Задуха

Розділ тридцять шостий

Субота, отже, візит до мами.

У вестибюлі лікарні Святого Антонія я говорю дівчині за стойкою реєстратури, що я — Віктор Манчіні й прийшов побачити свою маму, Іду Манчіні.

Я кажу:

— Тобто… тобто якщо вона ще не померла.

Дівчина за стойкою реєстратури дивиться на мене тим особливим поглядом, нібито їй мене жаль. Вона притискає підборіддя до грудей і дивиться на мене знизу вгору. Погляд, сповнений невимовного жалю. Кутики губів журливо опущені вниз. Брови злегка нахмурені. Вона дивиться на мене й каже:

— Ясна річ, ваша мама, як і раніше, з нами.

І я кажу:

— Не зрозумійте мене невірно, але краще б її з нами не було.

Вона на мить забуває про жалість, і її сумна усмішка перетворюється на вовчий оскал. Якщо жінка дивиться тобі у вічі, проведи язиком по губах. Як правило, жінки зразу відводять погляд. Є й такі, що не відводять, але їх дуже мало. Вони — як несподіваний виграш у лотерею.

Місіс Манчіні в тій самій палаті, говорить дівчина за стойкою реєстратури. На першому поверсі.

Я говорю: міс Манчіні. Моя мама незаміжня, якщо тільки ви не розглядаєте мене з точки зору варіації царя Едіпа.

Я запитую, чи на місці лікарка Маршалл.

— Звичайно, на місці, — каже дівчина за стойкою реєстратури. Тепер вона відвернулась і дивиться на мене краєм ока. Погляд недовіри.

Усі ці старі божевільні Ірми, Лаверни, Віолетти й Олівії в ходунках та інвалідних візках уже збираються в зграйку за скляними дверима й починають повільну міграцію в мій бік. Усі хронічні роздягальниці. Всі ці утилізовані бабусі та склеротичні білки з кишенями, набитими пережованою їжею, — старі маразматики, що забувають, як треба ковтати, з легенями, повними рідини і шматків їжі.

Усі вони мені посміхаються. Просто сяють. В усіх на руках — пластикові браслети, що блокують замки на дверях. Але вони, ці божі кульбабки, однаково мають вигляд кращий, аніж я почуваюсь.

У кімнаті відпочинку пахне трояндами, сосною та лимоном. Гучний маленький світ у телевізорі вимагає до себе уваги. Шматочки картинок-головоломок розкидані по столу. Маму поки ще не перевели на третій поверх, на поверх смерті, й лікарка Пейдж Маршалл сидить у неї в палаті на медичній канапі, перебирає свої папери. Вона бачить, що я заходжу, й каже:

— На кого ви схожі?! — Вона мовить: — Здається, зонд для штучного годування потрібен не тільки вашій мамі.

Я говорю, я прослухав її повідомлення на автовідповідачеві.

Мама — на ліжку. Здається, вона спить. Її живіт — як роздутий горбок під ковдрою. Руки — тільки шкіра та кістки. Голова тоне в подушках, очі заплющені. Вона скрипить зубами уві сні й важко ковтає слину.

Потім вона розплющує очі й простягає до мене руки із сіро-зеленими пальцями. Мовби у сповільненій зйомці. Мовби вона — під водою і пливе до мене, вся у тремтінні та брижах, як світло на самому дні басейну вночі, в черговому мотелі, на з'їзді з чергового шосе, коли я був маленьким. Пластиковий браслет висить у неї на зап'ясті, й вона каже:

— Фред.

Вона знову ковтає слину, кривлячись од зусиль, і мовить:

— Фред Гастінґс. — Вона дивиться на Пейдж, не повертаючи голови, всміхається й каже: — Тіммі. — Вона мовить: — Фред і Тіммі Гастінґси.

Її адвокат і його дружина.

Мої записки про Фреда Гастінґса лишилися вдома. Я не пам'ятаю, яка в мене машина: «форд» чи «додж». Я не пам'ятаю, скільки в мене дітей. І яким кольором урешті ми пофарбували їдальню. Взагалі я нічого не пам'ятаю про своє життя як Фреда.

Пейдж так і сидить на канапі. Я підходжу до неї, кладу їй руку на плече й кажу мамі:

— Як ви почуваєтеся, місіс Манчіні?

Її кошмарна сіро-зелена рука трохи підводиться й похитується в повітрі праворуч-ліворуч — міжнародний жест, який означає «так собі». Вона заплющує очі, всміхається й каже:

— Я сподівалася, що сьогодні прийде Віктор.

Пейдж поводить плечем, скидаючи мою руку.

І я кажу:

— Мені здавалося, зі мною вам спілкуватися приємніше.

Я кажу:

— Віктора ніхто не любить.

Мама тицяє пальцем у бік Пейдж і запитує:

— Ви його любите?

Пейдж дивиться на мене.

— Фреде, — каже мама, — а ти його любиш?

Пейдж нервово клацає кульковою ручкою зі стержнем, який прибирається. Не дивлячись на мене, уткнувшись у свої записи на дощечці з прищепкою, вона каже:

— Так.

І мама всміхається, і тицяє пальцем у мене, і запитує:

— А ти її любиш?

Можливо, як дикобраз свою смердючу паличку, якщо це можна назвати любов'ю.

Можливо, як дельфін любить гладенькі стіни басейну.

І я кажу:

— Ну, напевно.

Мама схиляє голову набік, дивиться на мене суворо й мовить:

— Фреде.

І я кажу:

— Ну, добре, добре. Я люблю її.

