Задуха

Розділ тридцять третій

Середа — це Ніко.

П'ятниця — Таня.

Недільні вечори — Ліза. Ми зустрічаємося на стоянці перед центром якоїсь общини, де сьогодні проходять збори сексоголіків. Ідемо в підсобку і віддаємося розпусті поряд зі шваброю у відрі з брудною водою. Ліза обпирається об коробки з туалетним папером, а я довбуся в неї ззаду — причому з такою силою, що з кожним моїм поштовхом вона б'ється головою об полицю зі складеними рушниками. Я злизую піт у неї зі спини — рідкий нікотин.

Це — життя на землі, як я його знаю. Швидкий і брутальний секс у такому оточенні, що перед тим, як почати, хочеться підкласти газетку. Так я намагаюся повернутись до того, як усе було до Пейдж Маршалл. Періодичне відродження. Я намагаюся відновити своє життя — таким, яке воно було ще кілька тижнів тому. Коли моя дисфункція так чудово функціонувала.

Я говорю Лізі в потилицю:

— Ти мені скажи, якщо я раптом стану ніжним і лагідним, добре?

Я довбуся в неї ззаду й говорю:

— Одразу скажи, гаразд?

Я говорю:

— Ти не вважаєш, що я став ніжнішим, еге ж?

Аби не кінчити просто зараз, я уявляю собі аварію літака. Я уявляю, як я вступаю в лайно.

Член у мене весь у вогні. Я уявляю поліцейські фото автомобільних аварій і жертв кривавих перестрілок. Аби не відчувати нічого, я продовжую це нагромадження кошмарів. Буквально запихаю їх у голову.

Пхаєш кудись свій член, запихаєш свої почуття якнайдалі. Для сексоголіка це одне й те саме.

Я довбусь у неї ззаду. Я стискаю її груди, кручу в пальцях соски.

І Ліза говорить:

— Легше. — Вона каже: — Що ти намагаєшся довести?

Що я бездушна тварюка.

Що мені на все начхати.

Чого б Ісус ніколи не зробив?

Ліза. Ліза з її запискою про звільнення на три години. Вона обпирається об коробку з туалетним папером і кашляє, і я відчуваю, як її плоть тремтить і стискається в спазмах у мене під руками. М'язи її тазового дна, її лобковокуприковий м'яз — вони ритмічно скорочуються і стискають мій член. Немовби всмоктують його всередину.

Дивись також: зона Ґрафенберґа.

Дивись також: ділянка G.

Дивись також: священна ділянка Тантри.

Дивись також: чорна перлина Дао.

Ліза широко розкидає руки і втискується в мене всім тілом.

Ця ділянка дійсно існує. Федерація феміністичних центрів здоров'я називає її уретральною губкою. Голландський лікар і фізіолог Реньє де Ґрааф, який жив у сімнадцятому столітті, називав цю ділянку печеристої тканини, нервів і залоз жіночою простатою. Ці два дюйми уретри, які можна промацати через передню стінку піхви. Цю ділянку ще називають шийкою сечового міхура.

Зона у формі квасолини, яку кожен прагне назвати посвоєму.

Відзначити своїм прапорцем. Своїм символом.

Аби не кінчити просто зараз, я згадую анатомію на першому курсі. Розтин у анатомічному театрі. Поздовжнє розсікання клітора. Розсікання corpora cavernosa — губчастої ділянки всередині пеніса, що утримує кров, яка надходить, і, таким чином, тримає член у ерегованому стані. Ми вирізали яєчники. Ми виймали сім'яники. Нас навчали, як вирізати нерви. Трупи пахли формаліном, формальдегідом. Як пахне в нових машинах.

Із такими думками — про розчленовані трупи — можна годинами шкварити й не кінчити.

Можна вбити ціле життя, не відчуваючи нічого, крім шкіри. Ось у чому чарівна привабливість цих дівчаток, схиблених на сексі.

Залежність тим гарна, що ти не відчуваєш нічого, крім блаженного сп'яніння, або приходу, або приємного насичення. А в порівнянні з іншими чуттями й відчуттями — скажімо, з журбою, люттю, страхом, тривогою, відчаєм і зневірою — вона взагалі видається ледве не оптимальним вибором.

Тобто насправді все не так погано.

Увечері в понеділок, після роботи, я сиджу вдома й розбираю давні мамині касети — записи її терапевтичних сеансів. Дві тисячі років різних жінок — на одній полиці. Мамин голос — спокійний і врівноважений. Як тоді, в дитинстві, коли я був зовсім маленьким.

Бордель у підсвідомості.

Казки на ніч.

Уявіть собі: ваше тіло розслаблене й важке. Голова, руки… Якщо ти слухаєш запис у навушниках, якщо ти під нього не засинаєш — не забудь підстелити рушник.

На касеті написано: Мері Тодд Лінкольн.

Не піде. Занадто страшнувата.

