Тепер, коли я приходжу провідати маму, я навіть і не прикидаюся, що я — це я.
Чорт забирай, я навіть не прикидаюся, що я себе знаю.
Раніше — так, тепер — ні.
Тепер у мами одне заняття: вона худне. Від неї майже нічого не лишилося. Вона така худа — як лялька-маріонетка. Як який-небудь монстр-дистрофік із фільму жахів. Її жовтої шкіри вже не вистачає на те, щоб умістити людину всередині. Її тонкі лялькові ручки завжди лежать поверх ковдри і скубуть шерстинки. Її голова, що зсохлася, погрожує розсипатися в порох навколо соломинки для пиття в неї в роті. Коли я приходжу до неї як я — тобто як Віктор Манчіні, її син Віктор, — ці візити не тривають і десяти хвилин. Вона майже відразу дзвонить, викликає чергову медсестру. А мені говорить, що втомилась.
Але одного разу вона чомусь вирішує, що я — Фред Гастінґс, державний захисник,[4] який кілька разів захищав її в суді.
Вона сяє вся, побачивши мене, і відкидається на подушки й каже, похитуючи головою:
— О, Фред. — Вона каже: — Так, на цих коробках із фарбою були мої відбитки пальців. Я згодна, що це було ризиковано й необачно, але погодься — це була чудова соціо-політична акція.
Я говорю, що на відеозаписові з камери у магазині це мало інший вигляд.
Плюс іще — звинувачення в кіднепінгу. Все записано на відео.
Вона сміється — насправді сміється — й каже:
— Фреде, ти зробив велику дурницю, коли взявся мене захищати.
Вона говорила ще півгодини. В основному про той інцидент із фарбою для волосся, який неправильно зрозуміли. Потім попрохала мене принести їй газету з кімнати відпочинку.
У коридорі стоїть жінка-лікар. У білому халаті і з текою в руках — тобто навіть не з текою, а з такою дощечкою із затискачем, який тримає папір. У неї довге темне волосся, зібране на потилиці в пучок. Вона не нафарбована, тож шкіра в неї на обличчі має вигляд просто шкіри. У нагрудній кишені халата — окуляри в чорній оправі.
— Ви — лікар, що лікує місіс Манчіні? — запитую я.
Жінка-лікар дивиться у свої папери. Потім дістає окуляри, надіває їх, дивиться ще раз. При цьому вона повторює собі під ніс:
— Місіс Манчіні, місіс Манчіні, місіс Манчіні…
Однією рукою вона тримає дощечку, другою рукою — клацає кульковою ручкою зі стержнем, який прибирається.
Я кажу:
— Вона, як і раніше, втрачає вагу?
Шкіра проділу в лікарки у волоссі, шкіра в неї за вухами — така чистої, біла. Мабуть, і в інших місцях, де немає засмаги, вона така сама. Якби жінки знали, на які думки наводять чоловіків їхні вуха — міцні м’ясисті краєчки, тінь під складочкою нагорі, плавні контури, що ведуть по спіралі до тісної тугої темряви всередині, — більшість жінок носили б такі зачіски, щоб їх закривати. Тобто — вуха.
— Місіс Манчіні, — каже жінка-лікар, — необхідно поставити зонд для штучного годування. Вона відчуває голод, але вона забула, що це означає. Тому вона й не їсть.
Я кажу:
— І скільки такий зонд коштуватиме?
— Пейдж? — гукає медсестра з іншого кінця коридора.
Жінка-лікар пильно дивиться на мене — я в коротких штанях і сюртуку, в напудреній перуці, панчохах і туфлях із величезними пряжками — і каже:
— І кого ви з себе розігруєте?
Медсестра гукає:
— Міс Маршалл?
Я міг би їй розповісти про свою роботу, але це забере багато часу.
— Я, як би це сказати, оплот колоніальної Америки перших років.
— Тобто? — уточнює вона.
— Слуга-ірландець.
Вона просто дивиться на мене, потім киває. Опускає погляд на свої папери.
— Або ми ставимо їй зонд, — каже вона, — або вона помирає з голоду.
Я дивлюся в темну потайну місцинку в неї у вусі й кажу:
— Можливо, є ще якісь варіанти.
Медсестра в тому кінці коридора кричить, узявшись в боки:
— Міс Маршалл?
Лікарка морщиться. Підводить угору вказівний палець, перебиваючи мене на півслові, й каже:
— Послухайте, зараз мені треба закінчити обхід. Давайте ми поговоримо з вами, коли ви приїдете наступного разу.
Вона йде в той кінець коридора, де на неї чекає медсестра, й каже на ходу:
— Сестро Гільман. — Вона говорить швидко-швидко, так що слова натикаються одне на одне. — Ви могли б принаймні виявити повагу й називати мене доктор Маршалл. Тим паче перед відвідувачем. Тим паче якщо ви зібралися кричати через увесь коридор. Не така вже й велика люб'язність, справді, сестро Гільман, але мені здається, я заслуговую на шанобливе до себе ставлення, і ще мені здається, що коли ви самі почнете поводитися професійно, то вам одразу ж стане простіше працювати в колективі…
Коли я повертаюся з газетою, мама вже спить. Її жахливі жовті руки складені на грудях. На зап'ясті — лікарняний браслет. Запаяна смужка пластмаси.