Вона кладе свою страшну сіро-зелену руку назад на наг дутий живіт і мовить:

— Ви двоє такі щасливі. — Вона закриває очі й каже: — А от Віктор, він не вміє любити.

Вона каже:

— Чого я більше за все боюсь: що, коли я помру, в світі вже не залишиться нікого, хто б любив Віктора.

Старе луб'я. Людські недогризки.

Як я їх ненавиджу.

Любов — маячня. Почуття — маячня. Я — камінь. Мерзотник. Бездушна тварюка. І пишаюся цим.

Чого б Ісус ніколи не зробив?

Якщо доводиться вибирати між бути любим і бути вразливим, чутливим і тонкошкірим, тоді залиште свою любов при собі.

Я не знаю, що це було — брехня чи присягання, — коли я сказав, що люблю Пейдж. Але однаково це був виверт. Чергова порція маячні. Ніякої душі немає, і я, курва, абсолютно точно не плакатиму.

Мама лежить із заплющеними очима. Її груди здіймаються й опадають під ковдрою.

Вдих. Видих. Уявіть собі, що на вас м’яко діє який-небудь тягар, притискаючи голову, груди й руки до ліжка. Все глибше і глибше.

Вона засинає.

Пейдж підводиться з канапи, киває на двері, і я виходжу вслід за нею в коридор.

Вона оглядається на всі боки й каже:

— Може, підемо до каплиці?

Я щось не в настрої.

— Просто поговорити, — каже вона.

Я говорю: гаразд. Ми йдемо по коридору, і я кажу:

— Дякую за ті слова. За ту брехню, я маю на увазі.

І Пейдж мовить:

— А хто говорить, що це була брехня?

Чи означає це, що вона мене любить? Ні. Неможливо.

— Ну, гаразд, — каже вона. — Можливо, я ледь-ледь прибрехала. Але ви мені подобаєтесь. У чомусь.

Вдих. Видих.

Ми заходимо до каплиці, Пейдж зачиняє за нами двері й каже:

— Ось. — Вона бере мою руку і прикладає її до свого плаского живота. — Я виміряла температуру. Зараз — безпечний час.

У животі неприємно бурчить. Я говорю:

— Правда? — Я кажу: — Зате в мене дуже навіть небезпечний.

Таня з її гумовими іграшками.

Пейдж одвертається й повільно відходить геть. Вона говорить, не обертаючись до мене:

— Я навіть не знаю, як усе це розповісти.

Сонячне світло ллється крізь вітражі. Вся стіна — сотні відтінків золота. Білястий дерев'яний хрест. Символи, символи. Вівтар, огорожа, біля якої приймають причастя, — все присутнє. Пейдж сідає на лаву й зітхає. Вона піднімає папери на своїй дощечці з прищепкою, і під ними видніється щось червоне.

Мамин щоденник.

Вона віддає щоденник мені й каже:

— Можете самі перевірити. Насправді я навіть рекомендую перевірити. Заради власного душевного спокою.

Я беру книжку. Але для мене це — китайська грамота. Ну гаразд, італійська грамота.

І Пейдж каже:

— Єдине, що тут добре, — це що немає ніяких доказів, що генетичний матеріал узяли від реальної історичної особи.

А решта — цілком реально, каже вона. Дати, лікарні, лікарі. Все підтвердилось. Хоча церковники, з якими вона розмовляла, стверджували, що вкрадена реліквія, крайня плоть, тканину якої було використано в експерименті, була єдино справжньою. В Римі з цього приводу однозначної думки немає. Мовляв, діло темне, сам чорт ногу зломить.

— І що ще добре, — каже вона, — я нікому не розповідала про те, хто ви насправді.

Ісус милосердний.

— Ні, я маю на увазі, хто ви тепер, — мовить вона.

Я кажу:

— Ні, ви не зрозуміли. Це я так лаюсь.

Відчуття таке, мовби мені видали на руки результати поганої біопсії. Я кажу:

— І що все це означає?

Пейдж знизує плечима.

— Якщо подумати, то взагалі нічого, — каже вона. Вона вказує кивком на щоденник у мене в руках і мовить: — Якщо ви не хочете зіпсувати собі життя, я б вам порадила його спалити.

Я говорю: а як усе це відіб'ється на нас?

— Нам більше не треба зустрічатися, — каже вона, — якщо ви запитуєте про це.

Я говорю: але ж ви не вірите в цю маячню, правда?

І Пейдж мовить:

— Я бачу, як ви поводитеся з нашими пацієнтками. Як вони знаходять спокій після того, як ви з ними поговорите. — Вона сидить, нахилившись уперед, підпираючи рукою підборіддя. Вона каже: — Я просто не знаю. А раптом це правда? Не можуть же всі помилятися — всі, з ким я розмовляла в Італії. А що коли ви насправді син Божий?

Благословенне й довершене смертне втілення Бога.

Відрижка все-таки проривається. В роті — кислий присмак.

«Вранішній токсикоз» — не зовсім вірний вислів, але це перше, що спадає на думку.

— Тобто ви намагаєтесь мені сказати, що ви спите лише зі смертними? — запитую.

Пейдж подається вперед і дивиться на мене з жалем — точно так само, як дівчина за стойкою реєстратури: підборіддя втиснуте в груди, брови настовбурчені, погляд знизу вгору. Вона каже:

— Не треба мені було влазити в це діло. Але я нікому нічого не скажу, слово честі.

— А як же мама?

Пейдж зітхає і знизує плечима.

— Тут усе просто. Вона — людина з неврівноваженою психікою. Їй ніхто не повірить.

— Ні, я маю на увазі, вона скоро помре?

— Можливо, — каже Пейдж. — Якщо не станеться чуда.