Задуха

Розділ четвертий

Як тільки Денні нахиляється, його перука падає в грязюку. Дві сотні японських туристів регочуть. Хтось підбирається ближче, щоби зняти його голений черепок на відеокамеру.

Я кажу:

— Вибач, — і підбираю перуку. Вона вже далеко не біла й добряче припахає. Що, зрештою, й не дивно — вся площа загиджена псами й буквально тоне в курячому посліді.

Позаяк Денні стоїть, скорчившись у три погибелі, краватка теліпається в нього перед носом і заважає бачити.

— Слухай, друже, — мовить Денні. — Ти мені розповідай, що відбувається, а то ні біса не видно.

Ось він я — «оплот колоніальної Америки перших років».

Чого тільки люди не роблять заради грошей.

На краю міської площі стоїть лорд-губернатор колонії, високоповажний Чарлі. Стоїть, спостерігає за нами. Руки схрещені на грудях, ноги розставлені футів на десять. Молочниці діловито снують по площі з відрами молока. Шевці, як і належить, шиють чоботи. Коваль стукає молотом по ковадлу, на якому — все той же шматок металу. Він, як і всі інші, вперто удає, що не дивиться на Денні, який знову потрапив у колодки — біля ганебного стовпа в центрі площі.

— Піймали мене, я жуйку жував, — каже Денні, звертаючись до моїх ніг.

Він стоїть зігнувшись, і в нього течуть шмарклі. Він шморгає носом.

— Цього разу, — каже він і шморгає носом, — лорд-губернатор точно виступить на міській раді. З приводу мене.

Я опускаю верхню дерев'яну половину колодок — обережно, щоб не прищемити йому шию.

— Прости, приятелю, — кажу я, — вона, зараза, холодна.

Потім обертаю ключ у висячому замку на колодках і дістаю з кишені носову хустку.

У Денні з носа звисає шмаркля — прозора крапелька. Я підношу йому до носа хустку й кажу:

— Сякай.

Денні сякає. Я відчуваю, як його соплі хлюпають у хустці.

Хустка вся липка і страшенно брудна, але я не можу запропонувати Денні чисту одноразову серветку — інакше я буду наступним на черзі, кого дисциплінарно покарають. Тут кожна дрібниця може стати значним проколом.

На голеній його маківці хтось вивів яскраво-червоним фломастером: «Відсмокчи в мене», — так що я струшую його брудну смердючу перуку і сяк-так надіваю її, щоб закрити непристойний напис. Тільки перука вся промокла, й коричнева рідина тече по обличчю Денні й капає в нього з носа.

— Тепер мене точно виженуть, — каже він і шморгає носом.

Йому холодно, він увесь дрижить.

— Слухай, друже, — каже він, — щось мені в спину дме. Подивись там, еге? Здається, в мене сорочка висмикалась із штанів.

Авжеж, висмикалась. І штани злегка спустилися. Так що туристи вже знімають його напівголий зад із усіх ракурсів. Лорд-губернатор витріщається на все вилупленими очима, а туристи знімають, як я беру Денні за пояс і підтягую йому штани.

Денні каже:

— Що добре, коли постійно стирчиш у колодках, — каже він, — що я вже три тижні тримаюся. — Він каже: — Так я хоча б не бігаю кожні півгодини до нужника, щоб там нишком помастурбувати.

І я кажу:

— Ти обережніше, друже. Таке вимушене стримування — також погано. Вибухнеш коли-небудь, і абзац.

Я беру його ліву руку й замикаю її в колодках. У нього на зап’ястях і навколо шиї — смуги білої незасмаглої шкіри.

— У понеділок, — каже він, — я забув зняти годинника й так і прийшов.

Перука знову падає в грязюку. Краватка, залита шмарклями, теліпається в нього перед носом і б’є по обличчю. Японці сміються, нібито ми з Денні показуємо виставу — заздалегідь одрепетируваний номер.

Лорд-губернатор стежить за нами на предмет виявлення історично недоречної поведінки, щоб порушити питання на міській раді про вигнання нас із Денні з міста. Нас просто виведуть за міські ворота й кинуть там, беззахисних і безробітних, на розтерзання дикунам-індіанцям.

— У вівторок, — каже Денні, звертаючись до моїх ніг, — губернатор помітив, що в мене на губах бальзам. А в мене губи потріскались, от я й намазав зранку.

Щоразу, коли я піднімаю цю блазенську перуку, вона стає все важчою. Цього разу я стукаю нею об ногу, щоб витрусити хоча б частину води, і сяк-так надіваю її на Денні.

