Задуха

Розділ двадцять восьмий

Улітку 1642 року в Плімуті, штат Массачусетс, одного молодого хлопця звинуватили у скотолозтві з кобилою, коровою, двома козами, п’ятьма вівцями, двома телятами та індичкою. Це реальний факт, описаний у книгах. Згідно з біблійними законами у книзі Левита, коли хлопець зізнався, його змусили дивитись, як убивають усіх цих тварин. Потім убили його самого, а тіло закопали в ямі разом із тілами тварин. І навіть надгробка не поклали.

Це було ще до того, як люди придумали колективні терапевтичні сеанси для сексоголіків.

А то цьому хлопцеві під час роботи над четвертим ступенем довелося б перераховувати всю скотарню.

Я кажу:

— Є запитання?

Четвертокласники просто витріщаються на мене. Одна дівчинка із другого ряду каже:

— А що таке скотолозтво?

Я кажу: запитай у вчительки.

Щопівгодини я маю навчати черговий табун четвертокласників якої-небудь дурниці, що нікому не потрібна. Приміром, як розпалити камін. Як із звичайного яблука вирізати голову ляльки. Як робити чорнило з чорних волоських горіхів. Нібито всі ці навички та вміння коли-небудь знадобляться їм у житті або допоможуть вступити до престижного коледжу.

Окрім того, щоб калічити курчат, ці недоумкуваті четвертокласники носять сюди заразу. Не дивно, що Денні постійно кашляє та шморгає носом. Воші, гострик, хламідії, стригучий лишай, глисти… я не жартую, ці діти — вершники апокаліпсису в мініатюрі.

Замість того щоби знайомити діток із корисними навичками та вміннями батьків-пілігримів, я їм розповідаю історії на кшталт звідки походить гра «Кільце навколо трояндочки». Це пов'язано з епідемією бубонної чуми 1665 року. На шкірі людей, що захворіли на «чорну смерть», з'являлися чорні роздуті ущільнення, які називалися «чумними трояндами» або «бубонами», в оточенні блідого кільця. Заражених людей замуровували в будинках, залишаючи помирати. Потім їх ховали в братських могилах. За півроку чума забрала декілька сотень тисяч життів.

Лондонці постійно носили з собою «букетик квіточок у кишені», щоб перебивати запах трупів.

Розпалити камін дуже просто. Набираєш гілочок і сухої трави, складаєш усе в купу. Вибиваєш кресалом іскру. Ясна річ, їм це нецікаво. Кому може бути цікавою якась іскра?! Дітлахи в першому ряду зайняті своїми кишеньковими електронними іграми. Вони відверто позіхають — просто тобі в обличчя. Вони хіхікають, і щипають одне одного, і витріщаються на мої короткі штани та брудну сорочку.

Замість цього я їм розповідаю про те, як 1672 року чума вразила Неаполь в Італії. Загинуло чотириста тисяч людей.

1711-го, у Священній Римській імперії, чума вбила п'ятсот тисяч людей. 1781-го мільйони людей по всьому світу померли від грипу. 1782-го вісімсот тисяч людей померло від чуми в Єгипті. 1973-го комарі рознесли жовту лихоманку по Філадельфії; померло декілька тисяч.

Якийсь хлопчик на задньому ряду шепоче:

— Це ще нудніше, ніж прядка.

Решта дітей відкривають свої коробки зі сніданками.

Я дивлюсь у вікно. Денні знов у колодках. Цього разу — вже за звичкою. Міська рада оголосила, що після обіду його з ганьбою виженуть із колонії. Просто колодки — це єдине місце, де він почувається в безпеці. Від себе самого. Колодки не замкнені, ніхто його туди не саджав — але він однаково стоїть, зігнувшись у три погибелі, тримаючи шию та руки на звичних місцях.

Дорогою від ткачих сюди хтось із школярів совав Денні в ніс палицю, а потім спробував засунути її йому в рот. Хтось із дітей доторкнувся «на щастя» до його налисо голеного черепка.

