіть ви всі в гузно! — Вона піднімає бюстгальтер, і ось її вже немає.

І тоді всі говорять: привіт, Вікторе.

А ведучий каже:

— Гаразд.

Він мовить:

— Як я вже говорив, кращий спосіб проникнути в саму суть проблеми, це згадати той раз, коли ви втратили невинність…