— Сьогодні вранці, — каже Денні, шморгаючи носом, — хазяйка Лендсон застукала мене з сигаретою за молитовним домом. І поки я стояв тут у колодках, якийсь мізерний дебіл зірвав із мене перуку й написав у мене на макітрі цю гидоту.

Я знову дістаю хустку й витираю йому обличчя.

Чорні з білим курчата — одноокі або безокі, — курчата-каліки снують під ногами й намагаються клювати пряжки у мене на черевиках. Коваль гамселить величезним молотом по шматку металу, два швидких удари і три коротких, два швидких і три коротких — впізнаю цей ритм. Басова партія до однієї давньої пісні «Radiohead». Здається, він зовсім зсунувся з глузду у своєму екстазі.

Я бачу маленьку молочницю на ім'я Урсула і трясу кулаком у себе над промежиною — міжнародний жест для позначення мінету. Вона густо червоніє під своїм накрохмаленим білосніжним чепцем і крадькома показує мені середній палець. Після чого йде мастурбувати вим'я якоїсь щасливої корови. До речі, я точно знаю, що вона дозволяє міському констеблю себе полапати. Тому що одного разу він дав мені понюхати палець.

Навіть із такої відстані, навіть крізь щільний дух кінського гною я відчуваю запах трави, що струмує від неї густими клубами.

Цілий день збивати масло, доїти корів… вже хто-хто, а молочниці можуть як слід відмастурбувати.

— Хазяйка Лендсон — та ще сука, — кажу я Денні. — Святий отець мені говорив, що вона заразила його генітальним герпесом.

Так, від дев'ятої до п'ятої вона — нова аристократка, янкі блакитної крові, але всі знають, що в коледжі в Спрінберзі її перетрахала вся футбольна команда, і що в коледжі її називали «Лампріні, біжи підмийся».

Цього разу перука втримується на місці. Лорд-губернатор припиняє на нас витріщатись і заходить до будинку митниці. Туристи вже розходяться — в пошуках нових об'єктів для зйомок. Пускається дощ.

— Слухай, друже, ти йди, — каже Денні. — Ти ж не зобов'язаний зі мною тут стояти.

Черговий паскудний день у вісімнадцятому столітті.

Якщо ти носиш сережки, тебе відправляють до тюрми. Фарбуєш волосся? Пірсуєш ніс? Користуєшся дезодорантом? Навпростець у тюрму. Не лізь на «Старт!». Не лізь на «Старт!» Не накопичуй лайно.

Високоповажний лорд-губернатор саджає Денні в колодки не менше двох разів на тиждень — за те, що Денні жує тютюн, душиться одеколоном, голить голову.

У 1730-х ніхто не носив еспаньйолок, дорікає він Денні.

На що Денні йому відповідає:

— Можливо, справжні круті хлопці якраз і носили.

І знову — в колодки.

Ми з Денні жартуємо, що наша дружба триває з 1734 року. Ні багато ні мало. А познайомилися ми на зборах сексоголіків. Денні показав мені оголошення щодо роботи, і ми разом пішли на співбесіду.

На співбесіді я запитав — просто заради цікавості, — чи є в них уже міська шльондра.

Дідусики з міської ради тупо витріщаються на мене. Шестеро старих шкарбунів у фальшивих перуках — навіть на співбесіді, де їх не бачили відвідувачі. Замість ручок у кожного — пера. Тобто — справжні пера, із птахів. І вони їх умочають у чорнило. Дідусик, який сидів у центрі, лорд-губернатор, зітхає. Відкидається у кріслі й дивиться на мене поверх окулярів.

— У колонії Дансборо немає міської шльондри, — урочисто оголошує він.

Тоді я запитую:

— А міський божевільний є?

Губернатор трясе головою, немає.

— А кишеньковий злодій?

Нема.

— А кат?

Ясна річ, нема.

Ось у чому проблема з музеями живої історії. Все найцікавіше лишається «за кадром». Висипний тиф, приміром. Або опіум. Або червоні літери. Або спалення відьом.

— Ми вас попереджаємо, — каже лорд-губернатор, — що ваш зовнішній вигляд і поведінка мають повністю відповідати цьому періоду історії.

Мене взяли на посаду слуги-ірландця. За шість доларів за годину — дуже навіть реалістично.

У мій перший тиждень на новій роботі тут звільнили дівчину-молочницю — за те, що вона наспівувала пісню «Erasure», збиваючи масло. Отож. «Erasure» — це вже історія, але все ж не така давня. Навіть старовинні «Beach Boys» однаково недостатньо старовинні. Тут вважається, що ці блазнівські напудрені перуки, короткі штани й туфлі з пряжками — це навіть не ретро.