Розпалювання каміна займає хвилин п’ятнадцять. Потім я ще маю показати дітям казани для приготування, мітли з хворостиння, камені для зігрівання постелі та все інше.

У кімнаті зі стелею в шість футів діти здаються якимись більшими. Хлопчик на задньому ряду каже:

— От гадство, знову цей яєчний салат.

Тут — вісімнадцяте століття. Я сиджу біля великого відкритого каміна при повному наборі реліктових інструментів із камери катувань: залізні братки (щипці для вугілля), важка кочерга, лопатка на довгому держаку. В каміні палає вогонь. Саме підходящий момент дістати братки з палаючого вугілля і зробити вигляд, що ти з цікавістю вивчаєш їх кінчики, що розжарилися до білого. Дітлахи боязко відступають.

І я кажу їм: діти, хто-небудь знає, як у вісімнадцятому столітті великі та злі дядьки мучили до смерті маленьких голеньких хлопчиків?

Це завжди викликає в них цікавість.

Якщо хто знає, нехай підведе руку.

Не підводить ніхто.

Продовжуючи вивчати братки, я запитую:

— Ну, що? Невже ніхто не знає?!

Рук, як і до цього, не видно.

— Ні, правда, — кажу я, клацаючи розжареними братками, — вам мали розповідати на уроках історії, як у ті часи вбивали маленьких хлопчиків.

Учителька чекає надворі. Кілька годин тому, поки дітлахи чесали вовну, ми з нею — з учителькою — нашвидку перепхались у коптильні, й вона напевне подумала, що це набере якої-небудь романтичної форми, але — де там. Можливо, я й шепотів їй щось таке, уткнувшись носом у її апетитний пружний задок; дивно навіть, чого тільки жінки не навигадують собі, якщо в тебе випадково зірветься: «Я тебе люблю».

У десяти випадках із десяти хлопець має на увазі: «Я люблю це діло».

На тобі груба лляна сорочка, краватка, короткі штани до колін — але однаково всі тебе хочуть. Тебе можна знімати на обкладинку якого-небудь колоніально-любовного роману в дешевому паперовому виданні, де багато романтики і в міру соромливих еротичних сцен. Я шепотів їй:

— Моя красуне, дай мені проникнути в тебе. Віддайся мені, розведи ніжки.

Інтимні непристойності вісімнадцятого століття.

Учительку звати Аманда. Чи Аліса, чи Амі. Загалом якесь ім’я на «А».

Просто постав собі питання: чого б Ісус ніколи не зробив?

І ось тепер я сиджу перед її класом, і руки в мене чорні від попелу, і я знов пхаю щипці у палаюче вугілля й киваю пальцем дітлахам: підійдіть, мовляв, ближче.

Діти, які ззаду, підштовхують тих, хто спереду. Ті, які спереду, оглядаються назад, і хтось із них кричить:

— Міс Лейсі?

Тінь за вікном означає, що міс Лейсі спостерігає за тим, що тут у нас відбувається, але коли я дивлюсь у вікно, вона швиденько пригинається.

Я роблю школярам знак: підійдіть ближче. Я говорю їм, що старий дитячий віршик про Джорджі-Порджі насправді про короля Іеорґа Четвертого, якому завжди було мало.

— Чого було мало? — запитує хтось із дітлахів.

І я кажу:

— Запитай у вчительки.

Міс Лейсі продовжує переховуватись у засідці.

Я кажу:

— Вам подобається цей камін? — і киваю на вогонь. — Аби камін добре працював, треба трусити сажу. А димоходи в камінах вузькі, доросла людина туди не пролізе. Тому раніше хазяї примушували хлопчиків-слуг забиратися в димохід і трусити сажу.

Хлопчикам доводилося роздягатися догола, говорю я, тому що димоходи були такі вузькі, що в одежі вони могли й застряти.

