Розділ сорок четвертий

Мама мертва. Мама мертва, а Пейдж Маршалл — пацієнтка божевільні. Все, що вона говорила, — це суцільні вигадки. І що я — навіть страшно сказати, — це Він. І що вона мене любить.

Ну, добре: що я їй подобаюсь.

І що я від народження — гарний і добрий.

Так от: я зовсім не такий.

І якщо материнство — це новий Бог, єдине, що лишилося святого у світі, тоді виходить, я вбив Бога.

Це жаме-вю. Стан, протилежний дежа-вю. Коли всі для тебе — незнайомці, і не важливо, що ти впевнений, буцімто знаєш їх усіх далі нікуди.

Що мені тепер залишається? Тільки ходити на роботу в колонію Дансборо, вештатися там у минулому, подумки переживаючи все знов і знов. Дихати запахом шоколаду з моїх забруднених рук. Я застряв у тій миті, коли мамине серце зупинилось, а з-під білого рукава Пейдж випав запаяний пластиковий браслет. Це Пейдж, а не мама була божевільною. Це Пейдж, а не мама жила у вигаданому світі.

Це я жив у вигаданому світі.

Тоді, в палаті, Пейдж випросталася над постіллю, вимазаною шоколадом. Вона сказала мені:

— Іди геть. Тікай.

Дивись також: «Вальс Голубого Дунаю».

Але я тільки тупо витріщався на її браслет. Пейдж обійшла ліжко, взяла мене за руку і сказала:

— Нехай вони думають, що це я зробила. — Вона потягла мене до виходу з палати. — Або що це вона сама. — Вона виглянула в коридор і роззирнулася на всі боки. — Я зітру з ложки твої відбитки пальців і вкладу ложку в її руку. А всім скажу, що ти залишив їй пудинг учора.

Коли ми проходимо повз двері, вони автоматично замикаються. Це все через її браслет.

Пейдж показує мені на вихід і говорить, що далі вона зі мною не піде. Інакше я не зможу вийти.

Вона каже:

— Тебе сьогодні тут не було. Ясно?

Вона ще говорить багато чого, але це все — не береться до уваги.

Мене не люблять. Я — не чуйна і не добра людина. Я не син Божий і не спаситель. Ні для кого.

Пейдж — божевільна.

Усе, що вона говорила, — неправда.

Я кажу:

— Я вбив її.

Ця жінка, яка щойно померла там, у палаті; ця жінка, яку я втопив у шоколаді, — вона мені навіть не мама.

— Це був просто нещасний випадок, — мовить Пейдж.

І я кажу:

— Але ж цілком певно не знаєш.

Коли я вже виходжу на вулицю, в мене за спиною звучить оголошення: «Сестро Ремінгтон, терміново пройдіть у палату 158. Сестро Ремінгтон, будь ласка, терміново пройдіть у палату 158».

Мабуть, вони вже виявили тіло.

Я навіть не італієць.

Я взагалі сирота.

Я блукаю по колонії Дансборо в компанії калічних курчат, городян-наркоманів і школярів на екскурсії, які гадають, нібито вся ця божевільня має якесь відношення до реального минулого. Але минуле не відтвориш в усій повноті. Його можна вигадати. Його можна уявити й удати, що саме так усе й було. Можна обдурювати й себе, й інших, але не можна створити заново те, що вже минуло.

Колодки на міській площі стоять порожні. Урсула кудись веде корову. Від обох тхне травкою. Навіть у корови, й то — очі купкою.

Тут, як завжди, той же самий день — кожний день, — і начебто це має втішати. За ідеєю. Як у тих телешоу, де люди ніби зазнали аварії й живуть на безлюдному острові ось уже десять років, і при цьому вони не старіють, і не намагаються звідти вибратись, і ніхто не поспішає їх рятувати. Просто з кожним сезоном на них усе більше й більше гриму.

Ось — твоє життя.

І так буде завжди.

Табун школярів-четвертокласників проноситься з галасом повз мене. Потім підходять мужчина й жінка. У мужчини в руках — жовтий блокнот. Він каже:

— Ви — Віктор Манчіні?

І жінка мовить:

— Це він.

Мужчина показує мені блокнот і каже:

— Це ваше?

Це — мої записи з четвертого ступеня в терапевтичній групі для сексоголіків. Повний опис моїх гріхів. Щоденник мого сексуального життя.

І жінка мовить:

— Ну? — Вона каже мужчині з моїм блокнотом: — І чого ви чекаєте? Заарештуйте його.

Мужчина каже:

— Ви знаєте пацієнтку лікарні Святого Антонія на ім’я Єва Майлер?

Єва — білка. Напевно, вона мене бачила сьогодні вранці й розповіла всім, що я зробив. Я вбив свою маму. Ну, гаразд: не маму. Просто стару жінку.

Мужчина говорить:

— Вікторе Манчіні, ви затримані за підозрою у зґвалтуванні.

Та дівиця з хворобливими фантазіями. Напевно, це вона заявила на мене. Ну, та — з рожевою шовковою постільною білизною, яку я злісно залив спермачем. Ґвен.

— Послухайте, — кажу. — Вона сама запропонувала, щоб я її зґвалтував.

І жінка мовить:

— Він бреше. Він клепає на мою маму.

Мужчина починає зачитувати мені мої права.

І я кажу:

— Ґвен — ваша мати?

Якщо судити із самої тільки шкіри, ця жінка — років на десять старша за Ґвен.

По-моєму, сьогодні весь світ зійшов з глузду.

І жінка кричить:

— Моя мати — Єва Майлер! І вона розповідає, що ти творив над нею всякі непотребства й говорив їй, що це така гра.

Ах, ось у чім річ.

— А-а, — кажу я. — А я відразу не зрозумів. Я думав, ви говорите про те, інше зґвалтування.

Мужчина змовкає й запитує:

— Ви взагалі мене слухаєте? Я вам про ваші права говорю.

Усе — в жовтому блокноті, говорю я йому. Все, що я зробив. І чого я не робив. Просто я взяв на себе всі гріхи світу.

— Розумієте, — кажу, — я дійсно вважав себе Ісусом.

Мужчина дістає наручники звідкілясь із-за спини.

Жінка мовить:

— Я так і думала. Тільки психічно ненормальному спаде на думку зґвалтувати дев'яносторічну бабусю.

Я кривлюсь і кажу:

— Ну, тільки якщо зовсім уже ненормальному. Та й то — навряд.

І вона мовить:

— Ви що хочете сказати?! Що моя мама неприваблива?!

Мужчина защіпає наручник у мене на руці. Потім бере мене за плече, розвертає спиною до себе і надіває наручник на другу руку. Він каже:

— Ходімо у відділення й там розберемося.

На очах в усіх невдах із колонії Дансборо, на очах у клінічних нарків і калічних курчат, на очах у дітлахів, які думають, буцім вони здобувають освіту, на очах у високошановного Чарлі, лорда-губернатора, — мене заарештовано. Тепер я, наче Денні в колодках, тільки по-справжньому.

І мені хочеться крикнути їм усім: ви нічим од мене не відрізняєтесь.

Тут ми всі заарештовані.

Загрузка...