Лорд-губернатор забороняє татуювання. Якщо ти носиш кільце в носі, перед роботою його треба знімати. Жуйку жувати не можна. Не можна насвистувати пісні «Бітлів».

— Якщо хтось вибивається з історичної достовірності, — каже губернатор, — його карають.

Карають?

— Або відразу звільняють, — каже він, — або саджають у колодки на дві години.

В колодки?

— На міській площі, — пояснює він.

Він має на увазі примусове покарання. Садизм. Збоченські ігри та публічне приниження. Губернатор змушує всіх чоловіків носити в'язані панчохи та вовняні штани, що облягають, без білизни внизу — це у нього називається «історична достовірність». Він саджає жінок у колодки — за нафарбовані лаком нігті. Або в колодки, або тебе звільняють без вихідної допомоги. Із поганими рекомендаціями. І вже, звичайно, ніхто не писатиме у своєму резюме, що він був якимось занюханим підмайстром у майстерні з виготовлення свічок.

Для двадцятип'ятирічного нежонатого парубка у вісімнадцятому столітті було небагато можливостей «добре влаштуватися». Ліврейний лакей. Підмайстер. Гробар. Бондар, знати б іще, що воно таке. Чистильник взуття. Сажотрус. Фермер. Коли вони називають міського глашатая, Денні тут же пожвавлюється:

— О! Якраз для мене. Погорлати — це я залюбки.

Лорд-губернатор дивиться на Денні й каже:

— А ці ваші окуляри, вони вам потрібні?

— Ну, щоб бачити, — каже Денні.

Я влаштувався на цю роботу, бо в житті є речі гірші, ніж працювати разом зі своїм кращим другом.

Ну, себто як із кращим другом.

Насправді я гадав, що все буде весело й забавно: щось на кшталт театрального дійства, де ми — актори. Я не очікував цього дрімучого мракобісся. Цього пуританського лицемірства.

Якби ж то міські старійшини із ради знали, що пані Плейн, швачка, міцно сидить на голці. Мірошник балується метедрином. Хазяїн готелю нишком підсовує кислоту нудьгуючим школярам, яких водять сюди на екскурсії. Вони зосереджено спостерігають, як пані Галлоуей чеше вовну та пряде, попутно читаючи їм лекцію про розмноження овець і жуючи коржика з гашишем. Усі ці люди — гончар на метадоні, склодув на перкодані, срібних справ майстер на вікодині, — вони знайшли своє місце під сонцем. Помічник конюха ховає навушники плеєра під трикутним капелюхом, смикається під свій особистий рейв. Ціле збіговисько перегорілих хіпі при своїх величезних заморочках. Але це лише так — спостереження збоку.

Навіть фермер Релдон крадькома вирощує травку на краю кукурудзяного поля, біля сміттєзвалища. Тільки він називає її прядивом.[5]

Єдине, що тут і справді прикольно, в нашій колонії Дансборо, це саме історична достовірність. Але зовсім в іншому розумінні. Уся ця юрба невдах і недоумкуватих психів, які ховаються тут через те, що неспроможні дати собі раду в реальному світі й нездатні до нормальної роботи, — хіба не з цієї причини отці-пілігрими покинули Англію? Щоби створити свою власну, альтернативну реальність. Отці-пілігрими — ті ж схибнуті своєї епохи. Ті, що не вписалися у свій час. Тільки нинішні невдахи — ті, з якими я працюю, не хочуть просто вірити в Господню любов, вони намагаються здобути спасіння через нав’язливо-маніакальну антигромадську поведінку.

Або за допомогою невинних іграшок для влади та приниження ближнього. Ось він, високоповажний лорд-губернатор, сховався за мереживною фіранкою, Який-небудь безталанний актор, що не відбувся. А тут він — влада і закон. Дивиться на площу — хто там сьогодні в колодках, — неуважливо гладячи пса рукою в білій рукавичці. Про це не пишуть у підручниках з історії, але в поселеннях колоністів, якщо тебе залишали в колодках на ніч, будь-хто міг тобі вставити. Підійти ззаду, і — ну. І ти навіть не бачив, хто там тобі заправляє. Мужиків це також стосується, до речі. Власне, це була істинна причина, чому нікому не хотілося опинитись у колодках. Ну хіба що хто-небудь із рідні або друзів залишався з тобою на всю ніч. Беріг твій зад. У буквальному розумінні.

— Слухай, друже, — мовить Денні, — в мене знову штани сповзають.

Я їх знову підтягую.