— І ось хлопчик лізе в димохід… — говорю я, — мов Санта-Клаус… — кажу я й дістаю з каміна розжарені братки, — тільки зовсім голий.

Я плюю на розжарений кінчик щипців, і слина сичить. Голосно-голосно — в тихій-тихій кімнаті.

— І знаєте, як вони помирали, ці хлопчики-сажотруси? — кажу я. — Хто-небудь знає?

Я не бачу підведених рук.

Я кажу:

— Знаєте, що таке мошонка?

Ніхто не говорить «так», ніхто не киває, і я кажу:

— Запитайте у міс Лейсі.

Там, у коптильні, міс Лейсі зробила мені вельми навіть умілий мінет. Вона періодично робила паузи й дивилася на мене. В каламутному закуреному світлі, в оточенні окостів і ковбас. Потім вона витерла рота і запитала, як я вберігаюся.

— Як я вберігаюся? — сказав я. — Нині 1734 рік, ти забула? П'ятдесят відсотків усіх новонароджених народжувалися мертвими.

Вона дме на пасмо волосся, що впало на очі, й каже:

— Я не це мала на увазі.

Я облизую їй груди, проводжу язиком угору по горлу й беру до рота її вухо. Запустивши пальці їй у піхву, я кажу:

— У тебе є якісь захворювання, про які мені треба знати?

Вона облизує палець і мовить:

— Я завжди дуже ретельно вберігаюсь.

І я говорю:

— Це правильно.

Я кажу:

— Мене за це можуть погнати з роботи, — і надіваю презерватив.

Вона проводить обслиненим пальцем між моїми напруженими сідницями й мовить:

— А ти гадаєш, як мені зараз?

Аби не кінчити просто зараз, я думаю про дохлих пацюків, гнилу капусту і громадські туалети системи «яма з настилом». Я кажу:

— Я маю на увазі, що латекс винайдуть лише років через сто.

Я тицяю в бік школярів кочергою й кажу:

— Ці хлопчики вилазили з димоходів, усі вкриті сажею. І сажа в'їдалась їм у руки, коліна й лікті. А мила тоді ще не було, тож їм доводилося ходити нечупарами.

Отак вони й жили. Щодня їм доводилося лазити до когось у димохід. У темряві, дихаючи сажею та кіптявою. Вони не ходили до школи. І в них не було телевізора, і відеоігор, і соків манго-папайя; у них не було магнітофонів і музики. У них навіть взуття не було. І щодня — все одне й те саме.

— Ці хлопчики, — кажу я, помахуючи кочергою, — це були звичайнісінькі діти. Точнісінько такі, як і ви. Точнісінько такі.

Я дивлюся на дітей, стараючись піймати їхні погляди.

— І ось одного разу маленький сажотрус виявляв у себе на інтимному місці якусь болячку. Маленьку виразку. І та виразка не проходила. А потім вона метастазувала в живіт по сім’яних міхурцях. А потім було вже занадто пізно.

Усе це — витрати моєї медичної освіти.

Я говорю: іноді їх намагалися врятувати, цих хлопчиків. Ампутувавши їм мошонку. Але це було ще до того, як винайшли анестезію. Та й лікарень справжніх не було. Тоді, у вісімнадцятому столітті, цю пухлину називали «сажовими бородавками».

— І ці сажові бородавки, — кажу я, — були першою, описаною в медицині, формою раку.

Потім я запитую, чи знає хто-небудь, чому рак називається раком?

Жодної руки.

Я кажу:

— Зараз викликатиму вас, як на уроці.

Там, у коптильні, міс Лейсі провела рукою по своєму вологому волоссю і сказала:

— А що? — Нібито це було зовсім невинне запитання, вона сказала: — А що, в тебе немає іншого життя за межами цієї музейної колонії?

І я кажу, витираючи пахви своїм напудреним париком:

— Давай не будемо про це, гаразд?

Вона збирає в гармошку свої колготки, як це завжди роблять жінки, щоб було зручніше їх надівати. Вона мовить:

— Такий анонімний секс — явний симптом секс-одержимості.

