Задуха

Розділ сорок перший

Дівчина за стойкою реєстратури не хоче кави.

Вона не хоче перевіряти свою машину на стоянці перед лікарнею.

Вона каже:

— Коли щось трапиться з моєю машиною, я знаю, хто винуватий.

І я говорю їй: цить.

Я говорю: ви не чуєте? Чи то витікання газу… чи то дитина плаче.

Це в динаміку — мамин голос, приглушений і втомлений. Незрозуміло, звідки, з якої кімнати.

Я стою біля стойки реєстратури у вестибюлі лікарні Святого Антонія та слухаю, що говорить мама. Вона каже:

— Девіз Америки: «Непогано, але можна і краще». Ми завжди незадоволені. Завжди прагнемо чогось більшого. Далі, вище, швидше…

Дівчина за стойкою реєстратури каже:

— Ні. Не чую.

Слабкий, утомлений голос у динаміку:

— Я все життя все заперечувала, тому що боялася створити щось сама…

Дівчина за стойкою реєстратури натискає кнопку переговорного пристрою, обриваючи голос у динаміку. Вона каже в мікрофон:

— Сестро Ремінгтон. Сестро Ремінгтон, пройдіть, будь ласка, в реєстратуру.

Товстий охоронець із кульковими ручками в нагрудній кишені..

Але коли дівчина за стойкою реєстратури відключає мікрофон, у динаміку знову звучить мамин голос, далекий і слабкий.

— Нічого мені не подобалося, — каже мама. — Гарних сторін я не бачила, помічала самі недоліки. І ось у результаті лишилася ні з чим.

Її голос затихає вдалині.

У динаміку — тільки тріск. Білий шум.

І дуже скоро вона помре.

Якщо не станеться чуда.

Товстий охоронець підходить до стойки реєстратури. Він каже:

— Які проблеми?

На екрані монітора, в зернистому чорно-білому зображенні, дівчина за стойкою реєстратури вказує на мене пальцем. Я, зігнувшись навпіл від різкого болю в кишечнику, притискаю обидві руки до живота. Дівчина за стойкою реєстратури вказує на мене пальцем і каже:

— Ось він.

Вона мовить:

— Його треба вигнати звідси негайно і надалі не пускати.