Дивись також: сеанс із Волліс Сімпсон.

Дивись також: сеанс із Мартою Рей.

Ось — три сестри Бронте. Не справжні жінки, а символи. Самі ймення, мов порожні оболонки, на які ти проектуєш свої фантазії, що їх ти заповнюєш стереотипами та кліше, молочно-біла шкіра й турнюри, туфельки на ґудзиках і криноліні. Майже оголені — тільки в корсетах із китового вуса та підв'язках, — ось вони: Емілі, Шарлотта й Анна. Лежать, розморені спекотним днем, на канапі у вітальні, — голі й нудьгуючі. Секс-символи. Всю решту продумуй сам: пози та реквізит. Письмовий стіл із кришкою, що прибирається, клавесин. Уявляй себе хоч Хіткліфом, хоч містером Рочестером. Просто постав касету, розслабся й діставай задоволення.

Начебто можна уявити минуле. Минуле, майбутнє, життя на інших планетах — усе це тільки проекції життя, як ми його знаємо.

Я замкнувся у своїй кімнаті. Денні зайнятий своїми справами: прийшов, пішов.

Начебто випадково я розкриваю телефонну книгу на прізвищі Маршалл. Її там немає. Іноді після роботи я сідаю в автобус, який проходить повз лікарню Святого Антонія. Я жодного разу не бачив її у вікні. Проїжджаючи автобусом повз лікарню, я намагаюся вгадати, де на стоянці її машина. Вгадати неможливо. Я не виходжу біля лікарні, я їду далі.

Я не знаю, що робитиму: чи то проколю шини, чи то засуну під «двірник» любовну записку.

Денні постійно кудись ходить, і з кожним днем у домі все менше й менше каміння. Зазвичай, коли бачишся з людиною щодня, ти не помічаєш, як вона змінюється. Але коли я спостерігаю за Денні з вікна своєї кімнати на другому поверсі, коли я спостерігаю за тим, як він вивозить із дому камені — величезні камені; він возить їх у магазинному візку, — я помічаю, що він із кожним днем усе гладшає. Його стара картата сорочка вже не висить на ньому як на вішалці. Скоро вона йому буде мала. Він не те щоб став здоровенним лосем, але все ж таки помітно роздавсь у плечах. Для колишнього Денні він дуже гладкий. І лице в нього засмагло.

Я спостерігаю за ним із вікна. Я — камінь. Я — острів.

Я кричу йому: може, допомогти?

Денні оглядається на всі боки, притискаючи камінь до грудей.

— Я тут, нагорі, — кажу. — Допомога потрібна?

Денні кладе камінь у магазинний візок і знизує плечима.

Потім хитає головою й дивиться на мене знизу, прикриваючи очі долонею.

— Не потрібна, — каже він. — Але можеш допомогти, якщо хочеш.

Гаразд, проїхали.

Я просто хочу бути комусь потрібним.

Потрібним і необхідним. Мені потрібен хтось, кому я міг би віддати всього себе — весь свій вільний час, усю свою увагу й турботу. Хтось, залежний од мене.

Обопільна залежність.

Дивись також: Пейдж Маршалл.

Точно так само наркотики можуть бути в чомусь поганими, а в чомусь хорошими.

Ти не їси. Ти не спиш. Ти кажеш Лізі: «Я тебе зш», — але це не та їжа. Спати із Сарою Бернар — це не значить спати по-справжньому.

Чим хороша одержимість сексом: ти більше не відчуваєш голоду та втоми, нудьги та самотності.

На столі в їдальні — черговий стос листівок, чеків і побажань усього доброго від незнайомих людей, яким хочеться вірити, що для когось вони герої. Які переконані, що вони комусь потрібні. Одна жінка пише, що вона почала молитовний ланцюжок за мене. Чергова афера. Духовна піраміда. Нібито можна закорешитися з Богом. Нібито можна навішати Йому локшини.

Тонка межа між молитвою та жалісливим скигленням.

У вівторок увечері голос на автовідповідачеві запитує в мене дозволу перенести маму на третій поверх. Третій поверх у лікарні Святого Антонія — це поверх для безнадійно хворих. Сюди їх привозять помирати. Перша думка: це не лікарка Маршалл. Не її голос.

Я говорю, звертаючись до автовідповідача: ну звичайно. Переносьте її нагору, це недоумкувате стерво. Створіть їй там усі зручності, але я не платитиму за якісь додаткові героїчні потуги. Зонди для штучного годування. Апарати для штучного дихання. Звичайно, я міг зреагувати й люб'язніше, але мене розлютив тихий і проникливий голос адміністраторки. Мене розлютили її довірчі інтонації. Вона мовби заздалегідь припускала, що я — людина добра й чуйна.

Я говорю цьому милому голосочку, записаному на автовідповідач: і більше мені не телефонуй, аж поки місіс Манчіні відійде в інший світ.