Мені це бачиться по-іншому. Я скоріше себе уявляю плейбоем а-ля Джеймс Бонд.

І міс Лейсі каже:

— А ти впевнений, що Джеймс Бонд не був довершеним сексоголіком?

Мені треба було сказати їй правду: що я щиро захоплююся сексуально заклопотаними людьми, схибленими на сексі. У світі, де кожне боїться сліпої фатальної випадковості або раптової хвороби, людина, одержима сексом, тішиться думкою, що вона ж бо знає, що саме їй може загрожувати. Таким чином, вона до якоїсь міри контролює свою долю і приблизно уявляє, якою смертю помре.

Виходить, що одержимість сексом — це також своєрідна профілактика. Застереження.

В усякому разі, тобі не доводиться губитися в здогадах, що тебе очікує в кінці. Смерть не застукає тебе зненацька. Ти завжди до неї готовий. Можна навіть сказати, що ти заздалегідь її запланував.

А якщо серйозно, то це ж шикарно — щиро вірити, що ти будеш жити майже вічно.

Дивись також: лікарка Пейдж Маршалл.

Дивись також: Іда Манчіні.

Насправді секс — це секс, тільки коли в тебе щоразу новий партнер. Інакше це вже не секс. Першого разу — це єдиний раз, коли ти сприймаєш усе тілом і головою. Навіть на другій годині цього першого разу твої думки вже відволікаються від процесу. А коли ти відволікаєшся, пропадає найголовніше — анестезуюча дія від анонімного сексу, яка буває тільки першого разу.

Чого б Ісус ніколи не зробив?

Але я нічого не сказав міс Лейсі. Я сказав тільки:

— Як мені тебе знайти?

Я говорю дітлахам, що рак називається раком, бо коли пухлина починає рости в організмі, коли вона проростає назовні крізь шкіру, вона схожа на червоного краба. А коли цей краб розкривається, всередині він білий, у кров'яних прожилках.

— Лікарі намагалися врятувати цих хлопчиків, — кажу я притихлим дітлахам, — але вони однаково страшенно мучились. І що було потім? Хто скаже?

Жодної руки.

Я кажу:

— Ясна річ, вони помирали.

Я кладу кочергу назад у камін.

— Ну, що? — кажу. — Є запитання?

Запитань немає, і я їм розповідаю про псевдонаукові дослідження того часу, коли вчені голили мишей налисо і мастили їх кінською спермою. Вони намагалися знайти докази, що крайня плоть викликає рак.

Підводиться дюжина рук, і я кажу:

— Хай учителька вам розповість.

Гівняна, треба гадати, була робітка: голити налисо бідолашних мишей. І шукати табуни необрізаних коней.

Дивлюся на годинник на камінній полиці. Наші півгодини добігають кінця. За вікном усе, як і раніше: Денні сидить у колодках. Часу в нього небагато — до першої. До Денні підходить бродячий пес, задирає лапу, і струмінь жовтої сечі, що парує, ллється просто в дерев'яний черевик Денні.

— І ось іще що, — кажу я, — Джордж Вашингтон тримав рабів і ніколи не рубав вишневі дерева, і взагалі, він був жінкою.

Вони вже рушають до виходу, і я кричу їм навздогін:

— І не чіпайте цього хлопця в колодках! — Я кричу їм навздогін: — І облиште трусити яйця в курятнику!

Я кричу їм навздогін: коли будете в сироварні, запитайте там у головного «сирника» — себто сировара, — чому в нього очі червоні, а зіниці розширені. Запитайте в коваля, чому в нього вени в якихось цятках. Я кричу їм навздогін, цим дрібним рознощикам усякої зарази, цим ходячим інфекціям: веснянки і родимки — з них розвивається рак. Я кричу їм навздогін:

— Сонце — ваш головний ворог. Отож ви краще тримайтесь у затінку.