Сорочка Денні, намокла від дощу, липне до спини, так що видно хребці та лопатки. Білі-білі, навіть біліші, ніж небілена бавовна. Рідка грязюка заливається в його черевики. Хоча я в плащі та капелюсі, я також мокрий як хлющ. Усе хазяйство в штанях зібгалося й страшенно свербить, тому що намокла вовна кусається. Навіть курчата-каліки розповзлися хто куди — де сухіше.

— Друже, — мовить Денні й шморгає носом, — ти йди. Ти не мусиш стовбичити тут зі мною.

Наскільки я пам'ятаю фізичну діагностику, блідість Денні може означати дисфункцію печінки.

Дивись також: лейкемія.

Дивись також: набряк легенів.

Дощ пускається все сильніше, небо щільно затягнуте хмарами. На вулиці так темно, що в будинках засвічують лампи. Із димарів валує дим. Туристи набилися в таверну — п'ють австралійський ель із олов'яних кухлів, зроблених в Індонезії. У меблевій майстерні червонодеревець укупі з ковалем нюхають клей із паперових пакетів. Може, до них приєднається й пупорізка, і вони знову балакатимуть про те, що треба б зібрати рок-гурт. Така в них мрія, яка ніколи не здійсниться.

Ми всі — у пастці. В застиглому часі. Тут усього 1734 рік. Нас замкнено в герметично запаяній часовій капсулі — як цих хлопців із телешоу, які зазнали аварії й живуть на безлюдному острові ось уже десять років, і при цьому вони не старіють і не намагаються звідти вибратись. Просто з кожним сезоном на них усе більше й більше гриму. Це своєрідне шоу також, напевно, історично достовірне.

І ще жах бере, коли я уявляю, що простою так ось усе життя. До речі, таке цілком може бути. Є в цьому якась дивна розрада — коли ми з Денні на пару лаємо одне й те ж саме паскудство. Завжди. Назовсім. У вічній програмі реабілітації. Так, я стоятиму поряд із ним, але, щоб уже до кінця дотриматись історичної достовірності, зізнаюся, що, як на мене, краще, щоб він сидів у колодках, аніж якщо його проженуть із міста, тобто звільнять, і я залишуся сам.

Не те щоб я дуже гарний друг. Я скоріше дбайливий лікар, який сам, за власним почином, виправляє вам хребці раз на тиждень.

Або дилер, який штовхає вам героїн.

«Паразит» — не зовсім вірне слово, але це перше, що спадає на думку.

Перука Денні знову плюхається на землю. «Відсмокчи у мене» розпливається під дощем, розмита червона фарба схожа на кров — тече по його синіх холодних вухах, по очах, по щоках. Капає в грязюку.

Окрім дощу, нічого не чути. Тільки краплі ляпотять по калюжах, по солом'яних дахах, по мені й по Денні. Водяна ерозія.

Не те щоб я гарний друг. Я скоріше спаситель, якому треба, щоб його шанували та обожнювали.

Денні знову чхає. Жовтуваті шмарклі летять навсібіч, зокрема — на перуку, що майже потонула в грязюці. Денні каже:

— Слухай, ти більше не надівай на мене цю ганчірку, ага? — і шморгає носом. Потім кашляє, і окуляри падають у грязюку.

Густі виділення з носа означають краснуху.

Дивись також: коклюш.

Дивись також: пневмонія.

Його окуляри нагадали мені про лікарку Маршалл, і я говорю, що познайомився з новою дівчиною, вона справжній лікар, і взагалі її варто трахнути.

І Денні каже:

— Ти все ще б'єшся над своїм четвертим ступенем? Допомогти не треба? Тобто — нагадати про славетні подвиги?

Детальна й безжальна історія моєї сексуальної залежності. Повний опис моїх гріхів. Кожний зрив, кожна провина, кожна бридота.

І я кажу:

— В усьому слід виявляти поміркованість. Навіть у видужуванні.

Не те щоб я гарний друг. Я скоріше батько, якому не хочеться, щоб дорослішало його чадо.

І Денні мовить, дивлячись у землю:

— Дуже корисно буває згадати свій перший раз. Для всього. — Він каже: — Коли я мастурбував уперше, в мене було таке відчуття, немовби я це винайшов. Я дивився на свої вологі руки й думав: «О, тепер я розбагатію».

Перший раз для всього. Неповний список моїх злочинів. Іще одна незавершеність у моєму безладному житті, яке суціль — самі незавершеності.

І Денні — так само дивлячись униз і не бачачи нічого, крім грязюки, — каже:

— Ти ще тут?

І я знову підношу йому до носа хустку й кажу:

— Сякай.