Мені не треба, щоб мене жаліли — якщо тільки я не намагаюсь надибати грошей. Нехай краще мене ненавидять. Я не злюся. Мені сумно. Я давно вже нічого не відчуваю, крім фізичного збудження.

Середа — це Ніко.

У жіночому нужнику. Її лобкова кістка б'ється мені в ніс. Ніко скаче в мене на обличчі вгору-вниз. Протягом двох годин вона тримає руки, зчеплені в замок, у мене під потилицею і притискає моє обличчя до своєї розпашілої штучки, її лобкове волосся лізе мені до рота, і я вже задихаюсь.

Я воджу язиком по її labia minora[16] і уявляю собі, що це вухо лікарки Маршалл. Я дихаю носом і тягнуся язиком до порятунку.

Четвер — спочатку Вірджинія Вульф. Потім — Анаїс Нін. Потім — сеанс із Сакаґавеа, а потім — уже ранок, і мені треба йти на роботу в 1734 рік.

У перервах я записую у блокнот своє минуле. Працюю над четвертим ступенем. Складаю повний опис своїх гріхів.

П'ятниця — це Таня.

До п'ятниці в маминому будинку не залишається жодного каменя.

Таня приходить до мене додому, і Таня означає анальний секс.

Анальний секс чим гарний, що зад — він завжди тугий і тісний, як піхва незайманої. І Таня приносить із собою іграшки. Намисто, прути і стержні, які пахнуть вибілювачем із хлоркою. Вона приносить їх у чорній шкіряній сумці, яка постійно лежить у неї в багажнику. Таня бере мій член до рота й обробляє його, допомагаючи собі однією рукою, а вільною рукою пропихає мені в зад першу гумову кульку на довгій волосіні.

Я заплющую очі й намагаюся розслабитись.

Вдих. Видих.

Думай про мавпу з каштанами.

Рівно й повільно. Вдих, видих.

Таня пропихає в мене першу кулю, і я говорю:

— Ти мені скажи, якщо я раптом стану вже занадто проникливим, гаразд?

Перша кулька проходить усередину.

— Чому мені ніхто не вірить, — кажу я, — коли я говорю, що мені однаково.

Друга кулька проходить усередину.

— А мені правда на все начхати, — кажу. — Я давно вже нічого не відчуваю.

Третя кулька.

Я кажу:

— Більше ніхто ніколи не зробить мені боляче.

Четверта.

Таня продовжує працювати над моїм членом. Вона бере намисто міцніше й різко смикає.

Уявіть собі, що приходить до вас жінка, запускає руку вам у зад і висмикує кишки.

Дивись також: моя присмертна мама.

Дивись також: лікарка Пейдж Маршалл.

Таня смикає ще раз, і я кінчаю. Бризки сперми летять на шпалери. Вона смикає намисто, і мій член пульсує в сухих конвульсіях. У ньому вже нічого не лишилось, але він однаково пульсує.

І я кажу:

— Чорт забирай. Ні, правда. Це я точно відчув.

Чого б Ісус ніколи не зробив?

Я стою, нахилившись уперед і обпираючись руками об стіну. Коліна злегка зігнуті. Я кажу:

— Ти там легше. — Я говорю Тані: — Ти ж не газонокосарку заводиш.

Таня стоїть переді мною на колінах і дивиться на червоні кульки на підлозі, масні від вазеліну. Вона каже:

— О Господи. — Вона піднімає намисто з червоних гумових кульок і показує його мені. — Начебто намистин було десять.

Кульок лише вісім. І на волосіні — явний надлишок вільного місця.

Зад так болить, що я лізу туди рукою, щоб перевірити, чи немає крові. Судячи з того, як у мене там болить, кров має просто цебенити фонтаном.

Зціпивши зуби, я кажу:

— Непогано так побавились, еге ж?

І Таня каже:

— Підпиши мою відпускну записку. — Вона складає кульки в сумку й каже: — І все-таки сходи до травмопункту.

Дивись також: стороннє тіло в товстій кишці.

Дивись також: закупорка кишечника.

Дивись також: спазми, жар, септичний шок, параліч серця.

Я п'ять днів нічого не їв. Просто не відчував голоду і не згадував про те, що треба попоїсти. Я не відчував спраги чи втоми. Я не злився, не переживав, не відчував страху. Якщо де погано пахне, я цього однаково не відчуваю. Я знаю тільки, що сьогодні п'ятниця, тому що тут Таня.

Пейдж зі своєю зубною ниткою. Таня зі своїми іграшками. Ґвен зі своїм «виручальним словом». Вони всі тягнуть мене на мотузці. На волосіні, на нитці. Тягнуть і смикають.

— Та ні, — кажу я Тані. Я розписуюсь у неї у відпускній записці у графі «Поручник». — Усе нормально. Я не відчуваю, щоб там щось залишилося всередині.

Таня бере в мене відпускну записку й каже:

— Щось не віриться.

Найсмішніше, що мені й самому якось не віриться.