Задуха

Розділ сорок шостий

Майже в усіх реабілітаційних програмах, розрахованих на дванадцять ступенів, четвертим пунктом стоїть завдання описати своє життя. В усіх подробицях. Кожний зрив, кожну помилку, кожне паскудство, яке ти вчинив, — треба все це записувати. Повний опис твоїх гріхів. Таким чином, ти їх мовби усвідомлюєш. Для себе. І потім начебто більше не повторюєш. Принаймні намагаєшся не повторити. Такі програми існують для алкоголіків, наркоманів, ненажер і людей, які страждають на секс-залежність.

Таким чином, у вас завжди є можливість повернутися в минуле — до найгірших моментів із вашого життя.

Але навіть той, хто добре пам'ятає минуле, не завжди застрахований від повторення своїх помилок.

У моєму жовтому блокноті — там усе про мене. Речовий доказ. Про Пейдж, Денні та Бет. Про Ніко, Лізу й Таню. Слідчі читають мої одкровення, сидячи проти мене за великим столом, у замкненій звуконепроникній кімнаті. Одна стіна — суціль дзеркальна. За дзеркалом, напевно, встановлено відеокамеру.

Мене запитують: чого я досяг, зізнаючись у чужих злочинах?

Мене запитують: яка мета?

Я говорю: завершити минуле. Здійснити його до кінця.

Усю ніч поліцейські слідчі читають мої одкровення й задають мені запитання.

Сестра Фламінго. Лікар Блейз. «Вальс Голубого Дунаю».

Що це означає?

Я не знаю, що тепер означає те чи інше. Це просто слова, які ми говоримо, коли не можемо сказати всю правду.

Поліцейські запитують у мене, чи відомо мені, де перебуває в даний момент пацієнт Пейдж Маршалл. Їм необхідно її допитати у справі про смерть — здогадно від задухи — пацієнтки на ім’я Іда Манчіні. Здогадно моєї мами.

Міс Маршалл зникла таємниче вчора ввечері. Із лікарняної палати, замкненої на ключ. Це була не втеча. Не насильницьке викрадення. Вона просто зникла — і все.

І ніхто нічого не бачив.

У неї була нав’язлива ідея, говорять мені в поліції, що вона — лікар у лікарні Святого Антонія. І персонал їй підігравав — жартома. Їй дозволили носити старий халат. Аби не хвилювати її зайвий раз.

У лікарні всі говорять, що ми з Пейдж Маршалл дуже тісно спілкувались.

— Ну, не те щоб дуже тісно, — кажу я. — Тобто ми з нею, звичайно, спілкувались, але я нічого про неї не знав.

Поліцейські зауважують, що медсестри в лікарні, схоже, не виявляють до мене симпатії.

Дивись також: Клер, дипломована медсестра.

Дивись також: Перл, сертифікат Асоціації медичних сестер Каліфорнії.

Дивись також: колонія Дансборо.

Дивись також: сексоголіки у групі.

Я не запитую, чи не спало їм на думку пошукати Пейдж Маршалл у 2556 році.

Я дістаю з кишені монетку десять центів, крадькома кладу її до рота й ковтаю. Проходить нормально.

Порпаюсь у кишенях. Скріпка для паперів. Також проходить нормально.

Поки поліцейські слідчі гортають мамин щоденник, я роззираюся в пошуках чого-небудь громіздкого. Чого-небудь, що не пройде в горло.

Я стільки років задихався майже до смерті. Так що тепер ніяких труднощів не має бути.

У двері стукають, і заходить чоловік із тацею. На таці — гамбургер на тарілці. Серветка. Кетчуп. Їсти хочу — помираю. Але не можу. Кишечник забитий, живіт роздутий — далі нікуди. Всередині все болить.

Мене запитують:

— А що тут написано, у щоденнику?

Я підсуваю до себе гамбургер. Відкриваю пляшечку з кетчупом. Щоб жити, треба їсти. Але я не можу. Я під зав’язку напханий лайном.

Там по-італійськи, говорю я.

Хтось із поліцейських слідчих говорить:

— А що там за малюнки? Ніби як карти?

Найсмішніше — що я зовсім забув. Про ці карти. Я малював їх дитиною. Коли був маленьким. Противним і гидким хлопчиськом. Розумієте, мама мені говорила, що я можу переробити весь світ. Створити його заново. Що мені зовсім не обов’язково приймати світ таким, який він для всіх. Що я можу зробити його таким, яким мені хочеться, щоб він був.

Вона вже тоді була божевільною.

І я їй вірив.

Я кладу в рот кришечку від пляшечки з кетчупом і ковтаю.

Наступної секунди мої ноги спонтанно смикаються, і стілець падає з-під мене, але я встигаю встати. Я хапаюся руками за горло. Я дивлюся в стелю, очі в мене закотилися. Нижня щелепа висунута вперед — далі нема куди.

Поліцейські слідчі вже підхопилися зі своїх стільців.

Мені нічим дихати, вени на шиї надулися. Обличчя наливається кров'ю. На лобі виступає піт. На спині на сорочці розпливається пляма поту. Я стискаю шию руками.

Оскільки я не можу нікого спасти, значить, я і себе не врятую.

Бо тепер я — сирота. Я безробітний. Мене ніхто не любить. Тому що я однаково помираю, судячи з болю в животі. Помираю зсередини.

Тому що завжди потрібно планувати відступ.

Намічати шляхи для втечі.

Тому що варто лиш раз переступити яку-небудь межу, і тобі неодмінно захочеться повторити.

Тому що не можна втекти від постійної втечі. Самообман. Прагнення завжди уникати конфліктів. Ідіотські способи згаяти час, аби тільки не думати про головне. Мастурбація. Телевізор. Цілковите заперечення.

Поліцейський, який гортав мамин щоденник, підводить очі й каже:

— Спокійно. Це як у його жовтому блокноті. Там усе написано. Він прикидається.

Вони просто стоять і дивляться.

Я стискаю руками горло. Я не можу дихати.

Дурний маленький хлопчик із казки, який кричав: «Вовки! Вовки!» — і ось докричався.

Як та жінка, задушена шоколадом. Та, яка мені не мама.

Я вже й не пам'ятаю, коли я почувався так спокійно. Не сумно. Не радісно. Не у збудженні. Мозок відключається. Кора головного мозку. Мозочок. Ось де корінь моєї проблеми.

Я спрощую себе.

Десь між журбою та радістю.

Адже у губок завжди все прекрасно.